Час невблаганний. І от уже «вічно молодій і бадьорій» «Дністровці» виповнилося 85!
Ювілей газети – ще одна нагода освідчитись їй у коханні. Та навіть нам, журналістам, буває складно підібрати відповідні слова для цієї події. Хочеться уникнути зайвого пафосу, а висловити свої почуття до газети, до людей, які в ній працювали й працюють, просто, зрозуміло й доступно.
Усі пам’ятають, як усе починалося…
Перший номер газети-ювіляра вийшов на другий день Великої Вітчизняної. Можливо, саме це назавжди визначило її бойовий дух, який колектив газети вже понад вісім десятиліть намагається зберігати.
На початку серпня 41-го Тирасполь був окупований, а випуск газети припинено. Її видання відновилося після визволення міста. «Днестровская правда», що виросла з військової шинелі, відповідно до духу того часу перетворилася на літописця мирних трудових буднів. У повоєнний час її назва неодноразово змінювалася – «Знамя победы», «Сталинский путь», «Ленинское знамя» і, нарешті, «Днестровская правда». Цю назву улюблена газета тираспольчан дістала 1 квітня 1963 (і це не було жартом). Кілька років поспіль наприкінці 80-х – на початку 90-х газета дублювалася молдавською мовою.
Минали роки, і відповідно до змін в адміністративно-територіальному поділі тодішньої МРСР у видання з’являлися нові засновники. Колектив переживав різні часи, а газета змінювалася відповідно до того, як перетворювалося саме життя. Незмінними ж упродовж десятиліть залишалися дві речі: довіра читачів до головного інформаційного рупора Тирасполя, «народної газети», та професійна майстерність співробітників.
Перші кроки журналістським шляхом
Влаштуватися на роботу в редакцію тираспольської міської газети «Днестровская правда» навіть із дипломом про профільну вищу освіту було непросто. Мені пощастило: 1989-го, у рік закінчення навчання, «Дністровка» почала дублюватися молдавською мовою, і там «з’явилася» вакансія заступника відповідального секретаря.
Молодим фахівцям не потрібно розповідати, як важко робити перші кроки на професійній ниві, як іноді буває нелегко влитися у сформований колектив. І в цьому мені пощастило: колектив прийняв мене, не побоюючись пафосних слів, як рідного, відсвяткував на моєму весіллі (воно відбулося трохи раніше, ніж мій перший робочий серпневий день). Взагалі «Дністровка», які б труднощі не переживала, завжди була сильною своїм неповторним корпоративним духом, атмосферою доброзичливості та взаємної підтримки.
Становлення мого покоління припало на часи тектонічних зрушень, «роки змін»: буквально на очах поступово, але впевнено розвалювалася велика країна, руйнувалися колишні ідеали, з’являлися нові герої.
Час змін
На старт моєї роботи у «Дністровці» припав і початок протистояння Придністров’я та Молдови, спусковим гачком якого стали оприлюднені закони про мову. У той час редакція нагадувала розтривожений вулик, а кабінет тодішнього редактора Олексія Печула перетворився на неформальний штаб робітничого руху. Тут народжувалися всі резолюції багатотисячних мітингів, що проходили на центральній площі Тирасполя буквально в режимі нон-стоп, усілякі звернення та політичні заяви, хроніка політичного страйку, на який зважилися наші трудові колективи.
Коли ще не було республіканських ЗМІ, «Дністровка», поряд із «Бастующим Тирасполем» (згодом «Трудовым Тирасполем), стала головним інформаційним рупором руху опору придністровців проти політики націоналізму, яку проводила кишинівська влада. Цей статус був офіційно закріплений за нею рішенням ІІ Надзвичайного з’їзду депутатів усіх рівнів, під час якого було проголошено республіку. Відтоді й до виходу 1 вересня 1994 року газети «Приднестровье» «Днестровская правда» була і міською, й республіканською газетою одночасно. До журналістів зверталися з питаннями, проблемами, побажаннями, пропозиціями, та й просто, щоб поговорити й поділитися переживаннями.
Головним принципом роботи у той бурхливий час була оперативність. Майже кожен матеріал того неспокійного й інформаційно насиченого періоду зародження придністровської державності, її захисту та становлення надходив до друку з припискою редактора «Терміново в номер». Зате й тиражі на той час досягали воістину астрономічних за масштабами Тирасполя цифр – 55–58 тис. екземплярів (на той час у придністровській столиці проживало близько 200 тис. осіб). Газета розходилася як «гарячі пиріжки», була популярною і в окопах на Дубоссарському напрямку, і в різних містах радянського та пострадянського простору, куди вирушали наші народні дипломати, громадські діячі, щоб донести людям правду про Придністров’я. Головним інформаційним матеріалом були випуски «Днестровской правды».
Процес випуску газети на той час був неймовірно складним. Це тепер у розпорядженні сучасних верстальників є комп’ютери, принтери, видавничі програми – клацай мишкою, верстай газету. А ще наприкінці вісімдесятих «Дністровка» випускалася дідівським методом. Свинцеві рядки відливалися за допомогою рядовідливної машини в місцевій друкарні, їх формували у гранки, вручну з залізних літер різного розміру набирали заголовки, робили металеве кліше фотографій. Упродовж півроку, як заступнику відповідального секретаря, мені доводилося підписувати чергові номери до друку в друкарні (що тоді було «залізним правилом») й опівночі, й далеко за північ. Трохи пізніше з’явилися лінотипи, потім комп’ютери, і складнощів стало менше, а можливостей – більше.
Місця для розміщення актуальних матеріалів на газетних сторінках не вистачало. Тоді міська та республіканська влада ухвалили рішення про шість випусків газети «Днестровская правда» на тиждень. У суботу видання виходило на 12 шпальтах під назвою «День шостий». Газета ставала ближчою кожному тираспольчанину, кожному придністровцю. І це всупереч характерним прикметам 90-х років негативного характеру: брак фінансування випуску газети, відсутність газетного паперу, який іноді доводилося обмінювати в Кондопозі на сільгосппродукцію за бартером. Однак такі випробування і труднощі, які були й пізніше, лише загартовували характер «дністровців», згуртовували їх у прагненні робити газету змістовнішою та цікавішою.
І всі ці роки журналісти та технічні працівники «ДП» різних поколінь, від повоєнних до нинішніх, намагаються робити газету актуальною та злободенною, щоб вона стала справжнім літописом життя, історичною хронікою для тих, хто прийде після них. Адже підшивки газет – це, по суті, збірка правдивих документів.
На сторінках головної газети столиці висвітлюються події політичного, економічного, соціального, культурного характеру. Чим завжди славилося видання, то це зворотним зв’язком із читачами. Саме вони завжди були першими помічниками та авторами газети, висловлювалися на її сторінках про найважливіше та наболючіше, підказували теми та рубрики, над якими згодом працювали штатні співробітники редакції. «Дністровці» дуже дорожать цими стосунками.
Організація виходу чергових номерів, визначення політики видання є обов’язком тих, хто стоїть на чолі колективу газетярів – редакторів. Вище згадувалося прізвище Олексія Печула. Після нього на капітанському містку перебували Тетяна Руденко, Лідія Колодка, Віра Бондарєва, Дмитро Матвєєв, Катерина Дорунга. Нині за кермом «дністровського» корабля стоїть Наталія Іовва.
Ось так, день за днем, тиждень за тижнем невеликий журналістський колектив створює літопис міста, республіки. З таких малих цеглинок і зводився будинок нашої державності.
Сторінка української громади
Переломний час народив нові проекти та рубрики. Так, наприклад, саме у «Дністровці» вперше з’явилися рубрики «Від чергового кореспондента. У суботу з 10 до 13» (пряма телефонна лінія з керівниками держорганів, відомств, організацій, установ, підприємств), «Журналіст змінює професію», «Столичний прес-клуб». Усі ці проекти згодом успішно застосували та розвинули інші ЗМІ, але «Дністровка» була піонером. Першою вона була і на шляху комерціалізації ЗМІ, можливості заробити на своє забезпечення. На початку 90-х, окрім газети, колектив редакції випускав інформаційно-рекламний додаток «Эврика».
А ще редакція газети, незалежно від часу виходу, була кузнею кадрів для цілісної системи інформаційного забезпечення міста, а згодом і республіки. І це не випадково, оскільки в ній працювали визнані майстри, метри придністровської журналістики та літератури: Аркадій Сайдаков, Дмитро Лемберг, Анатолій Дрожжин, Володимир Полушин, Володимир Масленников, Дмитро Яворський, Олексій Печул.
Початок 90-х – час зростання національної самосвідомості, самоідентифікації. Та знову ж таки, уперше в Придністров’ї саме на газетних шпальтах «ДП» з’явилася тематична сторінка «Промінь», яка видавалася українською мовою ще до визнання її в республіці однією з трьох офіційних. З пропозицією про її публікацію до редактора газети звернулися активісти української громади, серед яких була й Ірина Корній, на той час вона працювала в газеті коректором.
Справа ця була нова, незвідана, але спокійний, розважливий, врівноважений Олексій Печул, який зазвичай зважував кожне слово й обмірковував кожен крок, беззастережно підтримав ентузіастів, як, втім, і весь колектив газетярів, серед яких було чимало українців. На сторінках «Променю» знаходило відображення все те, що цікавило і хвилювало українців, які тоді проживали у столиці, зокрема історія України, традиції українського народу, його культура, обряди, народна творчість. Згодом тематична смуга стала платформою, яка об’єднала українців Тирасполя, предтечею створення товариства української культури «Червона калина».
Ми всі навчалися…
Доля людини багато в чому залежить від учителів, яких вона зустрічає на своєму життєвому шляху. Причому маються на увазі не лише педагоги, які навчають нас протягом шкільних і студентських років, а й люди, які зуміли передати нам життєвий досвід і стали своєрідним компасом на шляху до вдосконалення. Для мене такими є заступник головного редактора газети «Днестровская правда» Володимир Масленников та його відповідальний секретар Владислав Маринов.
Першими наставниками були ще ті «акули пера», ерудити, професіонали. Вони не чекали, коли до них прийде натхнення, воно у них було завжди. Не скупилися, щиро ділилися досвідом, відкриваючи секрети журналістської професії. Це була справжня лабораторія професійної майстерності. Безцінні уроки тих, хто не терпів поверхневого ставлення до справи, засвоїли багато поколінь придністровських журналістів. Однак іноді важливішими були навіть не навчання азам професії, а життєві уроки. У «Дністровці» їх теж можна було засвоїти сповна.
P.S. «Днестровская правда» та її колектив – це третина мого життя. І я жодного разу не пошкодував про те, що був частиною сім’ї «дністровців». Тому, дорогі мої колеги, щиро вітаю з 85-річчям нашої улюбленої газети. Бажаю й надалі з гордістю та гідністю нести звання «дністровця», робити газету кращою.
Сергій МЕЛЬНИЧЕНКО.
Фото з архіву автора.