Найкраща, щедра і радісна пора року… Її описали придністровські поетеси, коли розповідали про красоти рідного краю онукам і онучкам.
Ось як пояснила це Тамара БАЗИЛЕВСЬКА:
«Коли моїй онуці було три роки, ми почали вигадувати казку. Це була довга казка, без кінця. Ми складали її день у день протягом шести років. І саме тоді я зрозуміла, що дитячий світ – особливий. Вони сприймають життя через казку, оповідання, вірші та вірять кожному слову. Мені здалося, що я зможу знайти ці слова».
Нашу добірку ми присвятили Року багатонаціонального придністровського народу і щиро сподіваємося, що поезії сподобаються вам, малята.
МАЛЕНЬКИЙ ДОЩИК
Казка
Маленький дощик ще жодного разу не проливався на землю, а вже як йому хотілося! Але велика мама-хмара сказала, що маленьким дощикам потрібно сидіти вдома, на хмаринці, а то можна пролитися в зовсім непотрібному місці, в зовсім непотрібний час, і тоді йому не будуть раді ні квіти, ні трави, ні дерева, а люди будуть ховатися від нього під парасолькою. А дощику так хотілося, але він чекав…
Мама-хмара спала високо в небі, а дощик нудьгував і дивився вниз. А там, у дворі будинку, діти висаджували квіти на клумбах. Дощику дуже хотілося спуститися до них, але мама-хмара строго-настрого наказала сидіти на небі. От він і сидів, звісивши ніжки й прислухаючись до дзвінких дитячих голосів.
Коли мама-хмара прокинулася, діти вже скінчили свою роботу. Вона подивилася вниз і сказала: «Пора!». І тут дощик злякався – як зустрінуть його діти? Напевно, будуть ображатися за свої мокрі речі, адже у них з собою не було парасольок. Але мама підштовхнула його до свого краєчку, і дощик впав. А коли перші краплі досягли землі, діти весело закричали: «Дощик! Дощик!». Дощику стало так радісно. Він літав над клумбою і поливав її своїми прозорими краплями-дощинками. А зверху йому посміхалася мама-хмара. Із-за неї визирнуло сонечко і теж привітно посміхнулося. У задоволеного дощику вже закінчилася вся вода, і він полетів до мами-хмари набиратися сил. А діти раділи, що дощик пішов так вчасно!
Це квiтень
Як білі хмари, квітнуть вишні
І пахнуть медом до нестями,
Мов невагомим пір’ям ніжним,
Вкривають землю пелюстками.
А бджоли з шершнями літають,
Беруть нектар з медових квітів.
Дерева, ледь вітри гойдають…
Це за вікном духмяний квітень.
Був травень
Світило сонце, солов’ї співали,
Квітучий сад, як марево стояв.
Метелики над квітами літали,
Шовкові трави вітерець гойдав.
Як пах бузок! Його духмяні хмари
Немов пливли у небо за селом.
І травень, і його казкові чари
Були натхнення
і любові джерелом.
Людмила СТРЕМЕНОВСЬКА.
Лiто
У сорочцi-вишиванцi,
У солом’янiм брилi
З сонечком за руку вранцi
Ходить Лiто по селi.
Розcипа по травах роси,
Соком фрукти налива,
В’яже у снопи покоси
(Розпочалися жнива).
Порятує пташенятко
Вiд сусiдського кота,
Що перевернув горнятко,
Де сметанка молода.
Горобців в пилу скупає,
Лад в господi наведе,
З парубками заспіває,
Як милая по воду йде,
На левадi край села
З дiтьми череду пасе
I водицi з джерела
Людям в поле принесе.
Вже кипить робота зранку
В придністровському селi
Лине щебет солов’їний.
Ходить Лiто по землi.
Червень
Малює червень пензликом
Квіточки шипшини,
Волошки – неба клаптики –
I роси на стежинах.
Спекотний день малює
I надвечір’я тінь,
Сполохане зайчатко
I птахів щебетiнь,
Та вітерець, що пестить
Верби над рікою,
Де хвиля притулилася
До каменя щокою.
Малює червень вишні,
Що на зорi поспіли,
Степи, в роботі стомлені,
I зливи знавiснiлi.
Малює червень райдугу,
Що над містами й селами
Розкинулась усмішкою
Яскравою, веселою.
Рідною мовою
Літо, осінь, зима і знову
Я побачу рідну діброву.
Поцілую берізок віти,
І посію у землю квіти.
Гей, цілющі холодні роси,
Обніміть мої ноги босі!
Поле, стежка, густі тумани,
Все таке миле, таке бездоганне…
Цвіт від вишні впаде на коси,
Серце знову співати просить:
Пісня, думка, вітання слово
І молитва – рідною мовою.
Надiя ДЕЛIМАРСЬКА.
Марфа ДМИТРЕНКО.