Саме так говорила про газету «Гомін» тираспольчанка Лідія Вихор, яка була її передплатницею від першого номера, що вийшов у січні 1992 року, і до останніх днів свого життя.
«Щастя, що у нас є таке видання, – зізнавалася жінка. – Коли читаю її, ніби вдома опиняюся: усе тут для мене своє, рідне й миле серцю».
Особливою шаною у Лідії Тарасівни користувався «Православний календар». Його друкували в газеті двічі на рік, і кожен новий випуск посідав почесне місце в рамці на стіні її вітальні. Використані календарі господиня дбайливо складала до окремої папки, а натомість вставляла новий. Особливо тішили її святкові кольорові випуски.
З пані Лідією ми познайомилися ще на початку 90-х років, практично, від того часу, як українська громада Тирасполя почала об’єднуватися навколо товариства «Червона калина». Вона разом з чоловіком Олексієм Івановичем цікавилась діяльністю організації, виступала на щомісячних засіданнях, з натхненням декламуючи поезії Тараса Шевченка, яких вона знала напам’ять кілька десятків. З початком виходу української газети «Гомін» пані Лідія стала однією з перших її передплатників. Подружжя Вихорів входило до складу делегатів I з’їзду українців Придністров’я, що відбувся в Дубоссарах у 1993 році.
Не розлучалася її пам’ять і з тими трагічними подіями, які випали на долю усієї родини Вихорів у період завершення Великої Вітчизняної війни. Хоча пані Лідія на долю ніколи не нарікала (бо що вже нарікати, коли на час написання цього матеріалу мала вже
90 років, коли й чоловіка не стало, і діточок Господь не послав), але глибоко в її серці жила образа за ті несправедливі звинувачення, які дісталися колись їй самій і найріднішим людям – матері, татові, сестрі та братові.
Рік 1992-й став роком отримання реабілітації багатьох безвинно звинувачених та засуджених. Реабілітували й родину Вихорів. А були часи, коли не дуже розбиралися можновладці разом з так званим правосуддям, винен чи не винен: судили, закривали в тюрмах, висилали на багаторічне заслання чи розстрілювали – кому як пощастило.
Лідії Вихор, можна сказати, пощастило. Так доля посміхнулась їй перший раз. Коли її сестру, 22-річну Єфросинію, у 1944 році звинуватили у пособництві бандитам та доправили у в’язницю на 7 років, батько Тарас Вихор не витримав, помер. А матір з сином Степаном, дочками Христиною та Лідією вислали на п’ятирічне поселення з села Куснища Любомльського району Волинської області в Архангельську область.
У родини конфіскували все майно: дерев’яну хату, клуню і хлів, коня, картоплю, яку сім’я заготувала на зиму, а також кілька центнерів немолоченого жита та плуг. Правда, дозволили взяти деякі речі, серед яких було дві перини. Якби не ті перини, то не розмовляли б ми з Лідією Тарасівною.
Ліда мала на той час 14 років. Морозним січневим днем з Луцька повезли всіх поселенців теплушками до Архангельська. Поїздка була довготривалою, важкою. Про більш-менш людські умови годі й говорити. Щоб дістатися на місце безпосереднього поселення, до якого від Архангельська було ще 50 кілометрів, вони з мамою їхали, сидячи на відкритих платформах, навантажених лісом. Добре, що мали з собою деяке майно і перини, які везли з дому, то вкрилися своїми перинами, так і дісталися до місця призначення у 40-градусний мороз. До речі, всіх поселенців перевозили в такий спосіб. Хто вижив – щасливий, хто ні… Так пощастило Лідії вдруге.
На поселенні добрі люди їх зустріли привітно, дали кожному напитися гарячого трав’яного чаю. Розмістили сім’ю в дерев’яному бараці. Працювати довелося на лісоповалі, іншої роботи не було. А Лідія, неповнолітня дівчинка, застудилася в дорозі та потрапила в лікарню з запаленням легенів. А потім ослаблену дівчину скосив тиф. Лікувалася довго, ліків потрібних не вистачало, але в тих краях правило було: хто вижив – слава Богу, хто ні – то значить доля така.
Дівчині знову доля посміхнулася. По кількох місяцях хвороби вона вийшла в люди. Схудла, зголодніла, ледве пересувалась. Її взяли на роботу до контори, а мама з братом та старшою сестрою трудилися на лісорозробках.
Всі члени великої родини жили в постійному очікуванні, чомусь були впевнені, що справедливість прийде, що їх відпустять і вони повернуться додому. Адже знали, що не винні ні в чому. Очікування виявилися марними. Так минув рік. Війна скінчилася.
Бувалі люди порадили матері втекти разом з Лідою. Вони й послухали. Сіли на поїзд в Архангельську, добиралися довго до Москви, звідти на Київ, потім на Луцьк, і де пішки, де попутним транспортом, але дісталися додому. Це їм згодом обернулося на великі проблеми.
Оскільки все майно разом з хатою у сім’ї конфіскували, то мама з донькою поселилася у родички. Невдовзі до обійстя завітали працівники міліції, запропонували стати на облік, розпитували, що та як. А через кілька місяців дівчину з мамою повернули на місце поселення. Тільки вже не колишнім шляхом, а через тюрму № 1 УМВС міста Луцька, етапом через в’язницю міста Архангельська на лісоповал. Відпустили їх звідти вже через 14 років: через втечу їм додали до тих п’яти ще дев’ять років.
По завершенні терміну покарання родина залишила місце поселення.
Згідно з розпорядженням Вихори мали право вибрати будь-яке місто Радянського Союзу, але на батьківщину, у Волинську область, їм повернутися не дозволялось. Лідія на той час вже вийшла заміж за хлопця, який також потрапив на поселення через брехливі доноси. В Архангельську вони побралися, там зареєстрували свій шлюб. Через постійні перемерзання, застуду, що викликали безліч хвороб, молода жінка так і не могла завагітніти. Але жили з Олексієм в любові та мирі багато років поспіль. Вони вибрали Тирасполь, а мати з сестрами та братом поселилися у Миколаєві.
В Тирасполі Лідія та Олексій влаштувалися на роботу на завод «Молдавізоліт». Лідія Тарасівна була працьовитою, отримувала нагороди, подяки, мала звання «Ветеран праці» та медаль «За доблесну працю». Всі роки вони з чоловіком Олексієм продовжували писати листи на суди, на Управління внутрішніх справ Луцька, в комісії з реабілітації. Згодом їхні справи були переглянуті судом, і сім’я Вихорів у повному складі дістала реабілітацію, а вирок суду був такий: зняти звинувачення та реабілітувати через відсутність складу злочину.
У свої багаті на події роки вона важко хворіла, не виходила з хати. За злочин, скоєний безпощадним сталінським режимом, ніхто не поніс покарання, ніхто не просив вибачення перед тими, хто безвинно постраждав. За те, що кинули людей у безодню, ніби вони й не люди зовсім. Хто вижив – тому пощастило.
«Хіба ж так можна?, – ставила риторичне запитання Лідія Тарасівна і продовжувала – Хоча зараз жити стало легше, та вже нема коли. Вік мій завершується. Забарилася моя доля».
Післямова
У Придністров’ї проживають кілька сотень нащадків та жертв сталінських репресій. Загальна їх кількість у Тирасполі становила понад
250 осіб. У кожного своя історія, кожен пройшов через такі випробування, що навіть через десятиліття до найменших подробиць пам’ятає трагедію тих років. Серед них була й Лідія Вихор, проста жінка, яка нічим особливим не відрізнялася від більшості громадян Придністров’я. Хіба лише тим, що була постійною передплатницею та читачкою українськомовної газети «Гомін». Приємно було чути, що нашу газету вона називала своєю. «Гомін» був її втіхою та віконцем у світ.
Три роки тому Лідія Тарасівна покинула нас назавжди. Нам не вистачає її мудрості, душевних розповідей, цікавих та сумних історій, як не вистачає добрих та щирих слів про єдине у Придністров’ї українськомовне видання.
Аліса КОХАНОВА.
Фото автора.