Образ Лемара Корзилова просто спонукає до використання емоційних, пафосних штампів: «розвідник ГРУ», «воював у тому самому партизанському загоні, що й легендарна Зоя Космодем’янська». Та навіть назвали його радянським ідеологічним ім’ям на честь Леніна та Маркса.
Коли ми, молоді журналісти – я, Олена Добржанська, Олексій Пологов – намагалися «підштовхнути» Палича до «героїчного романтизму спогадів», він поблажливо дивився на нас, «молодих і ще недосвідчених», і казав:
«Та який там романтизм… Воювати – це важка, виснажлива робота за принципом: «якщо не ти ворога, то він тебе». А кому хочеться загинути?»
Нам, хто народився в середині 60-х, цього було не зрозуміти – це треба було лише відчути на власній шкурі. Саме тому надмірною дозою фальші та пихатості віє від воєнних «спогадів» людей, які жодного разу не бували в окопах, не голодували, бо обоз із провіантом відставав від наступаючих військ, не пригиналися від свисту куль та осколків. Зате ми, затамувавши подих, читаємо військові мемуари маршалів і генералів, та й правдиву «лейтенантську прозу».
Звісно, ми, молоде покоління журналістів, яких Лемар Павлович любив називати «борзописцями», з повагою ставилися до його воєнних заслуг, але не могли уявити себе вісімнадцятирічними, що сидять десь у засідці в підмосковному лісі за 30-градусного морозу. Слухаючи його, ми весь час, що називається, «про себе», задавалися питанням: «А я зміг би ось так?»
Але найбільше ми обожнювали Лемара (іноді, коли він був у доброму настрої, дозволяв «жовторотим» називати його ось так, по-простому – лише на ім’я, і я підозрюю, що йому самому це подобалося) як фотокореспондента. Так, нашим головним призначенням було готувати матеріали для газети, але ж написати цілу історію можна було всього однією «зафіксованою миттю».
Цим мистецтвом, де б він не працював – у газетах «Днестровская правда», «Днестровский меридиан», «Приднестровье», «Дело», «Солдат Отечества», у прес-службі Президента, – Лемар Павлович Корзилов володів досконало. Його художньо-публіцистичні фотороботи особисто для мене були справжньою знахідкою, оскільки наприкінці 80-х – на початку 90-х я працював відповідальним секретарем міської газети «Днестровская правда», авторитет якої ґрунтувався, зокрема, й на професійній майстерності Корзилова, що поставив високу планку для молодших колег. Не треба було писати 100 рядків – потрібно було лише «піймати момент» у фотооб’єктив. Знімки Корзилова, розміщені на першій шпальті, ставали окрасою будь-якого номера «Дністровки», а для святкових випусків це був справжній Божий дар.
Особливо Лемар Павлович, який усім своїм творчим життям довів, що він – справжній хронікер рідного Тирасполя, любив знімати ветеранів, таких самих, як і він, що пройшли «довгими дорогами війни». Це стало його особистою подякою за мир, завойований разом з товаришами на полі бою.
І фотограф, і ті, кого він знімав, немов «говорили однією мовою»: вони розуміли одне одного з півслова, напівнатяку, напівпогляду, адже вони – переможці. Ось із такого магічного взаєморозуміння й народжувалися фотошедеври Лемара Павловича, який умів «підглянути» у повсякденному патетичне. «Журналіст має бути спостережливим», – навчав він початківців.
З роками Лемар Павлович почав втрачати зір («приціл збивається», – жартував він), який був його головним робочим інструментом. Він хотів підлікуватися, щоб і надалі працювати так, як завжди – талановито й самовіддано. І як би не вмовляли його близькі, друзі, соратники: «Навіщо тобі в твоєму віці операція?» – він був непохитний. Цей приклад самопожертви – зразок служіння професії.
Лемар Корзилов залишив нам у спадок найдорожче, що було в його житті, – фотознімки. Художнім чуттям він передбачав, що обличчя Тирасполя змінюватиметься. Тому свого часу у партнерстві з одним із банків реалізував просвітницький проект «Точка зйомки одна й та сама». Багато місць збереглися нині лише на фотографіях майстра, а його образ – у наших серцях.
P.S. Цього тижня Лемару Павловичу виповнилося б 103 роки…
Сергій МЕЛЬНИЧЕНКО.