Історія одного життя
З Тирасполя до села Дойбани-2 ми дісталися досить швидко. Та й дорога видалася напрочуд приємною: поруч були колеги з газети «Приднестровье» _ дотепні, усміхнені, у чудовому настрої.
Їхні жарти й невимушені розмови робили подорож ще теплішою. За вікнами автомобіля один за одним розгорталися мальовничі краєвиди. Ми раз у раз переводили погляд то праворуч, то ліворуч, не втомлюючись милуватися безкраїми полями соняшників, що тепло сяяли на тлі високого синього неба. Їхні важкі яскраво-жовті голівки повільно поверталися за сонцем, ніби слухняно слідуючи за його шляхом. За кілька кілометрів погляд уже притягували густі лани пшениці, що наливалися золотом і чекали на жнива. Подекуди серед полів височіли дощувальні машини, які здалеку нагадували велетенських динозаврів, що завмерли під палючими променями літнього сонця.
Важко передати словами ту радість, яка охоплювала кожного з нас, коли ми милувалися цією неповторною красою. Адже це наші, придністровські, поля, наше майбутнє збіжжя. І хочеться побажати міцного здоров’я й невичерпних сил трудівникам, які щодня дбають про це безцінне багатство.
На не своїй, але такій рідній землі
Аж ось і мета нашої подорожі – мальовниче село, що ніби сховалося серед буйної зелені. Праворуч дороги тихо звивалася річечка Тростянець. Її береги густо поросли високими комишами, очеретом і татарським зіллям, а прозорі води неквапливо прямували до своєї старшої сусідки – Ягорлика. Ліворуч, на пагорбі, височіла ошатна двоповерхова будівля сільського Будинку культури. Саме сюди й пролягав наш шлях.
На порозі нас зустріла привітна молода жінка зі щирою усмішкою – Світлана Андрющенко. Вона не просто директорка Будинку культури, а ще, з власної ініціативи, завідувачка музею народного побуту, берегиня місцевих традицій, організаторка свят, натхненниця культурного життя села, людина, яка вміє згуртовувати односельців навколо добрих справ.
Дивлячись на неї, мимоволі подумалося: саме такі люди й повинні працювати в культурі. Відкрита, доброзичлива, енергійна, закохана у свою справу, вона ніби випромінює тепло, а її захоплення легко передається іншим.
Наше знайомство відбулося кілька років тому на святкуванні Дня міста Дубоссари. Тоді Світлана, одягнена в яскравий український народний стрій, представляла експозицію музею, а разом із колегами та односельцями пригощала гостей стравами української й молдавської кухонь. Уже тоді мене зацікавило, як у невеликому селі вдалося зберегти стільки унікальних пам’яток народної культури та як склалася доля жінки, яка, народившись на Полтавщині, знайшла свою другу батьківщину на придністровській землі.
Невдовзі ми домовилися про зустріч. Так і з’явилася ця історія.
Доля, що привела до Придністров’я
Світлана Олексіївна народилася в селі Клепачі Хорольського району на Полтавщині, у багатодітній родині. Її мама приїхала туди з Росії, залишивши рідний дім заради кохання до полтавського хлопця. Усе життя вона працювала дояркою, а батько був бригадиром садівничої бригади. Праця, взаємоповага і любов до землі стали основою сімейного виховання.
«Нас було четверо – три сестри й брат. Після закінчення школи я вступила до технікуму в Світловодську Кіровоградської області, де здобула спеціальність монтажника радіоапаратури та електронних приладів. Саме там, у гуртожитку, познайомилася з дівчиною з села Койкове Дубоссарського району. На канікулах вона запросила мене в гості. Так я вперше побачила тодішню Молдавію», – згадує моя співрозмовниця.
Хто б міг подумати, що саме ця поїздка змінить усе її життя.
Одного разу, витанцьовуючи з подружкою на дискотеці, вона зустріла молодого хлопця. Високий, стрункий, уважний, вихований, він одразу припав їй до душі. Невдовзі почалися довгі прогулянки, походи в кіно, зустрічі, які залишалися в пам’яті ще довго після розлуки.
«Закохалася з першого погляду, – усміхається Світлана. – Лише глянула на нього – і в ту ж мить зрозуміла, що це моя доля. І він теж не приховував своїх почуттів. Працював у місцевій міліції. Після мого повернення додому ми листувалися, телефонували через переговорний пункт. Тоді це було справжнім святом – почути голос дорогої людини.
Минуло лише півроку, і в липні 1993-го він приїхав до моїх батьків свататися. Так я опинилася тут. Було трохи моторошно залишати рідний дім. Мама плакала, хвилювалася, не хотіла відпускати мене так далеко. Але життя показало, що вона даремно переживала. Чоловік був надзвичайно доброю людиною. Ми жили в любові й злагоді, збудували дім, народили сина і доньку. Здавалося, що наше щастя триватиме вічно».
Та доля підготувала важке випробування. Після тринадцяти років щасливого подружнього життя Світлана залишилася вдовою. Усі турботи про дітей, господарство й майбутнє родини лягли на її плечі.
Попри життєві труднощі вона не втратила сили духу. Працювала бібліотекаркою у шкільній бібліотеці, згодом прибиральницею в Будинку культури. А з часом саме їй довірили очолити цей заклад.
Таке призначення стало закономірним. Односельці давно знали Світлану як людину небайдужу, ініціативну й відповідальну. Вона вміє слухати людей, об’єднувати їх навколо спільної справи, берегти історію рідного села й водночас відкривати нові сторінки його культурного життя.
На сьогодні Будинок культури – це не просто місце проведення концертів чи свят. Це осередок духовного життя громади. І значною мірою таким він став завдяки людині, яка понад тридцять років тому приїхала сюди з Полтавщини, а згодом зрозуміла: інколи чужа земля стає рідною не за народженням, а за покликанням серця.
Зберегти пам’ять про минуле
Музей, про який із такою любов’ю розповідає Світлана Андрющенко, поки що займає лише одну невелику кімнату з єдиним вікном. Та варто переступити її поріг, і ніби переносишся на кілька десятиліть назад.
Стіни прикрашають домоткані килими з традиційними молдавськими трояндами, поруч – вишиті українські та молдавські рушники, такі ж вишиті подушки. На полицях і столах дбайливо розміщені старовинні праски, глиняні глечики, полив’яні макітри, самовари, бутлі для вина. Біля стіни примостилася стара коцюба – предмет домашнього побуту, який сьогодні вже не зустрінеш у звичайній оселі, хіба що в музеї, старовинний ткацький верстат та багато іншого.
Окремий куточок нагадує про зовсім недавнє минуле. Тут стоять баян, старий радіоприймач і електропрогравач. Здається, варто лише покласти на нього вінілову платівку – і кімнату знову наповнить музика минулих років. Та платівок, на жаль, поки що немає. Можливо, хтось із читачів захоче подарувати музею таку маленьку, але цінну часточку сімейної історії.
«Збирати експонати ми почали кілька років тому, – розповідає Світлана Олексіївна. – Через районну газету, сайт нашого села, а також під час концертів звернулися до людей із проханням поділитися старовинними речами. І вони відгукнулися. Приносять предмети побуту, сімейні реліквії, фотографії. Допомагають облаштовувати музейну кімнату, адже кожен хоче зберегти пам’ять про своїх предків і передати її наступним поколінням. Я обов’язково записую до спеціального зошита, хто, що і коли подарував музею. Для мене це дуже важливо. Приємно, що люди не просто віддають речі, вони щиро радіють, що можуть долучитися до збереження історії свого села».
Найбільше вражає те, що музей став справою серця самої директорки Будинку культури. Вона займається ним на громадських засадах, без спеціальної музейної освіти, зате з великою любов’ю до історії рідного краю. Крок за кроком, експонат за експонатом, Світлана створює місце, де оживає пам’ять про покоління людей, які жили, працювали, кохали й будували майбутнє цього села.
Адже історія складається не лише з великих подій. Вона живе в пожовклих фотографіях, вишитих рушниках, глиняному глечику, старому радіоприймачі чи коцюбі, яка колись була незамінною в кожній хаті. І поки є люди, здатні берегти ці речі, доти житиме й пам’ять про минуле.
Не зачахне культурна нива
Директорка з гордістю розповідає про здобутки у сфері культури:
«У нас діють чотири творчі колективи: вокальний ансамбль «Дзеркало душі», вокально-інструментальний ансамбль «Молодість», з яким ми виступаємо всюди. Навіть у Тирасполі представляли свою творчість. Хочу похвалитися, що маємо все необхідне музичне обладнання: гітари, клавішні, ударну установку. А ще у нас чудові музиканти, тому наші концертні програми завжди мають велику популярність. Також у Будинку культури працюють колектив естрадної пісні «Мрія» та дитячий театральний гурток «Забава», що складається з 15 дітей.
Вони готують різноманітні інсценізації, танцюють та співають на храмових святах, районних заходах, фестивалях і конкурсах. Двома творчими колективами керує сама директорка. Вона також є учасницею вокального ансамблю «Дзеркало душі».
Загалом у гуртках займаються 34 людини – і діти, і дорослі. Для такого невеликого села це чимала кількість. Адже потрібно вміти запалити в людині іскру творчості, щоб чоловікам і жінкам, юнакам і дівчатам хотілося виходити на сцену й розкривати свої таланти. Хіба це не свідчення професіоналізму й відданості справі нашої героїні?
До речі, у межах Року придністровського народу Світлана Олексіївна разом із колегами організовує в Будинку культури зустрічі з жителями села. Це теплі, щирі й незабутні вечори, які збирають односельців за спільним столом. Тут панує атмосфера дружби, взаєморозуміння та поваги. А коли всі разом починають співати, пісня, хоч би якою мовою вона лунала, розливається далеко за межі села. Адже тут у мирі та злагоді живуть українці, молдавани, росіяни й представники багатьох інших національностей. І всім їм разом тепло й затишно.
ПІСЛЯСЛОВО. Світлана Андрющенко не нарікає на долю й жодної миті не пошкодувала, що свого часу переїхала з мальовничої Полтавщини до не менш квітучого придністровського краю. Вона переконана: добрій людині всюди добре, головне – не втрачати віри.
Михайло ТРЕМБІТА.