– Дідусю, а сонце завжди так високо? Чи до нього хоч іноді можна доторкнутися рукою? – допитувалася маленька Іринка.
Дідусь Михайло усміхнувся, поволі підняв окуляри на чоло й уважно подивився на онуку.
– Можна й спробувати, – загадково мовив він. – Тільки для цього треба прокинутися раніше за сонце, поки воно ще дрімає за обрієм і не піднялося в небо.
Очі дівчинки спалахнули захватом.
– Я так хочу до нього доторкнутися! Скажи, що мені треба зробити?
– Це не так уже й просто, – лагідно засміявся дідусь. – Ти ж у нас любиш поспати, а сонце прокидається тоді, коли надворі ще панує темрява. Доведеться встати задовго до світанку. Як гадаєш, вистачить у тебе сили волі?
– Вистачить! Вистачить! Я навіть можу зовсім не спати! – вигукнула Іринка й радісно заплескала в долоні.
– Ні, так не годиться, – похитав головою дідусь. – Домовимося інакше: сьогодні ти ляжеш спати раніше, а я розбуджу тебе саме тоді, коли настане час вирушати назустріч сонцю.
Від тієї миті Іринка вже не могла дочекатися вечора. Їй здавалося, що стрілки годинника навмисне рухаються повільніше. Ледве настав час лягати спати, вона, навіть не дочекавшись своєї традиційної склянки теплого молока, хутенько пірнула під простирадло. Від хвилювання забула навіть переодягнутися в нічну сорочечку й заснула просто у своєму легенькому платтячку, в якому бігала й гралася цілий день.
Бабуся, що мовчки спостерігала за цією розмовою, не промовила ані слова. Лише кинула на дідуся багатозначний погляд, у якому читалися і легкий докір, і ніжна усмішка, ніби хотіла сказати: «Невже не можна було знайти простіший спосіб пояснити дитині?»
РАНКОВЕ ПРОБУДЖЕННЯ
Іринка прокинулася від ледь чутного шурхоту. Дідусь легенько торкнувся подушки й, усміхнувшись, поманив онуку пальцем. Тихо. У хаті ще всі спали.
Дівчинка миттю зіскочила з ліжка, натягла кофтинку, яку дідусь прихопив ще звечора, взула сандалики й навшпиньках вийшла надвір, обережно причинивши двері.
Уперше за свої п’ять років вона зустрічала світ ще до світанку.
Двір дрімав. Не чулося ні пташиного щебету, ні людського голосу. Навіть собаки, згорнувшись клубочками, не повели й вухом. Липневе повітря було прохолодним і вологим. Роса миттю промочила сандалики, холодними краплями торкнулася ніг. Іринка лише міцніше стиснула дідусеву долоню.
Вони перейшли садок і вийшли в поле. Вдень воно було знайомим і веселим: тут вони збирали ромашки, ганялися за метеликами, шукали коників і бабок. Та зараз усе змінилося. Поле сховалося під густим молочним туманом. Звідусіль долинали незнайомі звуки, хтось зітхав, шарудів, сопів.
Дівчинка мимоволі притулилася до дідуся.
– Не лякайся, – лагідно мовив він. – Це коні пасуться. Чуєш? То вони фиркають і важко зітхають.
Тривога одразу відступила.
Вони піднялися на пагорб. Позаду залишалося море туману, а попереду, на самій вершині, чорнів могутній силует старої липи. Навколо світлішало, але сонце ще не з’явилося.
– Дідусю, а коли воно вийде? – пошепки запитала Іринка.
– Поглянь он туди. Бачиш маленьку вогнисту цятку біля самого краю землі?
– Бачу.
– Це прокидається сонце. Якщо дуже швидко побіжиш, може, ще встигнеш доторкнутися до нього.
Очі дівчинки спалахнули.
НАЗУСТРІЧ МРІЇ
Вона кинулася вперед.
Збігла з пагорба, помчала луками, крізь високу осоку й духмяні трави. Роса бризкала з-під ніг, вода набиралася в сандалики, гостре листя осоки дряпало литки, але вона цього не помічала. Перед нею було лише сонце.
Та воно теж не стояло на місці.
Щомиті воно здіймалося вище, ніби гралося з маленькою бігункою.
Раптом його золотий край виринув над темними верхівками сосен. Іринка зупинилася. Затамувавши подих, дивилася, як величезна золота куля повільно, але невпинно підіймається в небо.
Ще мить – і вона зрозуміла.
Не встигла…
Дівчинка озирнулася. Десь далеко, під старою липою, стояв дідусь. Звідси він здавався зовсім маленьким.
Назад ішлося важко. Подряпані ноги
пекли, мокрий поділ липнув до колін, сльози самі котилися по щоках.
«Чому?.. Я ж так швидко бігла…»
Дорога назад видалася набагато довшою.
Дідусь уже чекав. Він розстелив на траві свій піджак, посадив поруч онуку, мовчки витер їй обличчя носовою хусточкою й обережно промокнув подряпані коліна.
Довго вони сиділи мовчки.
Потім дідусь дістав із торбинки хліб, сало й зелену цибулину.
– Їж.
Іринка відкусила шматочок і тихо запитала:
– Дідусю… чому я не наздогнала сонце?
Він усміхнувся.
– Бо є речі, які не можна перемогти швидкістю.
– Тоді завтра побіжу ще швидше!
– Добре, – кивнув дідусь. – Спробуємо.
І наступного ранку вони знову вирушили назустріч світанку.
Іринка бігла ще швидше. Та сонце знову піднялося раніше.
ПЕРШЕ РОЗЧАРУВАННЯ
Вона повернулася вся в сльозах.
Удома ніхто її не втішав. Мама, тато й бабуся лише мовчки переглядалися. Вони знали: зараз говорити має дідусь.
Того вечора він посадив онуку на лавку під яблунею.
– Знаєш, чому ти не змогла його торкнутися?
Іринка мовчки кивнула.
– Бо сонце дуже далеко. Так далеко, що жодна людина не здатна до нього дістатися. Воно гаряче, мов велетенське полум’я. Навіть найміцніший космічний корабель не витримав би такої близькості.
Дівчинка уважно слухала.
– Але знаєш, навіщо я водив тебе за сонцем?
Вона заперечно похитала головою.
– Щоб ти запам’ятала одну важливу річ. У житті завжди треба бігти до своєї мрії так само щиро, як ти бігла сьогодні. Не все мож-
на наздогнати. Не всього можна торкнути-
ся. Та людина, яка не боїться вирушити назустріч сонцю, завжди приходить значно далі, ніж та, що так і не наважилася зробити перший крок.
Іринка підвела очі до неба. Сонце вже хилилося до обрію. Воно було так само далеко, як і вранці. Але тепер дівчинці здавалося, що воно усміхається саме їй.
Аліса КОХАНОВА.