Придністров’я має свій День Перемоги. Це 1 серпня 1992 року. Трагічні події того періоду глибоко врізалися в нашу генетичну пам’ять.
Тридцять чотири роки тому на береги Дністра висадилися миротворці, щоб встановити у Придністров’ї довгоочікуваний мир. Днем раніше розпочала роботу Об’єднана контрольна комісія (ОКК), яка дала старт миротворчій операції.
Придністровці – миролюбні люди, й вони не прагнули війни, тим паче розв’язання спірних з Кишиневом питань з використанням зброї. Саме тому з самого початку, з перших зіткнень вони здавалися всім протиприродними, що суперечили добросусідським відносинам між людьми з обох берегів Дністра, які нещодавно почувалися єдиним народом.
Та не ми почали, ми змушені були захищатись, і тому протягом п’яти місяців нам довелося вести збройну боротьбу за свободу, суверенітет та незалежність молодої республіки, за право самостійно розпоряджатися власною долею, жити на землі предків, розмовляти рідною мовою. У той критичний в історії Придністров’я час придністровський народ продемонстрував нашу єдність і вміння перемагати.
Однак перемога не буває без втрат. І не випадково от уже кілька років поспіль 1 серпня відзначається в республіці як День пам’яті та скорботи за загиблими й померлими захисниками ПМР.
Це особливий день у календарі знаменних дат. Ми віддаємо почесті, данину пам’яті тим, хто на початку 90-х пожертвував найдорожчим, що в них було – життям заради свободи та незалежності ПМР. Згодом, зі зміною поколінь усі ми усвідомили, що це не просто чергова дата в календарі – це символ стійкості, мужності та незламної волі народу до життя і збереження власної ідентичності.
Так, війна принесла горе, але ж вона зміцнила дух придністровців, які відстояли право жити в правовій, демократичній державі, де найвищою цінністю є права людини, де людей не поділяють за походженням і національною приналежністю.
Столичний Меморіал Слави для кожного придністровця – святе, сакральне місце. На ньому незримою ниткою в один тугий клубок сплелися майже всі значні історичні події
XX століття. У будівлі, що увінчує музейний квартал, полководець громадянської війни Михайло Фрунзе встановлював у краї радянську владу. Могильні плити приховали під собою останки солдатів Великої Вітчизняної, які звільняли Тирасполь у квітні 1944 року. Пам’ятник воїну-інтернаціоналісту, який ніби щойно вийшов із бою з душманами, нагадує про «афганську» війну. Гранітна плита з іменами всіх загиблих за Придністров’я та скульптура скорботної матері – нагадування всім живим про те, якою ціною завойовано право жити на своїй землі.
На ній 804 прізвища, 804 долі. Глибоко символічно, що цю частину Меморіалу Слави зведено на народні гроші. Але це не найголовніше. Суть полягає в тому, що загальнонародне будівництво наочно продемонструвало монолітність придністровського суспільства, об’єднаного спільною ідеєю визнання нашої державності. Меморіальний комплекс захисників Придністров’я – це ще й зриме втілення вічної скорботи та пам’яті за загиблими.
З будівництвом меморіального комплексу захисників Придністров’я Меморіал Слави, де було виконано реконструкцію та оновлення, дістав друге народження, змінив свій вигляд, ставши окрасою, архітектурною перлиною Тирасполя.
Це те місце, куди ми приходимо в урочисті моменти життя. При цьому меморіал і надалі залишатиметься місцем паломництва вдячних нащадків, центром пам’яті та скорботи. І вічний вогонь, і скорботна мати – свідчення непорушності нетлінного гасла «Ніхто не забутий, ніщо не забуте». Подвиг полеглих – міцний фундамент нашої державності. Їхні імена назавжди вписані в історичний літопис Придністров’я.
Олександр ЗАВЕЛЯ.
Фото wikivoyage.org