Коли на правому березі почали проростати паростки націоналізму, на лівому цьому чинили опір з усіх сил. Оскільки ж головною рушійною силою опору був робітничий клас, то на авансцену політичної боротьби вийшли трудові колективи.
Придністровці не бажали миритися з дискримінацією за етнічною ознакою. Трудящі висловлювали рішучу незгоду з мовними законами, які мала ухвалити Верховна Рада МРСР, адже вони ставили молдавську мову з використанням латинської графіки вище за інші. Усі ці події відбувалися на тлі найбільшої геополітичної катастрофи – розпаду СРСР.
У Тирасполі, інших придністровських містах і селах жителі виступили проти законів «Про державну мову» та «Про функціонування мов на території МРСР», вимагаючи забезпечення рівних прав для всіх національностей; визнання двома державними мовами російської та молдавської; збереження кириличної графіки; проведення референдуму щодо розглянутих законопроектів. Однак думку придністровців було проігноровано.
Тоді вони почали самоорганізовуватися, і не за вказівкою зверху, а за власними відчуттями. Делегати трудових колективів від 31 підприємства Придністров’я зібралися в Тираспольському БК «Кіровець» для проведення конференції, під час якої було створено Об’єднану раду трудових колективів. 11 серпня 1989 р. – день народження громадської організації, провісниці придністровської державності, першим керівником якої було обрано Бориса Штефана. Підрозділи ОРТК були створені в усіх містах Придністров’я.
З їхньою появою робітничий рух відчув друге дихання. Першою політичною акцією ОРТК став страйк. Він продемонстрував згуртованість придністровців, їхню переконаність у необхідності відстоювати права, незважаючи ні на що. У той період члени ОРТК фактично взяли на себе функції державного управління, а з ними й відповідальність за все, що відбувалося у
Придністров’ї, – від постачання продуктів харчування і товарів повсякденного попиту до дотримання правопорядку, за що відповідали робітничі загони сприяння міліції (РОСМ).
На моїй пам’яті Будинок Рад, де в одній із кімнат розмістилася ОРТК, нагадував розтривожений вулик. Сюди приходили придністровці зі своїми проханнями, сподіваннями та пропозиціями. Це була справжня народна революція, трохи стихійна, трохи сумбурна, але потрібна й затребувана суспільством. Її завершення припало на 2 вересня 1990 року, коли придністровські депутати всіх рівнів проголосили утворення ПМРСР.
Члени громадської організації зазнавали політичних та кримінальних переслідувань і загроз. Та попри все, вони розпочали формування нормативної бази, яку поклали в основу юридичного обґрунтування створення нашої держави. Особлива сторінка в діяльності ОРТК –
це організація і проведення сходів і зборів громадян, мітингів, референдумів і виборів до місцевих, а пізніше і до республіканських органів влади.
Активісти рад трудових колективів усвідомлювали значущість інформації в сучасному суспільстві, необхідність прориву інформаційного вакууму, в якому опинилося Придністров’я. З цією метою вони виїжджали до країн СНД, роздавали там агітаційну літературу, на підприємствах розповідали правду про дії націоналістів і боротьбу придністровців за рівноправність. Ця діяльність давала результати: з’являлося дедалі більше людей, які співчували та засуджували деструктивні дії кишинівської влади. Використовуючи методи «народної дипломатії», члени ОРТК налагоджували зв’язки з представниками різних партій, громадських організацій і рухів країн СНД.
Неоціненну допомогу Рада трудових колективів надала під час відбиття воєнної агресії 92-го року. На той час органи державної влади ледве-ледве ставали на ноги, не все вдавалося, проте була тверда віра у справедливість справи захисту Придністров’я. І на вівтар цієї справи було покладено багато чого, зокрема і життя захисників.
З плином часу цілі, завдання та форми діяльності Об’єднаної ради трудових колективів змінилися. Однак її члени ніколи не залишалися байдужими до долі придністровської державності. Голос ОРТК було чутно завжди та всюди, тим більше, що й інформаційні рупори в організації завжди були, є вони й нині. Це інформаційний бюлетень «Бастующий Тирасполь» та газета «Трудовой Тирасполь».
Коли ж республіці доводиться нелегко, коли обмежують її права, можливості та економічний потенціал, оголошуючи всілякі блокади та вводячи обмеження, голос організації стає особливо чутним. Так було завжди, так є і так буде!
Коли виникла загроза рідній мові, праву жити й вільно працювати на своїй землі, тисячі робітників, інженерів, учителів, медиків, представників найрізноманітніших професій не залишилися байдужими. Вони виявили громадянську мужність, згуртувалися і взяли на себе відповідальність за майбутнє краю.
Олександр РОЗЕНБЕРГ, Голова Уряду
Андрій ТИРАСПОЛЬСЬКИЙ.
Фото з архіву автора