З віком, як висловлюється нинішнє покоління, «пробиває» на ностальгічні спогади. Та так гостро, що інтуїтивно хочеться поділитися спогадами, враженнями та відчуттями з навколишніми людьми, з тими, хто жив у ті часи, та з тими, хто про них лише читав. А газетні сторінки – найбільш прийнятний майданчик для цього.
КОЛИ ЩОСЬ БУЛО, АЛЕ БАГАТО ЧОГО НЕ БУЛО
Мова йтиме про часи тотального дефіциту та про сам феномен цього соціального явища. Уявляю, як, побачивши на газетній сторінці слово «дефіцит», пожвавішав читач «срібного віку». І кожен, мабуть, згадав власну історію «діставання дефіциту».
Я з цим явищем зіткнувся в ранньому дитинстві, точніше, не я, а мама. Жили ми тоді в селі на півдні Одещини. У місцевому промтоварному магазині асортимент начебто й був, але вироби радянської легкої та взуттєвої промисловості були такої низької якості й таких старомодних фасонів, що буквально спотворювали людину. У зв’язку з цим завжди згадується Калугіна-Мимра з першої серії «Службового роману». А якщо до магазину з районної торговельної бази й потрапляло щось польське, чеське, румунське, а ще краще югославське, то цього абсолютна більшість селян і не бачила. Проте вони спостерігали «хороший одяг» на доньці голови колгоспу чи на синові секретаря парткому, на родичах продавців. Однак цей товар їм теж не просто так діставався. Спочатку вони повинні були здати в заготівельні контори певну кількість курячих яєць, горіхів, сушеної сливи, іншої сільгосппродукції, й лише потім придбати дефіцитні речі.
Здружитися з продавцями, які тоді апріорі належали до сільської еліти, та які, як тоді казали «сиділи на дефіциті», у мами не було ніякої можливості, адже у них і родичів багато, і кумів, та й, зрештою, «своя сорочка ближче до тіла». І тоді моя винахідлива мама згадала, що тато колись навчався на закрійника. Проте цю спеціальність, свого часу нав’язану йому його мамою, на дух не переносив, жодного дня за цією професією не працював. Його приваблювало залізо, він був механізатором, працював трактористом у колгоспі – ось це було його.
НЕВЕЛИКИЙ ВІДСТУП
Через багато років, коли вже був студентом, мене раптом теж потягнуло на курси крою та шиття (заради цього навіть двічі на тиждень приїжджав із Кишинева, де тоді навчався, до Тирасполя). Я дуже хотів бути модним і шити собі сорочки «як у Валерія Леонтьєва». Та, мабуть, мені було не дано, при всьому бажанні, освоїти це ремесло, не судилося… Шкода.
Та повернемося до нашої історії. Треба знати мою маму: якщо вона чогось захотіла, зокрема, піти на чергове весілля в новому костюмі, від вигляду якого всі сільські модниці-подруги-заздрісниці попадали б штабелями, то будьте впевнені, так воно і буде. Вона дістала свіжі викрійки з журналу «Крестьянка», поїхала до районного центру і «по блату» через далеку родичку придбала в магазині «Тканини» відріз дорогого (майже вся її зарплата телефоністки пішла) ендеерівського (німецького) кримплену яскраво-рожевого кольору. Тепер навіть важко уявити, яким дефіцитом, якою рідкістю він був на тлі сіро-чорних відтінків моди початку 70-х.
Далі вона пустила в хід усю свою чарівність і вмовила-таки батька пошити їй костюм. Він, звичайно, не любив кроїти та шити, проте він кохав дружину – цим усе сказано. Ночами довго, скрупульозно, вивірено працював батько, а мати була в нього в підмайстрах: то ножиці подасть, то наперсток, то нитки, то голки, то шпильки. Поступово з яскравої тканини вимальовувався силует майбутнього вбрання. І костюм вийшов на славу, а мама в ньому перетворилася на місцеву Брижит Бардо, хоча навряд чи в нашому селі хоч хтось знав про існування зірки французького кінематографа.
Уже на найближчому весіллі вона всім «втерла носа». Запитання так і сипалися: «Де дістала?», «Де викидали?» Типові слова з лексикону кожної радянської людини. Тільки батько опускав і ховав очі, бо дуже не хотів обшивати потенційних замовниць – ні часу, ні, тим більше, бажання в нього на це не було. Мамі ж він висунув залізобетонний аргумент, який діяв на неї безвідмовно: «Такий костюм має бути тільки в тебе!».
«У ЛЮДИНИ ВСЕ МАЄ БУТИ ПРЕКРАСНИМ…»
Зяючу діру на товарному ринку південного заходу колишнього СРСР частково заповнювали моряки, ті, хто ходив у море. Чорноморське та Дунайське пароплавства успішно рекрутували сільських пацанів з Одеської області, які місяцями працювали на торгових і рибальських суднах. Спекуляція закордонним одягом стала для них постійним джерелом додаткового заробітку. Так, вони продавали речі втридорога, але ж попит був, та ще який! Володіння «Адідасами» та «Лівайсами» демонструвало всім: життя вдалося, висловлюючись сучасним сленгом, «у мене все у шоколаді».
Згадується, як я, коли став студентом, уже за часів перебудови після першотравневих свят з’явився в аудиторії в костюмі-«варьонці» сірого кольору. Успіх був передбачуваним. Тоді, звичайно, радянський рубель девальвувався, проте мати, яка працювала на ХБК ткалею й непогано заробляла, виклала за нього родичці (!), яка ходила у плавання на флагмані радянського круїзного флоту «Максим Горький», 400 (!) руб. Зате як було гарно! Це вже не кажучи про те, що перші «Лівайси» у мене з’явилися в 14 років. Тут уже й не знаєш, як характеризувати цей факт: як святу материнську любов, чи як її всепоглинаючу пристрасть до володіння гарними речами.
Адже, як казав Чехов: «У людини все має бути прекрасним: і обличчя, і одяг, і душа, і думки…». А до нього на цьому ж наполягав «наше все» О. С. Пушкін: «Бути можна діловою людиною і думати про красу нігтів…» і «Острижений за останньою модою, як dandy лондонський одягнений…».
«Фарцівник» – теж слово з нашого недавнього спільного минулого. І якщо влада надавала цьому соціальному явищу та його носіям різко негативне ідеологічне забарвлення, звинувачувала у нетрудових доходах, садила у в’язницю, то населення, особливо охочі бездоганно виглядати жінки, підтримували. Тих же, хто купував імпортні речі у «перекупників-спекулянтів», радянська пропаганда таврувала ганьбою та діагностувала у них «страшне» соціальне захворювання, яке називалося «речелюбство», і яке треба було неодмінно «лікувати».
А якщо до цього додати ще неприйняття владою захоплення молоді закордонною рок-музикою, то картина ставала ще більш гнітючою. Чого тільки не робили, щоб відвернути нас від «західного способу життя», від імпортного одягу та взуття, від масової культури. Чи не жарт, що навіть всесильний КДБ, замість того, щоб сконцентруватися на виявленні іноземних агентів, теж цим займався.
У радянської влади щодо цього давні традиції: то непмани їй не подобалися, то стиляги, то поети (пригадується процес над Нобелівським лауреатом Йосипом Бродським, якого звинуватили в тунеядстві, та який безуспішно доводив, що поет – це теж професія), то дисиденти, то хіпі, то рокери. Загалом усі, хто не вписувався в ідеологічні стандарти «будівника комунізму». І ось таке протистояння вступало в повний дисонанс з народною мудрістю, яка стверджувала, що зустрічають все одно по одязі. А якщо добре подумати, то «купи – продай» – це й є основа узаконеного після розвалу Союзу підприємництва. У трьох простих словах «товар – гроші – товар» взагалі полягає вся суть бізнесу, хоч малого, хоч середнього, хоч великого.
В епоху загального товарного дефіциту радянський народ певною мірою рятували речові ринки так звані «товкучки». Спочатку передбачалося, що вони виконуватимуть соціальну функцію – там продаватимуть речі, що були в ужитку. Однак поступово вони перетворилися на подобу комісійок, де просто неба продавалися нові речі з розряду дефіциту.
Розмову про дефіцит як соціальний феномен і прагнення його мати продовжимо в наступному номері.
Андрій ТИРАСПОЛЬСЬКИЙ.
Фото kommersant.ru