160 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО
«Добре робити історію важливіше, ніж гарно писати її», – заявляв він.
У цьому році минає 160 років від дня народження Михайла Сергійовича Грушевського – літописця української історії, видатного прозаїка, організатора науки, громадського і політичного діяча, голови Української Центральної Ради. Його ім’я стало символом національного відродження, наукової чесності та державницької волі. В незалежній Україні постать Грушевського повернулася з примусового забуття і посіла одне з центральних місць у розумінні української минувшини й майбутнього.
ДИТИНСТВО І СТАНОВЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ
Народився Михайло Сергійович 29 вересня 1866 р. в місті Холм (нині Хелм, Республіка Польща), заснованому колись князем Данилом Галицьким. Родина не мала коріння на Холмщині. Як писав сам учений в автобіографії: «Я походжу від старовинної (відомої з XVIII століття), але бідної родини Груш, пізніше Грушевських, яка вгніздилася в Чигиринському повіті». Це була переважно духовна родина дячків і паламарів. Дідові Федорові вдалося стати священиком і перебратися ближче до Києва, у село Лісники. Це відкрило шлях батькові Михайла, Сергію Федоровичу.
Сергій Грушевський закінчив Київську духовну академію, але свячення не прийняв. Він став педагогом: викладав у семінаріях, а згодом – у греко-уніатській гімназії в Холмі. Там відкрилися педагогічні курси, він став їхнім директором. Через рік у родині народився перший син – Михайло. Хрестили хлопчика в православній церкві святого Іоанна Богослова. Мати, Глафіра Захарівна, була для сина психологічно близькою людиною. Сам Михайло Сергійович зізнавався:
«Я думаю, що я дуже багато набув від матері, що стосувалося складу розуму і психіки… Потреба в сильних почуттях, не стільки радісних, скільки болісних… – в цьому я теж пізнаю психіку матері».
Невдовзі родина переїхала на Кавказ. Батько спочатку викладав у Кутаїсі, а потім став інспектором народних шкіл у Ставропольській губернії. Дитинство Михайла минуло далеко від України – у Ставрополі, а згодом на Кавказі. Проте любов до рідного краю формувалася рано, під впливом батькових оповідей про українську мову, пісню, традиції. «Під впливом оповідань батька… в мені рано збудилося й усвідомилося національне українське почуття», – писав він пізніше.
Михайло рано навчився читати. Книжки замінювали йому товаришів. Він мріяв, фантазував, пробував писати прозу й вірші. У Тифліській гімназії був одним із найкращих учнів, особливо захоплювався історією, читав Костомарова, Куліша, Максимовича, Метлинського. У 16 років записав у щоденнику: «У ці дні задумав я, що добре було б зробитися предводителем суспільства українського… працюватиму для цього, скільки зможу». Хто б міг тоді передбачити, що ця мрія стане реальністю.
НАУКОВИЙ ШЛЯХ І ЛЬВІВСЬКИЙ ПЕРІОД
У 1886 р. Михайло вступив на історико-філологічний факультет університету святого Володимира в Києві. Батько довго вагався, дозволяючи синові їхати, лише після обіцянки не вступати до студентських гуртків. Науковим керівником став Володимир Антонович, один із лідерів українського національного руху другої половини XIX століття. Уже на третьому курсі Грушевський написав роботу «Історія Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV століття», яка отримала золоту медаль і була видана 1891 р. Молодого вченого залишили професорським стипендіатом.
У 1894 р. він захистив магістерську дисертацію «Барське староство» і того ж року очолив кафедру всесвітньої історії з особливим узагальненням історії Східної Європи у Львівському університеті. Це був важливий, хоч і не ідеальний крок: первинний план створення кафедри української історії змінили. Проте саме у Львові розквітнув талант Грушевського як організатора науки.
З 1897 по 1913 рік він очолював Наукове товариство імені Шевченка. Під його керівництвом воно стало справжньою українською академією. Редаговані ним майже 150 томів «Записок» НТШ, численні збірники й серійні видання склали золотий фонд української науки. Навколо нього згуртувалася ціла плеяда учнів і послідовників: Іван Крип’якевич, Степан Томашівський, Мирон Кордуба, Степан Рудницький, Омелян Терлецький та багато інших. Грушевський умів заохочувати молодь, підтримувати, давати поради. Через двадцять років викладання у нього навчалося понад сто учнів.
Наукова спадщина Михайла Грушевського вражає масштабом. Головна праця життя – десятитомна (у тринадцяти книгах) «Історія України-Руси» (1898–1936) – стала метрикою українського народу. Він створив цілісну схему українського історичного процесу, розглядаючи його як самостійний культурний потік у контексті загальноєвропейської історії. Поряд із цим вийшли «Нарис історії українського народу» (1904 р.), «Ілюстрована історія України» (1911 р.), праці з історії літератури, соціології, археології. Загалом його перу належить близько двох тисяч праць.
Особисте життя теж склалося у Львові. У травні 1896 р. Михайло одружився з перекладачем і педагогом Марією Вояківською. 21 червня 1900 р. народилася єдина донька Катерина (Кулюся). У 1901 р. родина придбала землю на Софіївці (нині верхня частина вулиці Івана Франка), де збудувала будинок. Тепер там діє музей Михайла Грушевського. Пізніше в Києві на Паньківській з’явився прибутковий будинок, фасад якого прикрасив Василь Кричевський.
Грушевський активно дбав і про освіту. У 1908 р. за його ініціативою створено «Вчительську громаду» – організацію українського учительства середніх шкіл, а згодом – «Українську шкільну спілку». Він став першим головою обох.
ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ І ЦЕНТРАЛЬНА РАДА
До 1914 р. Михайло Грушевський уже був визнаним символом всеукраїнського єднання. Навіть опоненти визнавали його авторитет. Дмитро Дорошенко писав, що його слово «було для нас у ті часи законом».
Перша світова війна застала його на Гуцульщині, у Криворівні. Родина виїхала до Відня, звідти – до Румунії, а потім кружним шляхом дісталася до Києва. Тут Михайла Сергійовича негайно заарештували. Будинок обшукали. Нічого не знайшли, але 1915 р. його вислали етапом спочатку до Симбірська, потім до Казані, а згодом під нагляд поліції в Москву.
Революція 1917 р. змінила все. 4 березня в Києві створено Українську Центральну Раду. Грушевського заочно обрали головою. 27 березня він прибув до Києва. За п’ять днів до цього Рада вже видала першу відозву «До українського народу».
9 лютого 1918 року підписано Брестський мирний договір, який визнав Україну незалежною державою, проте вже наступного дня більшовики обстріляли будинок Грушевських. У пожежі загинула мати вченого Глафіра Захарівна. На засідання Центральної Ради увірвалися німецькі військові з командою «Руки вгору!». Усі підняли руки – крім Михайла Грушевського. Цей мужній жест високо підніс його в очах сучасників.
ЕМІГРАЦІЯ, ПОВЕРНЕННЯ І ОСТАННІ РОКИ
Деякий час Грушевський перебував у Києві інкогніто, потім – у Кам’янці-Подільському. З 1919 р. почався період еміграції: Прага, Відень, Женева, Париж, Берлін. Він продовжував наукову роботу, організовував видання, писав праці з історії релігійної думки, соціології, літератури. Донька Катерина продовжила навчання в Женевському університеті.
У березні 1924 р. родина повернулася до Києва, Михайло Сергійович очолив науково-дослідну кафедру історії України при Всеукраїнській академії наук, редагував журнал «Україна», створив мережу наукових установ. У 1929 р. його обрали дійсним членом Академії наук СРСР. Навколо нього знову згуртувалася молодь.
Восени 1934 р. дружина вивезла чоловіка на лікування до Кисловодська. 25 листопада Михайло Сергійович Грушевський помер після невдалої операції. Тіло перевез-
ли до Києва. Поховали на Байковому кладовищі поруч з Антоновичем, Лисенком, Грінченком, Нечуєм-Левицьким, Лесею Українкою. На могилі лаконічний напис: «Михайло Грушевський».
СПАДЩИНА, ЩО ЖИВЕ
Михайло Грушевський був цілісною натурою. Усе його життя є служінням українській ідеї. Він обґрунтував соборність українських земель, право народу «самому порядкувати на власній землі», ідею демократичної, правової держави. Його федералістські погляди еволюціонували разом з історичними обставинами, але завжди залишалися підпорядкованими інтересам України.
Сьогодні ім’я Михайла Грушевського повернулося в усій своїй величі. Його праці залишаються невичерпним джерелом знань, а життєвий шлях – високим прикладом вірного служіння Україні. 160 років від дня народження – це не просто дата. Це нагадування про те, що справжню історію творять люди, які вміють бачити далеко за межі свого часу і не зраджують ідеалів навіть у найтемніші роки.
Цiкавi факти
Уже в 17 років – він учень Тифліської гімназії. Він був відмінником, але в одному зазнав повної поразки – у музиці. Батько хотів, щоб син вчився на скрипці, проте смичок у хлопця «їздив, як щітка по підлозі», і вчитель швидко перестав до нього підходити. Михайло без особливого жалю закинув музичну науку і зізнавався, що заздрив усім, хто мав музичні здібності чи вмів танцювати.
В університеті він був серйозним і трохи меланхолійним студентом. Щороку в день народження робив у щоденнику майже однакові записи. У 22 роки писав: «День скінчився, рік почався…». У 28 зізнавався, що минулий рік був «тяжкий, тяжкий, що й не сказати».
Свою першу велику наукову працю присвятив батькам словами: «Отцу и матери эту историю родной земли благоговейно посвящает автор».
У Львові професор знайшов своє сімейне щастя. Дружиною стала вчителька Марія Вояківська. Освідчувався він так: «Шукаю товариша щирого, розумного і доброго, співробітника в праці громадській, аби жити з ним душею в душу». Не помилилися обоє. Доньку Катерину називав «моєю донькою і ученицею», а вона його – «батьком і вчителем». Про неї казали «викапаний татусь». Коли Катерині виповнилося 26, батько написав надзвичайно ніжне вітання: «Найдорожча наша Кулюнечка, моя солодка потішечка!» і поставив на її честь букет білих піоній.
Грушевський дуже любив солодощі, у записниках постійно фігурують витрати на цукерки, шоколад, мармелад і тортики. Після переїзду до Львова став справжнім шанувальником кави і часто призначав зустрічі саме в кав’ярнях. Палко любив Карпати, колекціонував гуцульські старожитності і навіть одну кімнату на львівській віллі облаштував у гуцульському стилі.
Працездатність історика була феноменальною: спав лише близько чотирьох годин. У 40 років сам дивувався, що досі не закінчив «Історію України-Руси» і не взявся за мемуари – робота заповнювала весь життєвий простір. Головна праця (десять томів) створювалася 38 років. У ній він довів спадкоємність України від Русі й прив’язав витоки українців до трипільської культури.
Цікаво, що головою Центральної Ради Михайла Грушевського обрали заочно, на самому голосуванні він не був присутній. Коли ж дізнався про це рішення, назвав той день своїм «тріумфальним днем, найбільшої почесті, котрої я коли-небудь зазнав у житті». Саме він згодом розробив документи, якими була проголошена УНР та її незалежність.
Ольга ШАПОВАЛ.