За десятиріччя, протягом яких ми відзначаємо День Перемоги, зі всенародної пошани до учасників Великої Вітчизняної, із вдячності за їхні подвиги на фронтах і в тилу, зі скорботи за полеглими та померлими після війни викристалізувався святковий ритуал. У ХХІ столітті ще однією його складовою стала акція, яка об’єднала весь світ узами пам’яті. Це хід «Невмирущий полк».
У Кам’янці, за традицією, його очолюють школярі з портретами земляків – Героїв Радянського Союзу Івана Коваля, Петра Вершигори, Івана Солтиса, Федора Жарчинського та повного кавалера Ордена Слави Івана Крачевського.
А слідом на всю широчінь центральної вулиці міста йдуть тисячі дітей, онуків і правнуків переможців. І з кожним роком над колоною височіє все більше фотографій солдатів Великої Вітчизняної. Нині лише районне відділення партії «Оновлення» допомогло кам’янчанам виготовити більш ніж півсотні портретів для «Невмирущого полку» – додатково до надрукованих у попередні роки.
Втім, чимало моїх знайомих під час підготовки до акції обійшлися без сторонньої допомоги – благо, сучасна техніка дозволяє. Микола і Наталія самі просканували фотографії, що дбайливо зберігаються в архівах сім’ї Шушкевич, збільшили їх до потрібного розміру й обрамували, змайстрували таблички. На моє прохання поділитися історіями своїх героїв – охоче відгукнулися.
«Батько ще юнаком потрапив у німецько-румунську окупацію і пережив усі її тяготи, – показуючи портрет, починає розповідь Микола Миколайович. – Після звільнення Кам’янки був мобілізований і пройшов із боями через Румунію, Польщу, Угорщину, Словаччину, Чехію. Наприкінці 1944 року 208-й гвардійський стрілецький полк, з яким батько прокрокував майже через усю Європу, дістався до Німеччини. 27 грудня німці зробили спробу контратакувати. У цьому бою відділення стрільців із протитанкових рушниць під командуванням батька знищило станковий кулемет і п’ять ворожих солдатів. Контратаку ворога відбили. За цей бій 13 червоноармійців нагороджено медаллю «За відвагу». Серед них – гвардії сержант Микола Сергійович Шушкевич».
У Наталії Стельянівни у Великій Вітчизняній воювали два діди. Одного з них вона прекрасно пам’ятає: Федір Георгійович виховав дев’ятеро дітей – і численні онуки з’їжджалися до нього на канікули з різних міст і сіл. Земляки колгоспного коваля Головатенка поважали настільки, що довірили йому очолити сільраду… Повоювати в мінометній роті йому довелося півроку: мобілізований був у грудні 1944-го, після звільнення правобережної частини Молдавської РСР. За цей короткий час він встиг двічі відзначитися в запеклих боях, які фашисти вели за кожен населений пункт Німеччини. У рідне село Джурджулешти Федір Головатенко повернувся з двома медалями: «За бойові заслуги» та «За відвагу».
А ось другого діда Наталії побачити не довелося. Уродженець ярославської землі, він пішов на фронт із самого початку війни. В одному з запеклих оборонних боїв дістав смертельне поранення. «Про його долю ми сім десятиліть практично нічого не знали. Мама в роки війни була зовсім маленькою, її спогади про ті події були уривчастими. А коли бабуся переїжджала з дітьми з Росії до Молдавії, багато документів було втрачено.
І лише в нинішньому столітті, коли почав діяти сайт «Подвиг народу», я з донесень про бойові втрати 1178-го стрілецького полку змогла дізнатися, що старший сержант Павло Олександрович Соколов командував взводом і був поранений осколком у квітні 1942 року. Потрапив до евакогоспіталю №1873, де помер від ран. Був похований у Тулі… Я по карті знайшла декілька шкіл, розташованих біля Всесвятського кладовища, і в кожну з них звернулася з проханням допомогти знайти могилу діда. Один із пошукових загонів відгукнувся – і незабаром школярі надіслали мені фотографії місця його поховання та всю зібрану ними інформацію. Тепер, якщо здоров’я дозволить, поїду на могилу діда», – завершує розповідь Наталія Шушкевич.
А я розумію: всього життя мало, щоб вислухати кожного мого земляка, який іде в колоні «Невмирущого полку». Але потрібно постаратись дізнатися хоча б коротку, без подробиць, історію фронтових подвигів їхніх предків. Адже полк безсмертний, поки ми знаємо імена його солдатів, зберігаємо їх в своєму серці й передаємо цю пам’ять наступним поколінням.
Лариса ЛЕГКУН.
