Різдвяними колядками український народ прославляє народження Iсуса Христа, вони традиційно виконуються на зимові свята від Різдва до Водохреща.
Усталені традиції українського Різдва можна назвати найбагатшими з-поміж інших у світі. Деякі з них зберігаються в народі до дня нинішнього, оскільки віддзеркалюють здобутки понад тисячолітньої культури. В кожному українському селі створено десятки й сотні оригінальних різдвяних пісень.
Будь-якому періодові цього дванадцятиденного свята – «коляди» або «святок» – відповідають свої співи: колядувати починають з 6 січня, у Святвечір, після вечірньої служби; у день пам’яті преподобної (прп.) Меланії Римлянки, 13 січня, до них приєднуються щедрівки з дійовою особою «Меланочкою», «Маланкою»; на Йордан або Водохреща – свято Хрещення Господнього – співають йорданські пісні. Колядки ж лунають протягом усього святкування. Свято Водохреща формально завершує коляду, але це не може зупинити торжество небесного співу: відлуння колядок і щедрівок ще довго звучить на вулицях та в оселях, аж до Стрітення.
Щедрий вечір або прп. Меланії Римлянки. У ніч з 13 на 14 січня ми святкуємо так званий «Старий Новий» рік, або «Щедрий вечір», по-народному «Маланки». Цього дня церква вшановує пам’ять преподобної Меланії Римлянки, яка під веселі щедрування переходить у «Василя» – мається на увазі вшанування дня пам’яті святителя Василя Великого.
Щедрування – традиційне виконання обрядових пісень, які прославляють релігійні свята. Це давній звичай новорічних обходів селянських осель, під час яких групи щедрувальників, переважно молодь, піснями славили господарів, бажали їм здоров’я й достатку, за що отримували винагороду.
Веселе дійство супроводжувалося музикою, танцями, пантомімою, невеличкими ігровими постановками. Щедрівки як різновид колядок співали окремо господарю, господині, хлопцю, дівчині, усій родині, були щедрівки дитячі, жартівливі, а також пародійні.
19 січня – Водохреща або Йордан. Здається, свята тільки розпочалися, а вже зовсім скоро вони відійдуть. Як співається в колядці: «А той третій празник – святе Водохреща». Хрещення Господнє – третє і завершальне велике свято різдвяно-новорічного циклу, яке в народі має назву Йордан, або Водохреща. Православні та греко-католицькі християни відзначають його 19 січня, тому воно збігається зі святом Богоявлення. Однак, ці свята слід розрізняти.
По досягненні 30-річного віку Ісус Христос прийняв хрещення від Івана Хрестителя в річці Йордані. Після обряду, коли Ісус Христос вийшов на берег, з небес почувся голос Бога-Отця, який назвав Ісуса своїм Сином. І на нього зійшов Святий Дух в образі голуба. Звідси ще одна назва свята – Богоявлення. Православні вважають, що саме це й засвідчує таїнство Святої Трійці. Адже в цей день, за християнським вченням, Бог з’явився в трьох іпостасях: Бог-Отець – в голосі, Син Божий – у плоті, Дух Святий – у вигляді голуба.
Свято Богоявлення в перші віки християнства вважалося збірним, бо стосувалося кількох подій у житті Ісуса Христа, які свідчили про Його божественність, а саме: його Різдва, поклону мудреців, Хрещення, чуда в Кані Галилейській і чудесного помноження хліба. Тому й нинішню назву свята «Богоявлення» треба розуміти у множині, бо вона означає празник святих Богоявлінь.
Водохреща та свячена вода. Опівночі перед Водохрещем вода в ріках, як вірили селяни, хвилюється. У давні часи були такі відважні любителі таїни, що не боялися виходити вночі на водойму, щоб спостерігати це явище. Оскільки ж ріки в зимову пору покриті льодом, то їм кортіло подивитися, що ж робиться там, під кригою. Тому вони видовбували лунку в льоду і набирали воду з річки. Вважалося, що вона цілюща й може довго зберігатися. Селяни тримали її за образами на випадок поранення або тяжкої хвороби.
Було колись, ще за тиждень до Водохреща, парубоча громада, а пізніше окремі господарі – прорубували на річці ополонку, випилювали з льоду великий хрест, ставили його над ополонкою й обливали буряковим квасом, щоб він став червоний. Біля хреста будували – теж з льоду – престол. Усе це оздоблювали аркою з ялинових або соснових гілок – «царські врата».
Вранці в церкві відбувалося богослужіння. Після урочистої служби весь народ процесією йшов на річку до хреста. Попереду несли дерев’яний церковний хрест і хоругви, співав хор, за хором ішов священик, приклавши золотий хрест до чола, за ним слідували парафіяни. До річки на Водохреща вирушали всі: старі, молоді та діти. Кожен ніс із собою пляшку або глечик для води. Парубки ще несли в руках голубів, а мисливці – рушниці, заладовані клейтухом (жмутком прядива, тканини, повсті тощо для забивання заряду в огнепальну зброю, що заряджається з вихідного отвору дула). На колишній Гетьманщині, де ще козацька традиція не згасла зовсім, юнаки та молоді чоловіки їхали до річки на конях, заломивши по-козацьки сиві шапки.
На річці, біля хреста, весь похід зупинявся і ставав на льоду великим барвистим колом, що здалека яскраво вимальовувалося на тлі білого снігового покриву. Після недовгої відправи священик занурював в ополонку хрест, а в цей час хор голосно співав: «Во Йордані крещающуся Тобі, Господи…» Мисливці, у свою чергу, стріляли з рушниць, а хлопці випускали з рук голубів, які хмарою літали над «Йорданню».
Коли вже воду було освячено, люди підходили до ополонки й набирали її у свій посуд. Усі, хто приїхав на «Йордан» кіньми, чи то верхи, чи то саньми, набирали воду з ополонки відрами й напували своїх коней – «щоб хвороби не боялися та міцніші були».
Від найдавніших часів християнська церква вважає освячену йорданську воду за велику святість. Її бережуть цілий рік, ласкаво називаючи «водичкою-йорданичкою». Ця вода має силу очищувати й зцілювати душу й тіло людини. Йорданською водою також скроплюють оселю, щоб оминало всяке нещастя і гарно велося в домі. Деякі священики навіть переконані, що не існує ліків, кращих за святу воду. Незрозумілим залишається і той факт, що свячена йорданська вода не псується: може довго зберігатися, не змінює свого вигляду й запаху. Припускають імовірність, що допомагає срібло, яке є на багатьох хрестах у священиків.
До речі, деякі значні церковні свята супроводжуються освяченням води. Уперше людина занурюється у святу воду під час хрещення, зазвичай невдовзі після свого народження, тобто людина ніби «оновлюється» для майбутнього достойного життя. Свячену воду використовують під час освячення храмів, житлових і господарських будівель, а також усіх предметів, які вживають під час богослужіння.
Йорданські традиції. Після водосвяття всі люди поверталися до своїх хат. Поки мати або старша дочка подавали на стіл обідати, батько брав з-за образу Божої Матері пучок сухих васильків, змочував їх у свяченій воді й кропив усе в хаті та в господарстві; потім малював крейдою хрести на образах, сволоці, дверях і миснику. Упоравшись із цим, батько сідав за стіл, а за ним і вся родина. Перед їжею пили свячену воду, оскільки вважалося, що освячена на Водохреще вода має вживатися натще, адже саме за цієї умови вона має найбільшу силу.
«Йордан» або Водохреща – це звичай, що прийшов в Україну разом із християнством і посідає одне з найповажніших місць серед традиційних свят українського народу.
У Придністров’ї вже узвичаєно, що 19 січня відбуваються купання в Дністрі. Місцева влада заздалегідь дбає про достойне облаштування місць для таких заходів. По всій республіці сотні любителів та професійних «моржів» долучаються до прадавньої традиції, в якій беруть участь діти, молодь, чоловіки й жінки різного віку. Кажуть, що після купання в крижаній воді, освяченій срібним хрестом священика, людина не хворіє протягом усього наступного року.
Христина ЖУРАВЕЛЬ
Фото: www.pravmir.ru
