Життя мого прадіда, Володимира Дмитровича Шабалди, можна вважати яскравим прикладом мужності, самопожертви та безмежної любові до Батьківщини. Це доля, яка заслуговує не лише на вдячну пам’ять нащадків, а й на гідне місце в історії всієї країни.
Саме така думка спонукала мене розповісти про нього, і не тому, що він наш родич, а людина, чий подвиг є взірцем для кожного з нас. У нашій родині розповідь передається з покоління до покоління і стала для нас священною: доля людини, чия відданість рідній землі не підлягає виміру нагородами чи військовими званнями. Володимир Дмитрович став для нас символом незламного духу, гідності та вірності.
Народився він 27 січня 1925 року в мальовничій Полтаві в той неспокійний час, коли над Європою вже збиралися хмари великої війни. Його дитинство було коротким і непростим: тяжка праця в полі, догляд за худобою – усе це стало для нього звичним ще змалку. Та чи можна назвати дитинством роки, коли замість ігор і навчання хлопчика, а згодом сільського підлітка чекала щоденна боротьба за виживання?
Юнак ще не встиг толком набути життєвого досвіду, як довелося залишити рідну домівку і стати до лав захисників Батьківщини. Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, Володимиру ще не виповнилося й шістнадцяти. Та, переповнений патріотичним почуттям, він добровільно вирушив до військкомату, приписав собі ще три роки, і був зарахований до Червоної Армії.
Військова служба добровольця проходила у складі 317-го гвардійського стрілецького полку 103-ї гвардійської стрілецької дивізії, якраз тієї, що брала участь у Сталінградській битві. Ця битва стала однією з найзапекліших, поворотною, у всій історії війни, і саме там, у самому її серці, боровся мій прадід.
За виняткову хоробрість і стійкість у боях, він був тричі відзначений медаллю «За відвагу» – однією з найпочесніших нагород солдатського братства. За архівними даними, одну з цих медалей Володимир Дмитрович отримав після прориву ворожої оборони під Калачем-на-Дону. Навіть після поранення він не покинув поле бою, що свідчить про солдатський незламний характер.
Фронтовий шлях мого прадіда проліг аж до Берліна. Після перемоги над нацистською Німеччиною у травні 1945 року він був нагороджений двома медалями «За перемогу над Німеччиною» та ювілейними відзнаками з нагоди 20-, 30- та 40-річчя Перемоги.
Проте війна не завершилася для нього в Європі. Його частину було перекинуто на Далекий Схід, де у серпні 1945-го він узяв участь у бойових діях проти Квантунської армії Японії в Маньчжурії. Саме там він дістав контузію, після якої був демобілізований у 1946 році.
Повернувшись на рідну Полтавщину, Володимир Дмитрович ніколи не вихвалявся своїм військовим минулим. Він прожив життя скромно, працював у полі, залишаючись сильною та достойною людиною. Про війну не любив говорити. Мабуть тому, що її біль назавжди залишився в його серці.
Я ніколи не бачила свого прадіда, але в моїй уяві він постає світлою людиною, образом мужнього воїна, відданого сина свого народу. Щороку 9 травня наша родина запалює свічку пам’яті. Ми вшановуємо його не гучними словами, а пронизливою тишею: тишею, сповненою вдячності й поваги.
Маю палке бажання, щоб ця розповідь стала не тільки даниною пам’яті, а й нагадуванням: історія – це не лише сторінки підручників, це долі живих людей. Таких, як мій прадід, Володимир Дмитрович Шабалда. І нехай його ім’я назавжди залишиться символом честі, мужності та любові до рідної землі.
Тетяна ГЕНЕРАЛОВА, 9-Б клас
Дубоссарська гімназія № 1.
Фото з сімейного архіву.
