ДО 165-ї РІЧНИЦІ ВІД ДНЯ ПЕРЕПОХОВАННЯ
Як умру, то поховайте мене на могилі серед степу широкого на Вкраїні милій…Так писав поет, перебуваючи далеко від рідного дому.
Значення поета, громадського діяча визначається його зв’язком зі своєю епохою. Творчість Тараса Шевченка була співзвучна сподіванням народу, ідеалам його часу. Пісні, думи та легенди України, розповіді про героїв були джерелом, що живило його поезію. Поет наголошував, що історія його життя – це частина історії його батьківщини.
Туга за Україною – наскрізний мотив творчості Тараса Шевченка. Перебуваючи в засланні та далеко за межами батьківщини, поет виливав у віршах глибокий біль вигнанця і залишив нам безцінні рядки про палку любов до рідної землі. Він не просто мріяв жити в Україні, а присвятив цій меті все своє життя. Попри роки заслання і перебування у Санкт-Петербурзі, він прагнув оселитися на рідній землі, створити власну сім’ю та спокійно працювати.
Прояв ностальгії у творчості
Для Шевченка дім та рідне село були сакральним місцем щастя і спокою. Тому так багато поезій просякнуті тугою за рідним краєм. З його творів видно, що поет справді дуже сумував за Україною. Адже життя митця було пов’язане з численними випробуваннями, зокрема із засланням, де він перебував понад 10 років. У пустельних казахських степах він багато писав про батьківщину, її красу, історію і традиції. Його поезії були повні прекрасних описів української природи та культури. У розлуці з батьківщиною поет гостро відчував свою самотність, писав свої найсумніші поезії. Наприклад, «Зоре моя, вечірняя» – ліричний вступ до поеми «Княжна», написаної у 1847-1848 рр. в Орській фортеці: «… Розкажи, як за горою Сонечко сідає, Як у Дніпра веселочка Воду позичає. Як широка сокорина Віти розпустила… А над самою водою Верба похилилась».
Гілочка верби як символ України. У кожного з нас є свій символ дому. У когось – стара хата, у когось – бабусина вишиванка, а у Тараса Шевченка – верба. Так-так, звичайна верба, що перетворюється на символ пам’яті та любові. Він привіз із собою гілочку верби. Це давало йому сили вижити в найтяжчих обставинах.
Ідеалізація природи. У його віршах туга за рідним краєм часто переплітається з детальними, ніжними описами українських сіл, квітучих садків, ставків і тополь, наприклад, «Садок вишневий коло хати». Він малював омріяний образ української родини, природи та затишку. Це хрестоматійний приклад того, як через спогади про звичний селянський побут передається ідеалізований образ України:
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть…
Йому хотілося тиші та сімейного затишку. Туга за батьківщиною, стурбованість за її майбутнє зливається з ніжною любов’ю до найменших подробиць знайомого з дитинства побуту:
А я дивлюся… і серцем лину,
В темний садочок на Україну,
Лину я, лину, думу гадаю,
І ніби серце одпочиває…
Символічний «Заповіт». Листопад 1845 року видався мокрий, вітряний і холодний. Працюючи у складі Археографічної комісії, поет їздив по селах і містах, змальовував старовинні церкви, монастирі, незвичайні будівлі. Застудився і захворів на запалення легенів. Лежав, а в уяві виринав Дніпро, лани широкополі і села, що нагадували писанку. Шевченкові страшенно захотілося сказати народові, Україні, своїм друзям тепле щире слово, і на папері лягли рядки: «Як умру, то поховайте…». Найбільш відомий вірш, у якому звучить заклик любити Україну та палке бажання спочити навіки в її землі.
Дім біля Дніпра. В останні роки життя найбільшою мрією поета було збудувати хату на березі Дніпра, неподалік від Канева, на Чернечій горі.
Одержавши з чималими труднощами дозвіл, Шевченко влітку 1859 року повернувся в Україну, якої вже 12 років не бачив (Третя подорож Україною). Там відвідав своїх рідних – у Кирилівці, та декого з давніх знайомих. У перших числах серпня він приїхав до Києва й оселився на вулиці Вишгородській. Його мрії про одруження та придбання землі над Дніпром не здійснилися: Шевченка втретє заарештували і після кількох допитів зобов’язали повернутися до Петербурга.
Остання путь. Помер 47-річний поет у Санкт-Петербурзі, там його на Смоленському кладовищі спочатку і поховали. Але і друзі Тараса Григоровича, і численні шанувальники його творчості знали про палке бажання поета бути похованим згідно з його «Заповітом», написаним ще в 1845 році, на рідній землі – на Вкраїні милій…
Після того, як п’ятдесят вісім днів прах Шевченка перебував у Петербурзі, його домовину, за клопотанням Михайла Лазаревського, після отримання ним дозволу, було перевезено в Україну й перепоховано на Чернечій горі біля Канева. Труну спочатку привезли до Києва, де з небіжчиком могли попрощатися усі охочі (особливо багато було тоді молоді).
З Києва 20 травня 1861 року останки Кобзаря на пароплаві «Кременчук» перевезли до Канева. Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі, а 22 травня, після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору.
Церемонія перепоховання Великого Кобзаря перетворилася на справжнє, хоч і сумне, свято. Після церковної панахиди протоієрей виступив із прощальним словом, назвавши спочилого не тільки братом во Христі, але й справжнім і щирим батьком всього українського люду, а також першим, хто заступився за рідне слово українського народу. Потім труну винесли з церкви, поставили на козацький віз, накрили червоною китайкою, а замість волів впрягся люд. «І повезли, як слід, діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому», – згадує сучасник. Везли хлопці і чоловіки, а потім навіть і дівчата – декілька верст. Дорогу, якою рухалася траурна процесія, устелили зеленим віттям, і вона була схожа на зелений килим. Попереду несли Кобзарів портрет, щоб увесь стрічний люд бачив того, про кого лише чув.
Над домовиною Шевченка на місці поховання змурували цегляне склепіння, насипали два яруси землі й обклали камінням так, щоб надати могилі вигляду степової могили. Згодом на могилі встановили дубовий хрест. Такою могила була до 80-х років ХІХ століття.
На народні пожертви 1884 року на могилі Шевченка встановлено чавунний хрест, впорядковано земляний насип, могилу обкладено дерном, недалеко збудовано хату для доглядача. У 1889 році влаштовано перший музей поета.
У 1925 році на місці поховання Тараса Григоровича було утворено Канівський державний музей-заповідник «Могила Т. Г. Шевченка», а величний бронзовий монумент поетові споруджено у 1939 році. Народ здавна називає Чернечу гору Тарасовою.
Свої почуття до батьківщини він найкраще описав у листі до друзів, де наголошував: «Свою Україну любіть… Любіть її… Во врем’я люте. В останню, тяжкую минуту За неї Господа моліть».
Поезія визнаного українського поета співзвучна іншим народам, вона відповідає сподіванням людини. Тому Кобзар залишається одним із найпопулярніших поетів і у нашій республіці.
Масштаб таланту Тараса Шевченка дозволив йому з сина кріпосного селянина досягти рівня світової літератури й посісти належне місце в галереї народних поетів Росії та всього світу, стати поруч із такими визнаними велетами як Достоєвський, Толстой, Пушкін, Лермонтов, Байрон, Гете, Шиллер, Бернс та іншими письменниками, що уособлюють гідність, високий душевний порив, вірність ідеалам суспільства і гарантують безсмертність літературної спадщини. Отакий був і є для нас Тарас Шевченко.
Олена СТЕФАНЮК.