Крізь слово – до людської душі

Народився Василь Стефаник 14 травня 1871 року в селі Русів (нині Івано-Франківської області) у родині заможного селянина. Дитинство майбутнього письменника минуло серед традицій і звичаїв Покуття, народних пісень, легенд і селянського побуту, що згодом позначилося і відобразилося у його творчості.

Батьки грошей на освіту сина не шкодували. Навчався Стефаник у гімназіях Коломиї та Дрогобича, де разом із ровесниками Лесем Мартовичем та Марком Черемшиною брав участь у таємних молодіжних гуртках і культурно-просвітницькій діяльності. Саме в Коломиї він познайомився з українською літературою та ідеями боротьби за права українців.

У той час у галицьких гімназіях навчання проводилося польською та німецькою мовами, а українська фактично була під забороною. Попри тиск і приниження, Стефаник активно долучався до громадського життя та почав пробувати себе в літературі. Перші твори він написав ще у гімназійні роки. Згодом через участь у творчому об’єднанні «Покутська трійця» Василя Стефаника виключили з Коломийської гімназії.

Після навчання у Дрогобичі письменник вступив до університету у Кракові на медичний факультет, однак медицина так і не стала його покликанням. Натомість він поринув у літературне та мистецьке життя міста, познайомився з новими європейськими течіями, що вплинули на формування його стилю.

Кілька новел Стефаника опублікувала газета «Праця» (1897) у Чернівцях, а з 1899-го збірки письменника виходили з друку одна за одною. Оповіді про трагічні людські долі вражають силою художньої правди. Їх високо оцінила літературна критика, русинська інтелігенція, твори перекладали німецькою, російською та  італійською мовами.

Загальне визнання і захоплені відгуки таких літературних авторитетів, як Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська принесла письменнику «Синя книжечка», збірка стала помітною віхою в розвитку української прози. Автор звернув на себе увагу насамперед показом трагедії селянства.

У 1910 році він отримав батьківську спадщину і разом з дружиною й трьома синами переїхав до рідного села, де жив до кінця життя. Займався сільським господарством, а з 1916 року у вільний від хліборобської праці час писав свої животрепетні твори.

Саме Стефаника вважають одним із засновників експресіонізму в українській літературі. Його новели вирізняються надзвичайною емоційністю, драматизмом і глибоким психологізмом. Серед найвідоміших творів – «Дорога», «Палій», «Вечірня година», «Камінний хрест».

ПРОБЛЕМАТИКА ТА ОСОБЛИВОСТІ ТВОРУ

«Камінний хрест» – яскравий приклад соціально-психологічної новели. Василь Стефаник ввів в українську прозу манеру письма, яка передає найтонші, найскладніші почуття і порухи душі. Письменник художньо осмислював психіку людини, говорив ніби кількома голосами – від себе, від імені інших персонажів. Він майстерно передає переживання особистості через експресивність мовлення. Часом його герої мовчать, стримують емоції, не можуть або не вміють висловити свій відчай. І саме в цій тиші читач відчуває справжній крик душі – біль бідності, самотності, втрати, еміграції та смерті. Тому його називають «експресіоністом у мистецтві слова». Василь Семенович показав реальне життя народу, «страшне» в ньому, передав свої болі, «горюючи, і кров зі сльозами мішалася».

Твір присвячений темі еміграції, а в основу новели покладено реальний факт: Штефан Дідух (у творі Іван), односелець Стефаника, емігруючи до Канади, ставить на своїй нивці кам’яний хрест (який, до речі, і донині дійсно стоїть у Русові).

У трагедії героя по краплі зібрано горе тисяч емігрантів, долею яких переймався письменник. Проводжаючи земляків у далеку Америку, він постійно бачив опухлі від плачу очі, спечені губи, чув захриплі від стогону голоси.
Літературний рід: епос.
Жанр: психологічна новела (студія, тобто художнє дослідження душі головного героя).
Тема: еміграція за океан галицького селянства на межі XIX й XX ст. (прощання хлібороба Івана Дідуха з сусідами у зв’язку з виїздом до Канади).
Головна ідея: єдність селянина з рідною землею.
Герої твору: Іван Дідух, його дружина Катерина, їхні діти, кум Михайло, селяни.
Напрям, стиль: модернізм, експресіонізм.
Сюжет: селянин Іван Дідух покидає рідну землю, щоб переїхати до Канади в пошуках кращого життя (на вмовляння дітей і дружини).

КОМПОЗИЦІЯ

Твір складається з семи розділів. Перший виконує функцію експозиції, ознайомлює читача з долею героя: тут подано портрет Івана Дідуха й авторські екскурси в його біографію. Після десятирічної служби у війську Іван повертається в село і господарює на залишеному у спадщину кам’янистому горбі. Люди пам’ятають Івана у вічній виснажливій праці на землі. Наступні шість розділів – сповідь Дідуха про своє життя перед запрошеним на прощальний обід селом.

Яскравим засобом індивідуалізації головного героя є його монологи, де переважає образ горба, на якому Іван поставив собі й дружині хрест.

ОБРАЗИ ТА СИМВОЛИ

Камінний хрест є символом терпіння й титанічної марної праці; символ могили для людини, заживо похованої тяжким життям; це пам’ятник родині Дідуха й усім емігрантам;
Горб – символ виснажливої селянської праці, тяжкої долі селянина на батьківщині;
Прізвище Дідух. Прізвище головного героя новели «Камінний хрест» вказує на його споконвічне хліборобське коріння.
П’яний танець Івана й Катерини – символ смерті, прощання з рідною землею;
Тужлива пісня про осіннє листя – символ туги, жалю, нещасливої долі;
Кінь – терпіння, безмежна працездатність, самовіддана любов до землі.
Хата – знак душевного стану родини.
Камінь – омертвіння душі, втрата духовного життя, сльоза, «як перла по скалі», розрив зв’язку з рідною землею.
Поріг – почуття героїв у крайньому, майже неможливому прояві.
Образ хреста символізує тяжку, каторжну працю селянина, і водночас трагедію його вимушеної розлуки з рідною землею.

ПРОБЛЕМАТИКА ТВОРУ

Через конкретну історичну проблему еміграції автор розкриває і вічну проблему буття: попри непосильну працю, Іван був щасливим. Він почувався частиною рідної землі, її господарем, бо доглядав, оживляв її. Як кинутий у ставок камінь тривожить усе середовище, так Іван із конем і возом, працюючи, «лишали за собою сліди коліс, копит і широчезних п’ят Іванових», зрушували довкілля, бо «придорожнє зілля і бадилля гойдалося, колихалося на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди».

Єдність із землею і довкіллям (космосом) викликана експресивною, дуже важкою працею Івана. Не випадково його тінь у промінні призахідного сонця виглядає як тінь велетня. Своєю працею селянин спонукає горб до праці: зрушує, тривожить землю. Іван – велетень, бо оживляє, рухає, скеровує все довкола, об’єднує його в одну нерозривну цілість, тобто виконує головну, покладену Богом на людину місію співтворця Всесвіту. Знеможена працею, пригнута до землі («як би два залізні краки стягали тулуб до ніг»), постать Івана не вирізняється фізичною силою чи красою, навпаки, вона потворна. Проте письменник у негарному розкриває гарне – красу життя всього світу.

Отож потворне виконує в новелі кілька функцій: допомагає виявити колорит справжнього життя, де переплетене і гарне, і бридке; натякає на причину людських страждань на землі; глибше розкриває красу людського існування, яка можлива тільки в єдності з усім навколишнім світом.

Тут зростається естетично відворотне з духовно прекрасним, бо тільки відчуття єдності з рідною землею й близькими людьми наповнювало змістом Іванове життя, давало йому радість і щастя. Він полюбив свою тяжку працю і свій горб, із якого зробив родюче поле. Виїзд на чужину розірвав у його душі цей зв’язок із навколишнім світом. Іванові здається, що він «каменіє».

У Стефаника образ каменя часто означає омертвіння душі. Значить, і Дідух втрачає своє духовне життя, тому «одна сльоза котиться по лиці, як перла по скалі». Перлини завжди білі, а все «біле» чи «срібне» виражає у творчості автора чистоту душі.

Перлина, що котиться по скелі, – це символ того духовного життя Івана, яке тепер котиться по мертвому камені. Очевидно, йдеться про загибель тієї духовності, що єднала героя з рідною землею. Дідух і його родина відчувають майбутню кризу – муку всіх емігрантів у боротьбі за збереження своєї духовної ідентичності. Це передчуття викликає страшний біль. Автор втілює його в такому образі: «Ціла хата заридала, як би хмара плачу, що нависла над селом, пірвалася». Тут хата Івана втрачає властивості реального об’єкта й перетворюється на знак душевного стану родини. Дослідники експресіонізму називають такий прийом «дереалізацією».

За мотивами цього твору видатний режисер Леонід Осика в 1968 р. на Київській кіностудії імені О. Довженка зняв фільм «Камінний хрест», який увійшов у скарбницю найвизначніших кіношедеврів.

СПАДОК НОВЕЛІСТА

Останні роки життя письменника були сповнені роздумів і спогадів. Навіть у найтяжчі часи його не полишало бажання «сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще». І йому це вдалося: його твори й сьогодні пронизують серце своєю щирістю, болем і правдою. Творча спадщина Василя Стефаника – це 72 експресіоністичні новели, крім того, низка автобіографічних спогадів і багата епістолярна спадщина.
Письменник тяжко хворів. Помер від серцевого нападу 7 грудня 1936 року. Похований у рідному селі біля матері згідно з заповітом видатного новеліста.

Вшанування пам’яті
У будинку письменника в селі Русів 1941 року відкрито літературно-меморіальний музей. У 1996-му на його честь була випущена поштова марка. До 100-річного ювілею у Львові встановлено пам’ятник Стефанику перед входом до Львівської наукової бібліотеки його імені. Ім’я письменника носить також Івано-Франківський державний педагогічний інститут, вулиці, школи та ліцеї.

Минуло вже 155 років від дня народження письменника, однак його новели й сьогодні залишаються емоційно яскравими, актуальними, глибокими за змістом, спонукають замислитися над людською долею, співчуттям і моральним вибором.

Цкави і факти

Писав лише новели «Першим українським новелістом», «володарем селянських душ», «великим майстром слова», «сільським філософом» називають Василя Стефаника. Він дійсно був майстром короткого оповідання. Сім’я часто зранку зустрічала його сплячим на столі біля стосику з трьох-чотирьох аркушів нової новели.

Сам виховав трьох козаків
Ольга Гаморак – єдина дружина письменника. Вони разом училися в Дрогобицькій гімназії, листувалися і знаходили одне в одному добрих приятелів. Спочатку Василь мав почуття до сестри Ольги – Євгенії, писав їй любовні листи, а Ольгу просив позичити гроші. З часом ситуація змінилася і пропозицію Стефаник зробив Ользі. Вони одружилися у Львові. Шлюбними батьками на їхньому весіллі були Іван Франко і Северин Данилович. Щасливий шлюб тривав 10 років – Ольга померла від хвороби легень. Після смерті дружини сам виховував трьох синів, став їм за тата і за маму.

Його іменем названа регіональна премія
Найвища в Івано-Франківській області відзнака в галузі літератури, мистецтва, архітектури та журналістики, що присуджується місцевим авторам, названа іменем Стефаника.

Мав «літературний» роман з Ольгою Кобилянською
Стефаник і Кобилянська поважали літературу одне одного, спілкувалися на рівних. Ходили чутки, що у них роман. Імовірніше, що їхні почуття обмежувалися палким листуванням, яке нагадує справжнісінький любовний роман. Чуттєвий і пристрасний.

Першим директором музею Стефаника був його син
У садибі письменника 1941 року було відкрито літературно-меморіальний музей, директором якого став син – Кирило. Інший син Стефаника – Семен, був депутатом Верховної Ради УРСР VІІ скликання, а пізніше і Верховної Ради СРСР II – VI скликань. Третій син класика – Юрій – теж став письменником, журналістом та літературним критиком. Він автор численних статей про життя і творчість батька.

---

Марфа ДМИТРЕНКО.

Фото i.ytimg.com