Ветеран праці… Цим званням держава і суспільство відзначають найпочесніших трудівників, які є для земляків прикладом відданості своїй справі. Життєвий шлях кожного з них – це ціла епоха, що вміщує важкі випробування, грандіозні звершення, виховання гідних нащадків. Серед таких трудівниць – мешканка Катеринівки Іуліанія Сливка.
Народилася Люся (так називали її батьки, під цим домашнім ім’ям знають односельці) перед самим початком Великої Вітчизняної. Росла під німецько-румунською окупацією, дорослішала у важкі повоєнні роки, тому, як і всі її ровесники, рано стала самостійною та відповідальною.
Закінчивши 8 класів Катеринівської середньої школи, дівчина почала працювати в місцевому колгоспі. Землеробський труд у ті часи був нелегкий, багато чого робилося вручну. Досі пам’ятає Іуліанія Іванівна ті гектари, з яких потрібно було зібрати цукровий буряк і, очистивши кожен коренеплід, завантажити врожай на віз. Господарство було багатогалузевим, отже дівчині довелося попрацювати і на виноградниках, і на кукурудзяних полях, і на тютюнових плантаціях… Напевно, рослинництво стало б для Люсі, як і для багатьох її подруг, справою всього життя, якби не зустріч із молодим робітником лісгоспу.
Дмитро Сливка працював у Рашківському лісництві, серед підрозділів якого був і розсадник в урочищі Калагур. Тут іще в 1933 році розпочали вирощувати посадковий матеріал для озеленення краю. На початку 1960-х ця робота набула стрімкого розвитку. На крутих кам’янистих схилах Подільської височини, непридатних для будь-якої господарської діяльності, висаджували молоді ліси. А саджанці для цієї масштабної кампанії вирощували у Катеринівському розсаднику.
Дмитро був серед робітників, зайнятих збором насіння лісових культур та їхнім посівом, ретельним доглядом за маленькими паростками. Ще до світанку він вирушав із рідного Рашкова до Катеринівки. Одного разу їхні з Люсею шляхи перетнулися – і більше не розходилися.
Молодята разом збудували хату, в якій із любов’ю ростили сина й доньку. Саме після народження Олі Іуліанія Іванівна погодилася на пропозицію чоловіка перейти з колгоспу до розсадника. І вже разом вони поспішали на світанку з центру села за його околицю – туди, де й народжувався ліс.
Мало хто розуміє, що ліс не росте сам по собі. Заради того, щоб навколо нас було зелено, щоб ми дихали свіжим повітрям, щодня трудиться безліч людей. Взимку вони заготовляють насіння, навесні закладають нові плантації. Літо – період безперервного догляду: прополювання, розпушування міжрядь, захисту тендітних сходів від хвороб і шкідників. Кожен саджанець вимагає уваги: трохи яскравіше сонце, трохи довша посуха – і можна втратити все, у що вкладено час і сили. Восени настає пора готувати молоді деревця до пересадки. Усім цим премудростям Дмитро, який очолював одну з бригад розсадника, навчав Іуліанію.
Разом вони рік за роком доглядали за мільйонами нових зелених паростків, доки дерева та кущі не були готові до пересадки у природне середовище. Тоді їх дбайливо викопували й відправляли туди, де ліс потребує відновлення.
Однак головною місією колективу розсадника стала посадка молодих дерев на так званих не-
зручних ділянках: у ярах, на кам’янистих схилах, на берегах Дністра. У місцях, де, здавалося, не може прижитися жодна рослина, лісоводи вкорінювали молоді сосни, акації та інші породи, придатні для зростання в таких умовах. А для послаблення водної та вітрової ерозії, запобігання замулюванню річок і водойм, захисту полів від посухи створювали нові лісосмуги.
За успішне виконання цих важливих державних завдань подружжя Сливка не раз було відзначене почесними грамотами та медалями. З роками зростала їхня професійність, накопичувався досвід. Дмитро Якович став майстром розсадника, а вірна супутниця життя – бригадиром. Її знання та видатні успіхи були оцінені й на державному рівні. У 1974 році Іуліанія Іванівна посіла II місце у Всесоюзному конкурсі серед кращих лісівників СРСР та удостоїлася гарного подарунка – то був автомобіль «Москвич». А в 1982 році вона стала лауреатом Державної премії СРСР!
Доля Іуліанії Іванівни та Дмитра Яковича була нерозривно пов’язана з лісом, вони були віддані своїй професії протягом десятиліть. Спільні інтереси й турботи зміцнювали цей союз, подружжя розуміло одне одного з півслова і вдома, і на виробництві. Дітям прищеплювали дбайливе ставлення до природи. Син із ранніх років допомагав батькам вирощувати саджанці дерев і чагарників, доглядати за ними. Під час літніх канікул до розплідника приходили підробити й друзі Миколи.
Яскравою сторінкою сімейної історії став 1975 рік, коли в Катеринівці організували шкільне лісництво. Його активістами були син і дочка Іуліанії Іванівни та Дмитра Яковича. Під їхнім керівництвом молодь брала участь у зборі лікарських рослин, доглядала за маленькими дубками та ясенами, соснами та ялинками, вирощувала плодово-ягідні культури і троянди різних сортів. Робота юних лісівників була настільки успішною, що на Виставці досягнень народного господарства СРСР її відзначили бронзовою медаллю.
З тієї щирої любові до природи, яку прищеплювало дітям подружжя, народилася справжня династія. Микола Дмитрович пішов по батьківських стопах. Успішно закінчив Воронезький лісотехнічний інститут і вже понад 40 років продовжує сімейну справу. Сьогодні він – один із провідних фахівців державного підприємства «Придністров’я-ліс». Дбайливо зберігає і примножує зелене багатство рідного краю, сформоване багатьма людьми, серед яких і його батьки. Дмитра Яковича, на жаль, вже немає поруч, а діброви, що стали живим пам’ятником його трудовому подвигу, шумлять…
Іуліанія Іванівна нещодавно приймала привітання від рідних і земляків із 85-річчям. З глибокою пошаною і газета «Гомін» висловлює героїні нарису слова вдячності за титанічну працю та відданість покликанню. Спасибі за створення прекрасного зеленого вбрання нашого краю, за безцінну спадщину, яка служить уже кільком поколінням і ще радуватиме нащадків!
Ніна ПАНАЇДА.
Фото з сімейного архіву.