У межах Року придністровського народу колектив Кам’янської центральної бібліотеки підготував цикл заходів, присвячених талановитим землякам: письменникам, художникам, музикантам, які зробили свій внесок у становлення та розвиток нашої багатогранної культури. Серед них – поет і публіцист Петро Дудник. У день, коли йому виповнилося б 85 років, відбулася зустріч читацького активу, на якій лунали вірші члена Спілки письменників СРСР, уривки з його прози, спогади про нього. Бібліотекар Анастасія Васильєва перегорнула сторінки біографії Петра Марковича. У ній, як і в людській долі, поєдналися строгість документів і дат, детальність есе та нарисів, ліризм і патріотизм поезії.
«Душі моєї скарби віддаю…»
Поетичним дебютом нашого земляка стала збірка «Нескінченність близько», видана у 1968 році. Вірші, написані в традиціях шістдесятників, поєднували в собі яскраву громадянську позицію, ораторський стиль і глибокі роздуми про сенс людського буття. Кумиром для молодого поета став Євген Євтушенко. У нього Петро Дудник перейняв хиткий ритм, складну риму та яскраву декламаційну манеру.
Слідом за першою книгою вийшли збірки «Повінь фарб» (1970), «Тривожні листи» (1971), «Нерв» (1973), «Жменя рідної землі» (1976), «Жінка віку полудня» (1979), «Повертався батько додому» (1980), «Повітря для душі» (1982) та інші. Його вірші часто публікували в різних радянських альманахах і на сторінках газет, вони лунали в ефірі не тільки місцевого радіо, а й у передачах всесоюзних станцій «Маяк» і «Юність». Жителі республіки знайомилися з творчістю Дудника й на численних зустрічах із поетом, які відбувалися в містах і селах, на підприємствах і в господарствах. На них молодий автор натхненно читав нові вірші, ділився своїми планами.
Критики називали його стиль «романтичним і водночас драматичним». Петро Дудник умів показати масштабні філософські теми через прості й близькі кожному образи природи. Рідний край для нього – не просто гарний пейзаж, а невіддільна частина людської сутності. Оспівуючи величні пагорби та могутній Дністер, які надихали його з самого дитинства, розповідаючи про те, як «співають кодри й трави», поет стверджує: людина сильна і щаслива лише тоді, коли вона пам’ятає свої витоки, мову та звичаї предків.
Як журналіст і сценарист, Дудник багато подорожував. І його ліричний герой – вічний мандрівник, зачарований масштабами світу, але не втрачає зв’язку з рідним домом. У далеких краях він незмінно пам’ятає тепло материнських рук і мудрі батьківські настанови.
З публіцистики Дудник привніс у вірші прийоми репортажу: точні деталі побуту, діалоги, заклики до читача. У його творах багато вигуків і повторів, різких переходів від шепоту до крику. Рима часто закладена глибоко всередині тексту, створюючи ефект бурхливого, безперервного потоку мови. Однак, незважаючи на модерністську форму, в основі його віршів лежить традиційний фольклор.
Притаманний творам Дудника і сповідальний тон. Автор не ховається за масками. Він говорить безпосередньо з читачем. Від першої особи написані такі вірші, як «Люблю!», «Упиваюся!» тощо.
Глибокий ліризм поезії П. Дудника поєднується з громадянським пафосом. Він зацікавив читачів творами про патріотизм і героїзм радянських людей, славив бойові й трудові подвиги земляків.
«Під щасливою зіркою я народився…»
Дивовижний оптимізм закладений у цьому автобіографічному рядку! Адже синочок Марка Андрійовича та Ксенії Мартіянівни з’явився на світ у тривожному 1941 році. Як він сам напише згодом в одному з нарисів, «за дванадцять днів до того чорного 22 червня».
Мешкала сім’я в селі Якобсталь, що на правому березі Дністра. Сюди главу роду було направлено після визволення Бессарабії з-під румунської окупації – розвивати колгоспний рух.
До Кам’янки, звідки Марко Андрійович був родом, Дудники повернулися, рятуючись від війни. Однак фашистські орди незабаром докотилися й до нашого краю… Страшні роки на окупованій території, визволення від німецько-румунських загарбників, мобілізація батька та старшого брата, їхнє щасливе повернення додому – з Перемогою, з нагородами та ранами, через які життя фронтовиків обірвалося надто рано. Це найперші та найважливіші враження, що згодом червоною ниткою пронизали усю палку творчість Петра Дудника.
Особливе місце в його серці належало й мальовничій Кам’янці, яка стала справжньою духовною батьківщиною, місцем, де минули дитинство та юність. Тут Петро написав свої перші віршовані рядки.
Тут закінчив середню школу № 1. Як найкращий випускник, він одразу ж вступив на історико-філологічний факультет Кишинівського педагогічного інституту. Однак виш Дудник не закінчив. У пошуках свого місця в житті він узяв академічну відпустку і поїхав до Казахстану. Влаштувався робітником на цементний завод. Потім переїхав до Ленінграда, вступив на вечірнє відділення факультету журналістики державного університету, а паралельно з навчанням працював на місцевих підприємствах.
У спілкуванні з простими трудівниками П. Дудник відчував творче натхнення, присвячував їм свої нариси та репортажі, коли повернувся до Молдавії й розпочав працювати в республіканських засобах масової інформації.
«З серцем, війною обпаленим…»
Гостро сприймав поет трагічні події Великої Вітчизняної. Дудник не тільки розповідав про подвиги своїх земляків-фронтовиків, про долі батька та брата, а й розмірковував про історичну пам’ять, про те, наскільки крихким є мир і яку високу ціну довелося за нього заплатити.
У поемі «Хатинь» він звернувся до однієї з найдраматичніших сторінок в історії білоруського народу і показав, що чужого горя не буває. Цей твір (що був надрукований і білоруською мовою) продемонстрував єдність радянських людей перед обличчям спільної трагедії.
Художній простір поеми наповнений сильними, емоційними образами. Полум’я – символ руйнівного начала, що знищує сільські хати та беззахисних людей, саме мирне життя. Набат Хатині лунає в поемі як живий голос загиблих, що пробивається крізь десятиліття і звертається до совісті живих. Образ дзвону уособлює пам’ять. А Кам’яний страж – монумент, що височіє над випаленою землею, – символ нескореності людського духу та вічної скорботи.
Поема вирізняється високим громадянським пафосом і щирістю. П. Дудник уникає сухої хроніки подій. Він використовує прийом емоційного співпереживання, пропускаючи чужий біль крізь себе. Рядки будуються на контрасті між мирним минулим (дитячий сміх, тепло рідного дому) та жахом знищення. Це створює сильний психологічний ефект, змушуючи читача буквально фізично відчути масштаб трагедії.
Ключова ідея – попередження майбутнім поколінням про неприпустимість відродження фашизму.
Щоб зрозумів кожен із нас, як це збагнув Солтис Іван, що ж таке – Батьківщина!
Одним із найвідоміших творів Дудника, вершиною його патріотичної лірики стала поема «Солтис». Вона присвячена безсмертному подвигу нашого земляка. У лютому 1945 року, майже наприкінці війни, в бою біля німецького селища Луїзенталь кулеметник Іван Солтис, вже будучи важко пораненим, закрив своїм тілом амбразуру ворожого доту. Це врятувало безліч його однополчан і допомогло радянським військам прорвати фашистську оборону. Загиблому в бою кузьминчанину було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Поет не просто переказав історичний факт здійснення подвигу, а створив глибокий філософський твір про безсмертя та зв’язок людини з її Батьківщиною. Дудник із величезною любов’ю описує дністровські пейзажі, пагорби, сади, село Кузьмин – усі ті дорогі серцю Івана місця, які він захищав. Рідна земля виступає живим персонажем, який благословляє солдата на подвиг, і «вода рідних річок» залишається в його жилах, даючи сили на чужині, далеко від дому.
Поема побудована на різкому, кінематографічному контрасті двох світів: творення і руйнування. Автор із ніжністю описує довоєнне життя в Кузьмині. Ця частина наповнена світлом і теплом, мотивами материнської турботи й мирної праці, запахом винограду та яскравими барвами рідної природи. Світ руйнування – це жорстока реальність війни на території Європи, сірий бетон німецького доту, свист ворожих куль…
Кульмінацією стає внутрішній монолог героя перед кроком до амбразури. Автор уповільнює поетичний час, змушуючи читача пережити цю вирішальну секунду разом із солдатом, зазирнути в душу Івана. Про що він думав у ту саму секунду? Петро Дудник зміг показати Героя Радянського Союзу звичайним, скромним хлопцем з придністровської вулиці, який дуже хотів жити, але обрав порятунок товаришів.
Саме за цю щирість і психологізм твір заслужив любов читачів і визнання критиків. За створення героїчної поеми «Солтис» П. М. Дуднику у 1975 році була присуджена премія Ленінського комсомолу Молдавії.
До 60-річчя головного героя творчим об’єднанням «Телефільм – Кишинеу» була знята короткометражна стрічка «Поема про Солтиса» за сценарієм самого Петра Марковича. Цей проект став унікальним прикладом того, як авторська поезія переросла в повноцінний фільм. Віршований текст лунав за кадром як основа всього оповідання. У сценарії Петро Дудник зробив акцент на спогадах односельців Івана, кадрах воєнної хроніки та мальовничих краєвидах Дністра, який обоє – і автор, і герой – так любили.
«Поема про Солтиса» вийшла на екрани в 1983 році і стала однією з останніх великих робіт письменника. Фільм залишився в золотому фонді молдавського радянського телебачення як головний підсумок його патріотичної та сценарної творчості.
«Сьогодні письменник повинен бути й публіцистом…»
Хоча Петро Маркович увійшов в історію літератури, насамперед, як самобутній поет, проза та публіцистика посідають важливе місце в його спадщині.
Довгі роки Дудник працював у ЗМІ Молдавії та СРСР. Його перу належать сотні статей, документально-художніх нарисів, портретних замальовок і подорожніх нотаток. Він відрізнявся унікальною увагою до деталей, умів розгледіти в біографії звичайної людини героїчні або глибоко поетичні риси. Тому публіцистика Дудника часто нагадує вірші у прозі: вона наповнена яскравими метафорами, щирими емоціями, описами рідної природи.
У книзі «Світло твоїх долонь» Дудник зібрав реальні історії про людей праці: будівельників, колгоспників, заводських робітників, які перетворювали наш край на квітучий сад, змінювали світ навколо. Назва збірки метафорична, адже її центральною темою є творча сила людських рук.
Петро Дудник пробував себе і в ролі сценариста. Він писав текстові основи для документальних сюжетів, радіопередач і хронікальних кінозамальовок, що виходили на молдавському телебаченні та радіо в 1970 – 1980 роках. У цих роботах він також порушував тему збереження історичної пам’яті та оспівував досягнення своїх сучасників.
Книга художньої публіцистики «Поспішай жити», яка вийшла в 1984-му, у рік смерті письменника, це глибока, сповідальна проза. У ній автор розмірковує про моральний обов’язок людини перед суспільством, про швидкоплинність часу та цінність кожної прожитої миті, про любов до Батьківщини і про те, як важливо залишити після себе добрий слід. Дудник закликає читача не марнувати життя, любити й творити саме зараз.
Петро Маркович не дожив навіть до сорокап’ятиріччя, але залишив по собі яскравий слід – самобутні й глибокі за змістом твори, що не втратили актуальності й сьогодні.
Ніна ПАНАЇДА.