Володимир Наумець прийшов до редакції «Гомону» 1 липня 1993 р. й відпрацював на посаді кореспондента 23 роки, до останнього свого дня – 9 липня 2016 року.
Володимир Олександрович народився 7 лютого 1939 р. в селі Сажки Немировського району Вінницької області з населенням близько 150 осіб. Безперспективне село, та з якою любов’ю він розповідав про нього:
«Позаду нашого будинку розстилався незайманий степ, пагорби, схили та яри. Весною це все було встелене безліччю квітів, а влітку звідти долинали аромати степових трав. Спереду нашу хату прикрашала гордість родини – маленький садочок із двох яблунь та трьох вишень. Як же рясно вони цвіли навесні! Як би я хотів повернутися до Сажків, адже це найрідніше для мене місце на землі. Та на сьогодні це просто мрія. Нині там уже, найімовірніше, нічого й нікого немає».
Після закінчення восьмирічної школи трудові дороги привели його в Казахстан, де він працював токарем. Навчався у вечірній школі, а 1961 року вступив на факультет журналістики Казахського держуніверситету. Диплом журналіста йому вручили у червні 66-го.
Як дипломований фахівець працював у редакціях кількох газет та на радіо Казахстану. Однак у 1970 р. усвідомив, що настав час повертатися на рідну землю, й переїхав до України. Працював у редакціях газет та радіо Рівного, Вінниці, Ужгорода, Херсона, Великої Михайлівки. А Велика Михайлівка – це зовсім поруч із Тирасполем, всього за півсотні кілометрів. Так у березні 1990 р. доля привела Володимира Наумця до Тирасполя – де він продовжив працювати, як записано в його трудовій книжці, «на посаді кореспондента Тираспольського НДІ зрошуваного землеробства та овочівництва».
Проголошення незалежного Придністров’я Наумець прийняв щиро й безповоротно. Наприкінці 91-го було створене республіканське радіо. Вже на початку 1992 р. Володимир Олександрович прийшов до керівництва радіомовлення й запропонував використати свої знання та досвід на благо республіки. Його прийняли кореспондентом української редакції, аж поки в липні 1993 р. Михайло Чернега, головний редактор газети «Гомін», запропонував йому перейти в це видання кореспондентом по місту Тирасполь. Володимир погодився, не роздумуючи.
«Я вперше зустрілася з Володимиром Наумцем влітку 1993 р. в редакції газети «Гомін», яка тоді розташовувалася в Рибниці. У ній Володимир Олександрович із перших днів заснування. Колеги одразу почали називати його майстром. Він був дуже ерудованою людиною, багато чого міг навчити нас і завжди ділився досвідом. Та водночас не соромився і по допомогу звернутися. Як людині старшого покоління, йому було незвично викладати свої думки, почуття за допомогою клавіатури. Друкувати він таки навчився, проте всі його тексти, написані від руки, все одно сприймалися мною по-іншому. Я досі пам’ятаю почерк Володимира Олександровича», – поділилася спогадами поліграфіст Сільвія Рогут.
Саме тут, у «Гомоні» працю Наумця було гідно оцінено. За професійну майстерність його нагородили Листом подяки Президента, медаллю «За трудову доблесть». Він став членом Спілки журналістів Придністров’я, потім його обрали членом правління цієї організації. Крім того, відзначили нагрудним знаком «Почесний працівник ЗМІ ПМР» та надали почесне звання «Заслужений працівник ПМР».
Особисто мені познайомитися з Володимиром Олександровичем довелося наприкінці 1993 р., коли я лише очолив щойно відкритий Республіканський український ліцей. Звичайно, висвітлюючи життя столиці ПМР, він насамперед мав писати про тираспольських українців. А що могло бути більш благодатним, ніж діяльність першого українськомовного навчального закладу незалежного Придністров’я?
Він прийшов до ліцею 5 листопада 1993 р. на урочистості, присвячені Великій Жовтневій соціалістичній революції. Я одразу звернув увагу на невисокого літнього чоловіка, який скромно став у кутку і терпляче чекав, коли я звільнюся від обов’язків, пов’язаних із проведенням свята.
По закінченні заходів, гість, як мені здалося, несміливо підійшов до мене і сказав тихим голосом: «Дозвольте відрекомендуватися». Потім уже зовсім без боязкості почав «обстрілювати» мене кулеметним градом запитань. З того дня ми стали знайомцями, підтримували тісні робочі стосунки. Усе частіше я вже сам запрошував Володимира Олександровича відвідати якісь події ліцейського життя.
Так сталося, що через два десятиліття я сам перейшов працювати в «Гомін», а редакцію перевели до Тирасполя. Тепер Володимир Олександрович став столичним кореспондентом, майстерно висвітлював економічні теми, вів рубрики «Навколо головних тем», «Точка зору», «Посівний календар садівників і городників», «Скарбничка господаря». Писав на будь-яку тематику, зокрема аналітику. А ще тягнув солідний віз редакційної плинності. До всього завжди ставився відповідально та скрупульозно. І все це він робив дуже професійно.
Не можу не згадати один кумедний, але повчальний випадок. Коли редакція газети перебувала в Рибниці, Володимир Олександрович оформляв свої матеріали на паперових аркушах А4 та надсилав їх головному редактору поштою. Працювати на комп’ютері він не вмів. Та після того, як редакція перебралася до столиці, у 2015 р. перед ним поставили завдання: освоїти комп’ютер. Інший подумав би: «І навіщо я у 76 років вивчатиму цю техніку?» Однак він завдання зрозумів правильно. Володимир Олександрович приходив на робоче місце і в суботу, і в неділю, затримувався на роботі у будні дні. Вчився друкувати матеріали. І за місяць гордо доповів: «Доручення виконано – комп’ютер освоєно».
«Володимир Олександрович мав особистий, особливий стиль, який він виробив за роки журналістської діяльності. Його перо завжди видавало найцікавіші, яскраві матеріали. Не буде перебільшенням, якщо скажу, що читачі з нетерпінням чекали та з задоволенням читали його статті. У роботі йому дуже допомагало ґрунтовне знання і професійне володіння українською мовою, а також глибока поінформованість у царині українських народних звичаїв і традицій. Багато чого він знав і пам’ятав з дитинства. Водночас Наумець невтомно відточував журналістську майстерність, постійно навчаючись. Він взагалі був самобутньою, неординарною людиною, на все мав свій погляд і обстоював свою думку. А ще він був замкнутою в собі людиною. Іноді протягом дня міг не сказати жодного слова», – розповіла наша колега Ганна Ганган.
Володимир Олександрович Наумець прожив 77 із половиною років. Причиною його загибелі став інфаркт міокарда.
«Смерть Володимира Олександровича – це була велика втрата для придністровської журналістики, він справді був Громадянином, Журналістом та Патріотом із великої літери. Я багато чого в нього навчився: як всебічно аналізувати події, як робити правильні висновки, як чітко та якісно виконувати журналістські завдання», – поділився думками кореспондент «Гомону» Олександр Зайчук.
Рідних у В. Наумця в Придністров’ї не було. Тому співробітники редакції, доклавши до соціальної державної допомоги на поховання власні кошти, гідно провели ветерана-журналіста в останню путь. А за рік облагородили могилу Володимира Олександровича. Надзвичайно скромна і добра, з невичерпною енергією і тонким почуттям гумору, мудра й чуйна людина, професіонал – таким ми пам’ятаємо Володимира Наумця.
Олександр ЮШИН.
Фото з архіву редакції.