Тираспольчанин Володимир Бочковський по праву належить до когорти радянських танкових асів, які здобули найбільшу кількість перемог на полі бою. На рахунку офіцера, який після війни продовжив службу в армії, – 36 знищених танків.
Народився він 28 червня 1923 року в Тирасполі. Родина майбутнього героя війни не мала жодного стосунку до військової служби: батько офіцера був кондитером, мати – домогосподаркою. Та вже на другий день Великої Вітчизняної війни Володимир вирішив пов’язати свою долю зі збройними силами – вступив до Харківського танкового училища. Закінчив його влітку 1942 року вже як Ташкентське, оскільки заклад був евакуйований до Узбекистану.
У липні молодого лейтенанта направили на Брянський фронт у складі знаменитої 1-ї гвардійської танкової бригади під командуванням Михайла Катукова, і він одразу потрапив у саме пекло. Тривали важкі бої з наступаючими німецькими частинами в районі Воронежа. Під час перших бойових зіткнень, що залишили в пам’яті молодого офіцера тривожні враження, він буквально жив у танку й навіть їв усередині бойової машини.
«Рота ешелоном прибула на одну з залізничних станцій, де потрапила під бомбардування й одночасно під удар німецьких танків. Щоб відбити атаку, нашим броньованим машинам довелося відкрити вогонь прямо з залізничних платформ. Прикриваючи один одного, вони сповзали з них, щоб зайняти бойовий порядок», – писав у книзі «Спогади про батька» його син Олександр.
12 серпня 1942 року командир танкового взводу Володимир Бочковський був поранений. Незабаром після лікування лейтенант повернувся в розташування частини. За участь у боях із ліквідації Ржевсько-Вяземського виступу, який утримувала німецька 9-та армія, його відзначили однією з найшанованіших серед військовослужбовців бойових нагород – медаллю «За відвагу». За бій на Курській дузі танкіста нагородили орденом Червоного Прапора. Тоді ж він був поранений вдруге.
З червня 1944-го і до кінця війни капітан Бочковський командував батальйоном 1-ї гвардійської танкової бригади. Брав участь у численних рейдах у тил противника, особливо відзначившись навесні 1944 року. Тоді його батальйону вдалося захопити й утримувати до підходу основних сил місто Чертков, завдавши противнику серйозних втрат у живій силі та техніці, а також захопити велику кількість трофеїв і полонених. За цю операцію та низку інших успішних боїв Бочковського удостоїли високого звання Героя Радянського Союзу.
Капітан Бочковський знову відзначився під час Вісло-Одерської наступальної операції. Він блискуче виконав поставлене командуванням завдання: прорвався в тил ворога, захопив транспортні вузли супротивника та дочекався підходу основних сил. У результаті цієї операції було звільнено місто Нове-Място. За цю операцію Володимира Бочковського вдруге було представлено до звання Героя Радянського Союзу, але за пропозицією командування 1-ї гвардійської танкової армії його нагородили орденом Суворова III ступеня.
Останню битву відважний танкіст провів 16 квітня 1945 року на Зеєловських висотах у районі Берліна, де дістав важке поранення. За цю операцію його нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня. За роки війни Володимир Бочковський п’ять разів горів у танку, шість разів був поранений, з них чотири рази – важко, переніс 17 операцій. Після останнього поранення його визнали непридатним до військової служби за всіма статтями, але він усе одно залишився в армії. За спогадами сина героя, щоб залишитися на службі, наш земляк-герой тричі «втрачав» медичні книжки.
Переможець у найкривавішій війні згодом зробив блискучу військову кар’єру, вершиною якої стала посада заступника командувача з бойової підготовки Північної групи військ, а також звання генерал-лейтенанта танкових військ.
У 1980 році Володимир Олександрович пішов у відставку і нарешті повернувся додому – в рідний Тирасполь, де прожив усе своє подальше життя. У складі ветеранської організації він приділяв особливу увагу увічненню пам’яті полеглих у Великій Вітчизняній війні. У 90-х роках використовував увесь свій авторитет для створення та підтримки ПМР.
Славетний ветеран пішов із життя 7 травня 1999 року у віці 75 років. Похований на Алеї Слави кладовища «Дальнє».
Ігор ШЕВЧЕНКО.
Фото moypolk.ru