У попередньому номері ми розповіли про 85-річний ювілей газети «Днестровская правда». Вийшла детальна розповідь про історію відомого видання. Та головне в газеті – це люди. Розповідь про них буває ще більш цікавою.
З вересня 2012-го по квітень 2018 року колектив «Дністровки» очолювала Віра Бондарєва.
Скільки разів присягався-божився собі: розповідати, писати про добрих людей, поки вони поряд з тобою. Та безперервний плин метушливого часу завжди відкладає це «на потім», на «ще встигну». І часто не встигаю. От і про колегу-журналістку Віру Леонідівну Бондарєву важко писати в минулому часі. У «Дністровці», яка стала для обох рідною, ми пропрацювали пліч-о-пліч в одному службовому кабінеті 12 років.
Наше знайомство відбулося на початку 90-х у кабінеті редактора газети Печула Олексія Якимовича. Я, молодий фахівець, працював відповідальним секретарем «ДП». Стрілки годинника наближалися до 12:00, часу здачі чергового номера у друкарню, яка розташовувалася тоді поряд з Будинком Рад (хто пам’ятає). На тлі похмурого зранку шефа промениста посмішка дівчини «злегка за 30» виглядала явним дисонансом. Через хвилину зрозумів, чому в редактора такий стурбований вигляд. Печул відрекомендував дівчину як колегу на ім’я Віра, яка на швейній фабриці ім. 40-річчя ВЛКСМ (нині «Одема») видавала багатотиражну газету під назвою… «Вера». Сьогодні я сказав би молодіжним сленгом «Креативненько!», але ж тоді таких слів у моєму словниковому запасі не було.
Я не пам’ятаю, як саме відреагував на рекомендацію, найімовірніше, зніяковіло промовчав. Вразився лише відкритою усмішкою гості, яка висвітлювала всі куточки величезного редакторського кабінету. Однак була в цій посмішці якась «несподіванка», яку я відчув сьомим почуттям, і не помилився. Віра прийшла із «сюрпризом» для мене. Не те, що б несподіваним, але, скажу чесно, не дуже приємним.
Справа ж була от у чім. Як справжньому журналісту Вірі, яка видавала «Веру», багатотиражки було мало. Їй хотілося, щоб про справи трудового колективу кравців знало якнайбільше читачів. У «ДП» такий потенціал був, на той час її наклад перевищував 50 тис. примірників. Очолював підприємство, яке прославилося на весь Радянський Союз, відомий підприємець Манукян Сергій Артаваздович. Він же був і одним із найщедріших спонсорів. Під час загального дефіциту матеріально-технічна база ЗМІ була просто «швах». Ми буквально ходили з простягнутою рукою: хтось папір підкине, хтось – фарбу, а Манукян і те, й інше, і… перші в історії «Дністровки» комп’ютери нам подарував, вживані вже, та все ж таки. Зрозуміло, що редактор газети був йому багато чим зобов’язаний і не мав ніякої можливості відмовити меценату в публікаціях. А провідником у цій зв’язці виступала Віра Бондарєва.
Мені ж від цього не було легше. Тільки той, хто мав чи має відношення до верстки та підготовки газети до друку, зрозуміє мою скруту. І тут я зрозумів «загадковість» посмішки Віри… доведеться переверстати одну зі смуг готового номера. Однак у погляді Віри Леонідівни я прочитав ще і співчуття: «Як я тебе розумію, сама не раз опинялася в таких ситуаціях, та що можу вдіяти – наші шефи домовилися, а нам виконувати».
То був перший і єдиний раз, коли через принесену з «Одеми» статтю мені довелося переверстувати черговий номер. Коли ми познайомилися вже ближче, то домовилися: вона заздалегідь попереджатиме про заплановану публікацію, її обсяг і кількість фото до неї. Звичайно, не завжди все проходило без сучка й задоринки, та це ж робота. Тому для мене не було великою несподіванкою, коли Тетяна Михайлівна Руденко, яка змінила Печула на редакторській посаді, повідомила мені, тоді вже її заступнику, що до нас на роботу влаштовується Бондарєва Віра Леонідівна, і «…сидітиме з Вами в кабінеті». Так професійний шлях звів нас у дружну сім’ю «дністровців», у якій традиційно панували взаєморозуміння та взаємодопомога.
Перше, що мене вразило у спілкуванні з новою колегою, – її грамотно побудована та поставлена мова. Віра говорила реченнями з підручника з російської мови. І в цьому, напевно, далося взнаки її походження, навчання в Кишинівському інституті мистецтв, де сценічна мова одна з неодмінних складових навчальної програми, і робота диктором міського радіо «Днестровская волна» під керівництвом досвідченого журналіста Кільчика Івана Петровича.
Здобута освіта позначилася на тому, що Вірі Леонідівні завжди майстерно вдавалися такі жанри, як театральні та кінорецензії, взагалі публікації на теми культури та мистецтва. Зізнаюся, я іноді конфузився, коли вона говорила приблизно таке: «Це як у … (далі йшло ім’я та прізвище письменника чи поета, про яких я геть і не чув). Було важко зізнатися: «Не читав». А потім доводилося з’ясовувати в бібліотеці (Інтернет лише входив у наше життя) чи в головних ерудитів та інтелектуалів «Дністровки» Маринова Владислава Костянтиновича і Масленникова Володимира Серафимовича.
Переконаний, що саме у «Дністровці» по-справжньому розкрився її талант «із літер складати слова й речення», у ній вона стала майстром, професіоналом, Журналістом із великої літери. За ці роки в її творчому арсеналі тисячі, десятки, сотні тисяч газетних рядків – найновіша історія Тирасполя і Придністров’я початку XXI століття.
2012-го Віра Леонідівна очолила газету. Завжди й у всьому прагнула досконалості, будь то заголовок, епіграф, зміст публікації чи оформлення чергового номера. Девізом її роботи на будь-якій посаді, хоч кореспондента, завідувача відділу чи редактора, було зробити газету кращою. Ці її прагнення, її зарядженість мимоволі передавалися колегам. Згадується, з яким натхненням говорила вона про те, що на її прохання нову «шапку» для «Дністровки» робить найвідоміший у Придністров’ї дизайнер.
Великий досвід редагування став дуже доречним і корисним для республіканської газети «Приднестровье», де Віра працювала в останні роки як редактор суботнього випуску, який має у читачів особливу популярність. Точність формулювань, вивіреність кожної деталі, образність вирізняли її редакторський стиль.
Не можу не згадати про її материнські якості, безоглядну любов до єдиного сина Кирила. У пору спільної роботи у «Дністровці», якщо не кожен ранок, то через один – точно, у службовому кабінеті починався з обговорення життя наших підростаючих синів. Легко спілкуючись з Вірою на сімейні теми, вкотре переконався: материнська любов безмежна і всепоглинаюча.
Немає більше поряд Віри. Нам не вистачає її слів схвалення, підтримки, втіхи. Але ми пам’ятатимемо колегу…
Записую спогади й ловлю себе на думці, що, кого б я не згадав у статті, їх уже немає з нами. І стає страшно, яке швидкоплинне життя, а всі ми в ньому лише гості. Річка часу тече, не зупиняється…
Сергій МЕЛЬНИЧЕНКО.
Фото з архiву автора.