або Шана до батьківських могил
Говорити, а тим більше писати, про смерть якось не прийнято. За народними повір’ями, це може накликати біду. Ніхто не знає, чи є життя після смерті, але ж ніхто й не довів протилежного.
Раніше в селах колись «неосяжної, великої країни» наймасовішими заходами були першотравневі демонстрації та покладання квітів до пам’ятника радянському солдату-визволителю 9 травня, монументи якому встановлені буквально в кожному населеному пункті. Нині ж найбільше людей збирають сільські цвинтарі у післявеликодні дні, коли за православним календарем вшановують померлих рідних і близьких. У такі дні люди й досі з’їжджаються в рідні місця з усіх куточків колишнього СРСР, а тепер і світу, який став більш відкритим. Села стають малолюдними, але вклонитися «батьківським могилам», місцям, «де ти з’явився на світ», – це те, чого цифрова епоха ще не витіснила з більшості з нас. Щоправда, є побоювання, що і цей патріархальний оплот незабаром може зникнути, впасти.
Доглядати за могилами предків, постійно підтримувати їх у належному стані, щоб «не було соромно перед людьми» – так було заведено нашими батьками, а ще раніше – їхніми пращурами. І це завжди було, так би мовити, само собою зрозумілим. І якщо якась могила на сільському кладовищі залишалася «безхазяйною», значить, або всі родичі відійшли в інший світ, або живуть дуже далеко і не мають жодної можливості приїхати. Так часто буває, що з одного боку невеликих сільських кладовищ могили ще є, ще видніються, а з іншого – вже все поросло бур’янами та заросло травою. Добре ще, що зусилля волонтерів, які з’явилися в останнє десятиліття, поширюються і на місця останнього притулку. Вони часто, особливо в селах, напередодні поминальних днів прибирають могили земляків, які пішли в інший світ. Так зберігається пам’ять, наступність поколінь.
Ринкові реалії, щоправда, внесли свої корективи й у цю царину. Ті, хто перебуває далеко за межами рідних місць, платять знайомим, сусідам, і навіть далеким родичам, які залишилися в рідних краях, за те, щоб вони до поминальних свят «прибрали, поправили могилку». І нічого поганого в цьому немає. Головне – зберігати пам’ять про тих, кого вже немає поруч із нами й ніколи не буде.
Ось уже зо два роки дружина через «обставини непереборної сили» не може потрапити до сусідньої Одеської області, щоб навідатися до могил батьків. Добре, що там живе старша сестра, і вони залишаються доглянутими. Дай Боже, ситуація покращиться, і ми все-таки ризикнемо відвідати рідні місця у дні поминання.
У патріархальні часи так бувало: кілька поколінь жили в одній оселі чи на сусідніх вулицях, міграція була мінімальною. Сім’ї були великими, бо щоб прогодувати себе, необхідно було багато й важко працювати. І хоч їдців було багато, але ж і працівників стільки ж. Нахлібників, дармоїдів зневажало суспільство, яке і придумало прислів’я «Хто не працює, той не їсть». Жили, працювали й помирали в одному місці.
Нині ж часи інші: рідні та близькі люди розкидані по всьому світу. Для колишніх радянських людей та ж Італія з Німеччиною та Ізраїль не здаються такими вже далекими – всього півтори-дві години польоту. Однак родинні ланцюжки дедалі частіше перериваються, сімейні зв’язки стають менш тісними. І великі відстані відіграють у цьому певну роль. Водночас кожен звикає жити самостійно, «своїм розумом», не надто прислухаючись до порад і рекомендацій предків.
На душі стало тепліше, коли син, який живе за кордоном і прилетів додому (а де тепер його справжній дім – навіть не зрозуміти) у невідкладних справах, перше, що сказав дорогою з аеропорту до Тирасполя, що хоче поїхати на кладовище до бабусі, яка обожнювала свого єдиного онука.
І все ж час від часу закрадається тривога: рано чи пізно й ми відійдемо в небуття, хто тоді подбає про стан «батьківських могил»? Чи не обірветься ланцюжок поколінь? Чи не заростуть стежки-доріжки до могил предків? Хочеться вірити у краще, адже збереження пам’яті про минуле – одна з тих рис, що робить нас людьми. Ми повинні бути Іванами, які пам’ятають про своє коріння.
Віктор ЗАРЕЙЧУК.
Фото olgasingularia.livejournal.com