Жили собі в одному селі дід Василь та його онук Іванко. Сталося так, що батьки Іванка поїхали в далекі краї щастя шукати, та й безвісти зникли. Тож дідусь став хлопчикові й батьком, і матір’ю.
Дід Василь був уже поважного віку, однак сили не втратив. Він умів майже все: чи комусь будинок збудувати, чи піч із цегли скласти, чи на гончарному кругу глиняний посуд виготовити. Усе вдавалося роботящому дідусеві. Недарма односельці називали його руки золотими.
Та не лише руки, а й серце в діда Василя було золотим. Усіх він любив, усім допомагав, нікого не засуджував. Цього ж намагався навчити й онука.
Ще дід сам вирощував хліб. Спочатку з молитвою сіяв зерно, потім із молитвою збирав урожай, в’язав снопи, молотив, молов зерно на борошно й випікав хліб. До хліба ставився з великою пошаною й за все дякував Богові.
Господарство в дідуся було невелике: кінь, коза, свиня, кури та гуси.
Коли дід кудись відлучався, хлопчика доглядали кішка Рута та пес Тузик. Вони були нерозлийвода, ні хвилини не могли прожити одне без одного. Іде Рута мишей ловити – Тузик за нею. Побіжить пес до лісу білок ганяти – й кішка слідом. Усе вони розуміли, усе помічали, тільки людською мовою не говорили.
Якось зліпив Іванко з хлібного м’якуша фігурки лисиці та ведмедя.
– От який ти молодець! Як гарно в тебе виходить! — зрадів дід. – Мабуть, незабаром і з глини почнеш ліпити. А тоді я тебе за гончарний круг посаджу, посуд навчу робити.
– Ні, діду, – відповів Іванко. – Не хочу я твій важкий круг крутити. Мені більше подобається ліпити з хліба.
– Ну, ліпи, ліпи, – погодився дід Василь. – Тільки потім не забудь хліб з’їсти. Не кожен ріллю оре, а кожен хліб їсть.
– З’їм, не хвилюйся, – кивав хлопчик головою, а сам нишком викидав фігурки за вікно. Мовляв, птахи підберуть.
Якось хлібні звірята потрапили на очі Руті. Вона одразу зрозуміла, що Іванко бавиться хлібом. Знала кішка, як тяжко діду дістається кожна хлібина. Побігла до Тузика й розповіла, що хлопчик кидає хліб на землю та ще й дідуся обманює.
– Розпестив наш господар онука, – зітхнув пес. – Батьки про дитину забули, а дідусь не встигає за всім угледіти. Ох, дістанеться ще нашому Іванкові…
Коли хлопчик підріс, дід навчив його грамоти. Поїхав до міста, продав на базарі овочі та фрукти, а на вторговані гроші купив азбуку й кілька книжок із казками.
Найбільше Іванові сподобалася казка про чарівну щуку, яка виконувала будь-які бажання.
«От би й мені таку рибу, – мріяв хлопець. – Була б у мене й піч, що сама їздить, і скатертина-самобранка, і чоботи-скороходи».
Та щоб спіймати чарівну рибу, треба було навчитися рибалити. А Іванові лінь було щось робити самому. І з дідом хліб вирощувати не хотілося – більше любив готові пироги їсти, ніж працювати. Про це він і сам щиро дідусеві признавався. Найбільше ж любив гуляти та гратися, тому від ранку до вечора байдикував і майже ніколи не допомагав старому.
Роки швидко минали. Дід Василь працював від зорі до зорі. Іван улітку лише козу пас та на сопілці грав, а взимку сидів удома або катався на санчатах із гірки. Як не намагався дід привчити онука до праці, нічого не виходило.
«Добре, – думав дід Василь. – Сили в мене ще є. Якщо Бог дасть, то ще Івана на ноги поставлю. А там, дивись, набридне хлопцеві байдики бити, то й сам до роботи потягнеться».
Та не судилося. У світлий великодній день зупинилося любляче серце діда. Тоді Іванові було сімнадцять років.
Жив він безтурботно, поки мав гроші від продажу всього добра, нажитого дідусем. Гуляв, смачно їв і пив, навіть не замислюючись над своїм майбутнім.
Та одного дня зустрів красуню, яка припала йому до серця.
Хотів одружитися, і батьки дівчини, які добре знали діда Василя, спершу поставилися до цього прихильно. Та коли побачили занедбану садибу, запустіння й розруху, лише руками сплеснули й відмовили Іванові.
Довелося хлопцеві пригадати дідусеву науку. А ще мудрі Рута й Тузик іноді нагадували йому, як треба господарювати.
Минув деякий час. Іван відремонтував дідусеву хату, знову почав засівати поле, завів худобу й птицю. Господарство ожило. Тоді молодий чоловік зрозумів просту істину: щоб жити в достатку, треба багато й сумлінно працювати.
Побачивши Іванову працьовитість і наполегливість, батьки коханої погодилися віддати за нього доньку.
Недаремно кажуть: хочеш їсти калачі – не сиди на печі.
Юлія ПОНОМАРЕНКО.
Фото savatars.mds.yandex.net