Чим старшими ми стаємо, тим частіше зазираємо не в майбутнє, а оглядаємося в минуле. А там – неймовірна кількість подій: радісних і сумних, кумедних і повчальних. І обличчя, обличчя, обличчя, що час від часу виринають у пам’яті…
Батьківський дім – начало начал
Одне з найближчих і найрідніших облич – бабуся, мамина мама. Її батьки назвали дочку Аксенією. Наче звичайне ім’я, яке з грецької означає «гостинність» і «приязність». Однак усе життя бабусю називали з наголосом виключно на останній склад.
Мабуть, відбиток на це наклав багатонаціональний склад місця, де вона народилася, – степове Причорномор’я (найпівденніше в сучасній Одеській області). Яких тільки націй та народностей за багато століть тут не перемішано! Хто тільки не топтав тутешню землю!.. Сюди навіть татаро-монголи зі своїм ярмом доходили. Інакше звідки б узялася стара назва нашого села – Сар’яри, що з татарської означає «Жовтий Яр» (цю назву воно має й тепер). У прикордонні географічного кутка, притиснутого до моря, селилися волелюбні люди: молдавани, українці, румуни, роми, росіяни зі старообрядців, русини, гагаузи, болгари, греки, євреї – суцільний Вавилон. Причини їхнього переселення сюди були найрізноманітніші. Дивовижно інше: вони змогли тут ужитися разом, але ж кожен був зі своєю історичною спадщиною, традиціями, обрядами.
ДО ВІДОМА. Таке національне змішання, «плавильний котел» народностей, не могло не зацікавити Пушкіна, який перебував у Бессарабії на засланні. Встановлений історичний факт: у грудні 1821 року поет відвідував Сар’яри. Він тоді супроводжував близького приятеля підполковника Ліпранді в його службовому відрядженні до Аккермана (нині Білгород-Дністровський) та Ізмаїла. Тож не виключено, що деякі мої предки теж зробили внесок у скарбницю світової літератури, якщо вважати такою написану поетом після поїздки в ці краї поему «Цигани».
Скласти родовід по маминій лінії, як я не намагався, не вдалося. Хіба що бабуся була по батькові Йосипівна, заміж вона вийшла за Семена, а старшу доньку назвала Раїсою – отже, в роду могли бути і євреї. Прізвище за народженням у неї було Капмар, що молдавською (румунською) означає «велика голова». Відповідно до прізвища й сім’я була великою: батьки, два старших брати та три сестри (як у Чехова) молодші.
Коли китайці казали: «Не дай вам Бог народитися (жити) в епоху змін», то це точно про бабусю. Не пощастило так не пощастило: 24 вересня 1919-го. Громадянська війна, злам старого світу, білі/червоні, хаос, голод, інфекції. Ситуацією невизначеності скористалася королівська Румунія, яка за рік до народження моєї праматері взяла ці землі під свою юрисдикцію. І здавалося б розрив епох, політичні події та доля окремої людини йдуть паралельними шляхами. Але на життя буквально кожного вони впливають, та ще й як!
Вiк жила – вiк трудилася
З дитинства Аксенія була привчена до хатньої праці, вирізнялася охайністю. Мабуть, це й відіграло визначальну роль у тому, що вже у 10-річному віці її віддали в найми до румунського поміщика, землі якого простягалися довкола. Батьки просили влаштувати її нянькою до його доньки. Тепер навіть важко уявити, яка відповідальність лягла на плечі дівчинки. Однак то був такий час – суворий і безжальний, без жодних знижок на вік чи стать: працювати, щоб прогодуватися, мали всі. Так у бабусі волею-неволею украли дитинство, яке закінчилося весільним вінцем перед самою Великою Вітчизняною, на яку вона й провела чоловіка. Як у народній пісні:
Ой, коси, коси, ви мої,
довго служили ви мені.
Більше служить не будете,
під білий вельон підете.
Утім, я практично не бачив бабусю з непокритою головою, хіба що дуже рідко ввечері, коли вона розчісувала волосся перед старим, мабуть, ще дореволюційним дзеркальним трюмо.
З війни чоловіка дочекалася, та от порадіти не встигла. Через рік після переможних салютів дідусь помер від поранень, які дістав на фронті. У 1946-му через неврожай у цих місцях лютував голод. На поминки солдата, який у муках пішов у кращий світ, скидалися всією громадою, а головним частуванням були прісні коржики.
Вдові у 27 років із двома дітьми на руках треба було жити. І от скільки вона жила на цьому світі, скільки я її пам’ятаю, вона трудилася: до нестями, з ранку до вечора, з понеділка до неділі, працювала в потi чола у прямому розумінні цього слова. У зв’язку з цим лише два історичні факти. Перший: видача паспортів колгоспникам розпочалася тільки в 1974 р.
Другий: замість трудоднів, або як їх ще називали в народі «паличок», лише в 1966-му було введено грошову оплату праці колгоспників. Раніше трудівники колгоспів отримували тільки натуральну оплату у вигляді вирощеної ними ж сільськогосподарської продукції.
Бабуся працювала в рільничій бригаді. Рано-вранці, до того, як ланкова пройдеться селом і роздасть наряд, їй треба було встигнути просапати на городі та в палісаднику, приготувати дітям їжу. Такий самий графік і після робочого дня. Так уже склалося, як це не дивно, у колгоспі найважчі роботи лягали на плечі жінок. Уже наприкінці лютого, обіймаючись із пронизливим вітром, бабуся та її соратниці займалися обрізкою винограду, потім сівба – і знову вони в авангарді. Ну, а коли збирання врожаю чи заготівля сіна, тут уже сам Бог велів «сільським амазонкам» бути на передовій.
Бабуся часто розповідала вже моєму синові, а я це бачив на власні очі, як жіноча рільнича бригада скиртувала. Оскільки ж вона була найбільш худорлявою з-поміж колег, то завжди опинялася на самому верху скирти. Як кине навантажувач чергову порцію соломи, так до наступного заходу треба було всю її розстелити та втрамбувати, щоб вітром не здуло. Сонце пече, наче жалить, а води попити, та й то теплої, можна тільки після того, як роботу буде остаточно завершено і можна буде спуститися на землю.
Наш генетичний зв’язок
З пологового будинку маму й мене привезли в бабусин дім – там починалося моє життя. Там ми жили, аж поки наша сім’я придбала власний будинок. До речі, грошима теж підсобила Аксенія Йосипівна. Я її перший онук, та ще й хлопчик. Звісно, я не чув від неї, що вона любить мене більше за інших онуків (було в неї ще 4 онучки), та я це завжди відчував – між нами був якийсь особливий, глибоко родинний, корінний зв’язок. Можливо, тому, що ми жили в одному селі, а онучки були далеко. А може, ще з якоїсь причини, тепер я про це вже ніколи не дізнаюся, але ж серце не обманеш.
Бабуся була неграмотною, не довелося їй навчатися, вона вміла тільки ставити підпис. Однак відсутність освіти не заважала їй бути мудрою – на нашому місцевому діалекті це звучало як «дручкована», що означало «кмітлива, винахідлива, навчена досвідом». Мабуть, саме нелегке життя змушувало людей того могутнього покоління ставати такими.
І щоб напевно підтвердити той факт, що бабуся була саме такою, наведу приклад із мого вже усвідомленого дитинства. Батьки поїхали в сусіднє село на весілля з ночівлею. Я залишився під опікою маминої мами. Нагодувати – це не проблема. А от як перевірити уроки на понеділок (я тоді навчався в початковій школі)? Як зараз пам’ятаю, задали вивчити вірш. Так-от, щоб перевірити, як я справлюся з цим завданням, бабуся змусила мене кілька разів поспіль виразно прочитати вірш уголос. Я так і зробив. Потім почав його вчити, але мені це набридло, бо поспішав до сусідських хлопців поганяти м’яча. І кажу домашньому вчителю:
– Я готовий!
– Розказуй! – скомандувала Аксенія Йосипівна.
Щоб якнайшвидше закінчити віршовану екзекуцію та побігти гратися, я вирішив один чотиривірш пропустити – бабуся ж неграмотна, не помітить. Ризикнув, та одразу дістав хворостиною по м’якому місцю. Я зойкнув і схопився за п’яту точку. А потім, відкривши рота, почув, як призначений мамою «вчитель» процитував пропущені мною поетичні рядки. Більше такого я не допускав і ще більше поважав рідну душу.
Жіноче щастя: не був милий поряд
Чим іще вона запам’яталася мені, то це співом. І хоча її життя, як і життя односельців, не було легким, швидше навпаки, співали завжди: їдучи на роботу на радянському «газоні», у перервах між виснажливою працею, на весіллях, хрестинах, храмових святах, проводах в армію. Бог дав бабусі й голос, і слух. І як затягне вона високо «Цвіте терен», то всі поступово замовкають, скільки б не випили «доброї горілки» за святковим столом, давали можливість солірувати. І в цьому надривному співі, у цьому тремтячому голосі був увесь її непереборний біль, її відчайдушний смуток, що не довелося повною мірою пізнати жіночого щастя, що все життя доводилося і бабою бути, і мужиком, і все самій та самій, без міцного плеча поруч.
Через вісім років після смерті чоловіка, у 35, вона народила доньку. І що? Хто засудить? Людський поголос? На це Аксенія Йосипівна не звертала уваги, нерідко кажучи: «Людям аби язиком почесати, замість того, щоб на себе обернутися». І хто знає, може, це був її останній удовин шанс знайти жіноче щастя. Та знову не пощастило – така доля!
Звичайно, тоді в дитинстві я всього цього не розумів, може, відчував, але сформулювати, як зараз, не міг. Та у наших сім’ях і не заведено було говорити про це, цю тему всі завжди делікатно оминали. І тільки через роки, поступово нанизуючи їх, мов намистинки на нитку життя, я можу сказати, що розумію бабусю і жалію її так, як може жаліти тільки найрідніша людина, її кровиночка.
Ех, ти доле, моя доле, далека дорога…
Важко працюючи, Аксенія Йосипівна завжди казала: «От вийду на пенсію, і жодного дня більше працювати не буду!». Як сказала, так і зробила, як її не вмовляв голова колгоспу (де ж ще знайти таку працьовиту, безвідмовну й відповідальну колгоспницю, якій можна довірити будь-яку справу!). Тим паче, що в рідному селі її вже ніхто й ніщо не тримало. За рік до цього в Тирасполь переїхала наша сім’я. Вивчившись на бухгалтера, шлюбними узами в м. Арциз зв’язала себе її молодша донька. Старший син уже давно жив із сім’єю поруч із Білгород-Дністровським.
Бабуся переїхала до молодшої доньки. Її новий притулок можна було б охарактеризувати рядками з відомої пісні «Городок»: «…на нашей улице в три дома». Тут було не три, а два 16-квартирні двоповерхові будинки, в яких мешкали здебільшого працівники геологорозвідки. Для всіх сусідів вона теж стала бабусею. Хто просив побавити дитину (у цьому вона профі), хто – грошей позичити, хто життєвої поради, а хто рецепт її знаменитих плацинд, які в нашій сім’ї тепер звуться не інакше як «баби Сенині», просили й квартиру посторожити на випадок тривалої відсутності. І нікому вона не відмовляла, тим і заслужила любов та повагу оточуючих, стала для цієї великої родини, «де народження справляють і навіки проводжають усім двором», своєрідним ангелом-хранителем.
Усі канікули – від осінніх і до літніх – я проводив у бабусі та тітки. Раніше ж можна було без складнощів приїхати з Тирасполя до Арциза (137 км) – і ні кордонів тобі, ні паспортів, ні перевірок на дорогах. Тут у мене з’явилося багато нових друзів, які час від часу запитували бабусю: «А коли Сергійко приїде?». Тут вона влаштовувала мене у старших класах на літній підробіток, кажучи при цьому: «Чоловік повинен працювати». Адже вона, як ніхто інший, розуміла, як важко моїй матері самій мене взути/вдягти/нагодувати, навчити (так уже сталося, що після розлучення моя мама повторила долю своєї матері).
А як раділа Аксенія Йосипівна, коли я подарував їй правнука! Вона часто гостювала в нас, бавлячи вже мого нащадка, встигши за життя провести його до школи. Чотири покоління однієї родини, й кожне зі своєю історією. А на її початку – моя улюблена бабуся.
Коли бабуся дізналася, що я хочу вчитися на журналіста, вона не без гумору зробила заявку: «Ну, онучку, коли ти вже про мене книжку напишеш?». Пробач, бабусю, на книжку не спромігся. Та ось цим оповіданням, хоч і пізно, та віддам тобі належне. Спочивай з миром.
Олександр ЗАВЕЛЯ.
Фото з архіву автора