У 1992 році в Слободзейському районі для захисту республіки було сформоване Народне ополчення. До його лав вступили близько двох тисяч добровольців.
Вони безстрашно дивилися смерті в очі, й перемога зрештою стала на їхній бік. У цей тривожний час як справжні чоловіки проявили себе чобручани Юрій Цуркан і Сергій Попов.
Під час проходження строкової служби Юрій був механіком-водієм танка Т-62. У складі Південної групи військ його частина дислокувалася в Угорщині. На другому році служби Юрій Павлович уже став старшим механіком роти. У 1978-му до частини з перевіркою приїхав міністр оборони СРСР Дмитро Устинов. І танкісти не підвели командирів: рота відстрілялася на «відмінно». Сам маршал потиснув руку молодому механіку Цуркану і за відмінне виконання бойового завдання нагородив короткостроковою відпусткою на батьківщину.
Сьогодні він каже, що й не думав, що після закінчення служби йому колись знову доведеться сісти за важелі сталевої машини.
«Після демобілізації працював трактористом у місцевому колгоспі, – згадує Юрій Павлович. – 19 червня 1992 року Бендери зазнали нападу, тоді я не міг залишитися осторонь…».
Так Цуркан змінив трактор на танк. Оперативно провели його обкатку, екіпаж перевірив стан озброєння, і в бій, на захист Бендер.
«Ми охороняли місто з боку Варниці, – продовжує танкіст. – У відкриті бої нам вступати не доводилося. Атакувати лінію нашої оборони противник зазвичай намагався ночами. Тоді вже змушені були придушувати вогнем його прагнення прорватися до Бендер».
Траплялися й позаштатні ситуації. Попри те, що ми практично завжди перебували в танку, від куль не були захищені, як і всі інші, хто тоді перебував в обороні. Одного разу шалена куля поранила медичного працівника, який стояв поруч із нашим героєм. Пораненого відвезли до санітарної частини, кулю витягли, а його самого відправили до госпіталю.
«Ми залишалися на позиціях до закінчення конфлікту. Там і спали, й харчувалися. Їжу приносили мешканці міста. Додому повернувся наприкінці серпня. У мирний час постійно беру участь у заходах, пов’язаних із бендерськими подіями, зустрічаюся з бойовими товаришами та сподіваюся, що більше вже ніколи не доведеться брати до рук зброю й дивитися на протилежну сторону крізь люк із захисним склом», – каже Юрій Павлович.
Ще один мешканець Чобручів – Сергій Попов – належить до тієї ж когорти патріотів, людей небайдужих до долі новоствореної держави.
Його батько, Іван Олександрович, усе життя працював трактористом. Сергій, старший син, часто разом із батьком брав участь у польових роботах. У восьмому класі він уже вільно керував трактором, тож йому не важко було вступити в Карагашське СПТУ-77 і вивчитися на тракториста-машиніста. Після закінчення училища кілька років працював у тракторній бригаді колгоспу, спочатку на МТЗ-80, потім – на Т-150. Тоді ж і сім’ю створив. З майбутньою дружиною Вірою вони жили на одній вулиці, дружили зі шкільних років, а 1989 року молоді відсвяткували весілля.
Того ж року Сергія призвали до лав Збройних Сил. Навчальну армійську частину він проходив у Самарканді (Узбекистан), там і продовжив службу в танковому полку механіком-водієм, а згодом і старшим механіком. На територію військової частини, в якій служив Сергій, у той час, коли розпадалася велика держава, привозили та ставили на зберігання танки з усіх країн Варшавського договору і колишніх союзних республік. Сергію часто доводилося бувати у відрядженнях і брати участь у перекиданні техніки. Після демобілізації в1991 р., повернувшись додому, юнак продовжив працювати трактористом у колгоспі. Часи вже були неспокійні. Через рік, коли у червні почалися бойові зіткнення в Бендерах, він добровільно пішов у військкомат і попросив зарахувати його механіком до танкової роти.
«Ми, танкісти, підтримували штурмові групи наших ополченців і гвардійців, – розповідає Сергій Іванович. – Наприкінці червня 1992-го дислокувалися на виїзді з Бендер. Позиції часто обстрілювали, снайпери «працювали» по людях і техніці. Ми у відповідь, за необхідності, відкривали вогонь із кулеметів. Непросто було звикнути до того, що смерть ходить поруч. Після прибуття миротворців техніку поставили на зберігання, і на початку вересня я вже був удома».
До 2004 року Сергій Цуркан працював трактористом у Чобручах. Разом із дружиною вони виховали двох синів – захисників Батьківщини, які, беручи приклад з батька, виховують уже своїх дітей.
Тривожні дні 92-го року не стерти й не викреслити з пам’яті, як і подвиг придністровців, які піднялися на захист отчого дому.
Олег ГАВРИЛЕНКО.
Фото з архіву Юрія ЦУРКАНА та автора.