Під мелодію дудука
Глава держави Вадим Красносельський опублікував у своєму Телеграм-каналі черговий відеоролик, присвячений багатонаціональній палітрі республіки. У ньому представлені придністровські вірмени.
Звук його – гарний, мелодійний, протяжний. У ньому зосереджена вся глибина людських почуттів. Оксамитове звучання зливається з голосами музичних інструментів інших народів і розноситься над нашими полями, виноградниками, Дністром.
Кілька століть тому ця земля стала притулком для вірменського етносу. У пошуках миру та свободи, спокійної, творчої праці переселенці знайшли тут прихисток, який із часом перетворився на рідний дім. Так вірмени вписали свою сторінку в багатовіковий літопис придністровського народу. На їхню долю випало чимало випробувань і важких втрат. На берегах Дністра протягом століть селилися підприємливі купці та майстри різних ремесел, відкривали тут крамниці, об’єднувалися в артілі, підтримували одне одного, водночас зберігаючи традиції предків.
Наприкінці ХVІІІ століття, після приєднання до Російської імперії, придністровські землі стали відкритими для представників найрізноманітніших народностей. Надійний притулок дістали тут і вірмени, багато сімей знайшли новий дім, можливість працювати, зберігаючи віру, культуру, традиції та звичаї стародавнього народу. Так з’явилася ще одна міцна ланка в єдиному ланцюжку багатонаціонального придністровського народу.
1792 рік. Російська імператриця Катерина II, правління якої ознаменувалося «приростанням російських земель», видала указ про заснування Григоріополя. Місто й сьогодні зберігає пам’ять про відомих мешканців вірменського походження. Іменами деяких із них названі його вулиці.
Вірмени, які ще на початку IV століття першими проголосили християнство державною релігією, зберегли свою віру крізь століття. Де б не виникали їхні поселення, одним із перших з’являвся храм Божий. Через історичні обставини протягом століть придністровські землі входили до складу різних держав. Це повною мірою відбилося й на житті вірменської громади. Нині більшість придністровських вірмен, зокрема й нащадки переселенців кінця XVIII – початку XIX століття, належать до самостійної Вірменської апостольської церкви.
Мова та писемність – душа будь-якого етносу, його пам’ять і нитка, що поєднує покоління. Вірменська мова має вражаючу здатність виражати найпотаємніші людські почуття – від радості до смутку, тривоги та болю. На берегах Дністра, зберігши рідну, вірмени знайшли спільну мову з представниками інших народів, стали складовою частиною придністровської ідентичності.
Найбільш яскраво це проявляється в кулінарії. Вірменський лаваш фактично став інтернаціональним явищем. Долму, люля-кебаб, бастурму та суджух досить часто можна зустріти на святкових столах у придністровських сім’ях. Вірменська національна кухня, зберігаючи свою самобутність, поступово стає частиною загальної кулінарної традиції Придністров’я.
У літописі вірменського народу було багато трагічних сторінок. Історія ж вірмен у Придністров’ї теж має глибоке коріння. У краї, що став для них рідним, протягом життя кількох поколінь вони зберігають свою самобутність, писемність, мову, віру та міцний зв’язок із далекою історичною батьківщиною. Тут, в атмосфері справжнього добросусідства, вірменська культура не розчинилася ані в середовищі, ані в часі; вона органічно вплетена в загальну канву багатонаціонального придністровського краю. Пам’ятаючи крізь століття заповіти предків, вірмени стали невіддільною частиною згуртованого придністровського народу, поділяючи спільні цінності, прагнення до миру та взаємну повагу.
Віктор ЗАРЕЙЧУК.
ЇЖА – ДУША НАРОДУ, або Поїдемо, поїмо
У президентському Телеграм-каналі було опубліковано черговий відеоролик, присвячений національному розмаїттю Придністров’я. Глава держави познайомив аудиторію з гагаузами, які проживають у Придністров’ї та посідають гідне місце в його багатонаціональній палітрі.
Будь-кого вразять майстерно зняті операторами «Першого Придністровського» кадри, які розповідають глядачам про національну кухню цієї народності. Це важлива складова культури гостинності, де головним є не тільки смак страв, а й люди, які зібралися за одним столом.
Традиційне гагаузьке застілля об’єднує рідних, друзів і сусідів. Серед головних страв – кивирма (листковий пиріг із сиром), саарма (голубці у виноградному листі), традиційна овеча бринза (проживання в Буджацькому степу визначило й основне заняття гагаузів – вівчарство), каурма (тушкована баранина з цибулею) та манджа (густе рагу-соус).
Рецепти цих страв передаються з покоління в покоління, зберігаючи сімейні секрети й традиції.
У постійній рубриці редакція публікує рецепти різних національних страв. Якщо додати пов’язані з ними людські історії, то популярність рубрики зросте. Важливо внести в неї головне – душу, особисте ставлення, причетність до улюблених сімейних страв. Щоб читаючи публікації, щоразу переконуватися, що душа тих чи інших народів і народностей зберігається не лише в мові та пісні, а й у національній кухні.
За нею іноді можна розпізнати етнічний код тієї чи іншої народності. Їжа теж багато в чому характеризує, наскільки ми різні й схожі водночас, наскільки далекі географічно й водночас близькі одне до одного на одній для всіх земній кулі. Недарма останніми роками набули популярності телепередачі та блоги про їжу. Широкого розповсюдження дістав також гастрономічний туризм.
У гагаузів простежуються тюркські корені, тому вони добре розуміють турків – споріднений народ. Хоча це й парадокс, вони сповідують православ’я. Багато придністровців, з огляду на неможливість відпочити на сусідньому чорноморському узбережжі, проторували стежку до турецьких курортів. Їхнім неодмінним атрибутом стали бабусі, жінки та дівчата, які перед очима відпочивальників готують національну страву Туреччини та Гагаузії – гьозлеме.
Це майстрині тонких коржів із загорнутою всередині начинкою. Для нашого придністровського краю більш звичними є плацинди. Трудову вахту біля постійно розпеченої великої опуклої сковорідки, що називається садж і має близько метра в діаметрі, вони несуть протягом кількох годин.
Робоче місце огортають настільки п’янкі запахи, що за найсвіжішою продукцією, виготовленою на очах у глядачів, завжди вишиковується черга. Коли охочих не так багато, господині дозволяють бажаючим розкачати тісто довгою й вузькою качалкою, попередньо видавши їм одноразові рукавички. Тоді кожен може відчути себе кухарем і самостійно приготувати собі цю страву, яка фактично стала національним надбанням тюркомовних гагаузів і дуже добре поєднується з кисломолочним напоєм айраном.
Найпопулярнішими стали коржики з сирною начинкою. А ось і рецепт цієї випічки. Для неї потрібні такі інгредієнти: вода – 200 мл, пшеничне борошно – 350 г, сіль – пів чайної ложки, рослинна олія – 4 столові ложки, напівтвердий сир – 250 г, за бажанням можна додати півпучка зелені, вершкове масло – 40 г.
Цієї кількості інгредієнтів вистачить на 7 порцій.
У теплій воді розчинити сіль. Влити дві столові ложки рослинної олії, поступово додавати заздалегідь просіяне борошно – близько 300 г. Замісити м’яке тісто й покласти його в пакет на півгодини. Сир натерти на крупній тертці. Зелень помити, обсушити й дрібно нарізати. Тісто ще раз вимісити, поділити на частини й сформувати кульки. Розкачати їх в невеликі коржики, з обох боків змастити рослинною олією та залишити на десять хвилин. Потім трохи розкачати кожен коржик качалкою, після чого розтягнути тісто руками до прозорості. Діаметр коржиків, які готують турки та гагаузи, зазвичай великий, але в домашніх умовах він залежить від розміру сковороди. Бажано використовувати чавунну сковороду.
На одну половину коржа рівномірно викласти сир і зелень та накрити другою половиною. Краї коржа з’єднати пальцями, за потреби трохи присипавши їх борошном. Смажити гьозлеме на середньому вогні у попередньо розігрітій сухій сковороді близько двох хвилин з кожного боку, до золотистої скоринки. Перевертати корж потрібно дерев’яною лопаткою. Після перевертання одну сторону змастити вершковим маслом. Коли гьозлеме буде готове, зняти його зі сковорідки та змастити вершковим маслом з іншого боку. Потім нарізати на невеликі квадратики й подати до столу. За відсутності айрану страву можна подавати з кефіром, ряжанкою або кислим молоком, а також зі сметаною. Добре смакуватиме воно і з компотом або чаєм.
Чим ще примітний турецько-гагаузький національний коржик «гьозлеме», так це великою різноманітністю начинок: різні види сирів, подрібнене м’ясо, м’ясний фарш, яйця, картопля, гриби і навіть морепродукти. А ще можна робити мікс із усього цього, додаючи різноманітну зелень, шпинат, кінзу – тут уже все залежить від фантазії гурманів. Кажуть, що найвправніші кухарі випікають гьозлеме на розжареному вугіллі. Це вже найвищий кулінарний пілотаж.
А підбиваючи підсумки цього короткого географічно-етнографічного екскурсу, можна зробити висновок: як не крути, а Придністров’я – спільний дім, у якому кухні різних народностей переплітаються, взаємно збагачуючи одна одну.
Сергій ХОХЛОВ.