ДО МІЖНАРОДНОГО ДНЯ ЛЮДЕЙ ПОХИЛОГО ВІКУ
У нашому будинку живе одинокий старенький невисокого зросту чоловік. Його самотність розділяє маленький кімнатний песик.
Щодня з самого ранку, щойно сонце починає виходити з-за горизонту, дядя Саша випускає свого улюбленця на прогулянку. А йдучи з ним повз будинки, через стадіон чи просто вулицями мікрорайону, він співає. Дяді Саші 85 років.
Йому навіть на думку не спадає, що не кожного тішить його сильний, дзвінкий голос, який лунає на весь мікрорайон: «Вийду на вулицю, гляну за село, дівчата гуляють, мені весело…» – радісно виводить наш соліст. Або: «Де ж ти, мій сад, весняна зоря…»
Проте не тільки столична Балка має нагоду оцінювати його вокальні дані. Свої співочі таланти він демонструє, виступаючи на концертах разом із народним хором «Красная гвоздика», який базується у клубі «Ветеран».
Двічі на тиждень дядя Саша сумлінно ходить на репетиції, годинами стоїть на сцені разом із такими ж ветеранами і щасливий, коли готується виступити на якомусь святі перед глядачами. Тоді він старанно зачісує волосся, надягає святкову сорочку, піджак, ретельно випрасувані штани і вирушає на концерт.
Дядя Саша – людина глибоко віруюча. Регулярно ходить до церкви, молиться і вдома та переконаний, що Бог чує його молитви.
«Мій син пив страшенно. Уже не реагував на слова ані мої, ані своєї матері. Перетворювався на алкоголіка. Був на межі загибелі. Якось мені порадили добрі люди помолитися біля ікони «Невипивана Чаша» і взяти свяченої води з церкви. Я молився несамовито, вірив, що це допоможе. Синові давав свячену воду і, уявіть собі, це допомогло! Вже давно він став байдужим до алкоголю. Навіть на святкових застіллях, у гостях, де б не був… Знайомі дивуються, а я знаю, як ми із сином перебороли страшну недугу. Нам допомогла Божа Матір. Вона на іконі зображена з піднятими в молитві руками, а перед Нею стоїть чаша, в якій перебуває Немовля Ісус».
А ще дядя Саша великий любитель котів і собак. Після ранкової прогулянки він іде до зоомагазину, купує корм для безпритульних тварин і годує ненаситну ораву. За ним слідом бігають усі місцеві коти, і під його вікнами можна побачити з півтора десятка тваринок різної масті.
ЯКИМ ВІН БУВ КОЛИСЬ
Олександр Суродєєв не завжди був самотнім. Він народився 1 серпня 1941 року в селі Поводимово Дубьонського району Мордовії.
«Село було велике, понад 800 дворів, однак ми не мали ані світла, ані медичного обслуговування, нічого взагалі. Але я з такою любов’ю, з таким благоговінням пригадую ті часи свого дитинства, що до сліз буваю зворушений. У нас люди були дуже добрі, дружні. А теперішні діти що пригадуватимуть? Як їм із самого народження дають мобілки в руки», – бідкається чоловік.
Олександр Михайлович розповів, що навчався у школі рідного села і ходив співати до місцевого клубу, збудованого, як і всі споруди того часу, з дерева.
«Клуб не опалювався, взимку був страшний холод, та нам байдуже – співали, аж пара йшла. Односельці зустрічали нас оплесками, і нам, ще малим хористам, це зігрівало душу», – пригадує дідусь.
Цікавий факт: хор із Мордовії колись, у радянські часи, брав участь у Всеросійському зльоті хорів у Москві й посів там третє місце.
«Поїхав у лаптях, бо не мав іншого взуття. Мені хтось дав черевики для виступу. Потім я їх повернув, звичайно. Так жили ми тоді, але були справжніми, живими, людяними. Берегли традиції свого народу, любили співати, танцювати. Злиденне життя не ставало на перешкоді», – говорить дядя Саша.
Був він і в Казахстані, куди в 50–60-х роках вербували молодь. Там вивчився на столяра, відпрацював два роки, а потім ще пішов навчатися на зв’язківця. Жадібний до знань був.
«У кінотеатрі побачив документальний фільм про Молдавію, як тут сонячно, фруктів багато, овочів. Так я й приїхав: спочатку до Кишинева, потім до Тирасполя, отримав житло. Працював зв’язківцем: ми встановлювали зв’язок у містах і селах, у колгоспах, усюди. Ми тягнули повітряні лінії, часом закладали підземні кабелі. Робили свято людям, допомагали їм бути ближчими. Це була цікава робота: постійні переїзди, нові знайомства, нові люди. Зігрівало душу, що ми робимо таку корисну справу», – з теплотою пригадує Олександр Михайлович.
КОХАННЯ НА ВСЕ ЖИТТЯ
Про свою кохану дружину, з якою він прожив усе життя, у нього окрема історія.
Зустрілися в поїзді, познайомилися. Потім було довге листування, аж довелося Саші поїхати до міста Овруча, що на Житомирщині. Валентина була звідти родом. Там і весілля відгуляли. Жила вона в селі Солотине, яке під час Великої Вітчизняної війни, влітку 1943 року, німці повністю спалили.
Її батька, маму, брат
ів, як і інших селян, фашисти зачинили у хліві, маючи намір вранці влаштувати розправу. Однак уночі їх урятували місцеві партизани, і люди втекли, хто куди. Так і вижили.
У подружжя Суродєєвих виросло троє синів. Нині один живе в Печорі, що в Республіці Комі, другий – у Москві, а третій залишився в Тирасполі.
Дружина Валентина пішла в інший світ, залишивши свого Сашу самотнім. Та як він її кохав, це не передати ніякими словами. Вона була для нього неймовірною, єдиною, найкращою і найріднішою у світі.
Він мало не носив її на руках. У Валентини була група інвалідності, тож чоловік і в магазин ходив, і прибирав у хаті, і готував… Усього не розкажеш. Таке кохання, мабуть, зустрічається раз на тисячу літ.
Працювала Валентина телефоністкою, тож їх об’єднувала й одна справа.
Залишившись сам, він довго не знав, куди себе подіти. Знайшов відраду в церкві та у співі. Через певний час повернувся до життя, ожив і продовжує доглядати хоча б за своїм маленьким песиком та котами, аби не відчувати себе самотнім.
«У мене три сини, багато онуків, правнуків стільки, що навіть не всіх знаю, декого ніколи й не бачив. Але іноді ми спілкуємося телефоном, розмовляємо. Жити сам не можу, то рятують мене від самотності тваринки, церква і пісні», – завершує дядя Саша.
ПІСЛЯСЛОВО: Про старших ми згадуємо, як правило, напередодні 1 жовтня, коли відзначається Міжнародний день людей похилого віку. А вони живуть щодня. У кожного своя доля, свої уподобання, своя історія.
Як добре, що живе поряд такий веселий, дуже добрий, трохи дивакуватий, але життєрадісний чоловік, якого можна поважати не лише за сивину і великий життєвий досвід, а й за те, що своєю присутністю він робить наш світ кращим і радіснішим.
І співає. Просто щоб жити.
Марія БІЛОЦЬКА.
Фото автора.