Школа увійшла в життя Людмили Чеботар ще в ранньому дитинстві й відтоді завжди залишалася поруч. Тут минула більша частина її життя. Сьогодні, через десятиліття, вона, як і раніше, приходить до школи з тим самим почуттям, з яким колись переступила її поріг, — з любов’ю до дітей і своєї професії.
Людмила Василівна народилася в селі Жовтень Ширяївського району Одеської області. Професію вчителя обрала ще в дитинстві. Її мати була вчителькою початкових класів, а оскільки дитячого садка в селі не було, маленька Люда часто бувала разом із нею на роботі. Так поступово школа стала для дівчинки знайомим і рідним місцем, а мрія стати вчителькою – частиною її майбутнього.
Після закінчення школи Людмила вступила до Ізмаїльського державного педагогічного інституту, де здобула спеціальність вчителя початкових класів. Під час канікул вона зустріла свого майбутнього чоловіка – молодого офіцера, випускника Московського військового училища. Знайомство було недовгим, але почуття виявилися настільки сильними, що молоді люди вирішили одружитися. Після весілля Людмила Василівна перевелася на заочне відділення й почала працювати в школі села Радісне. Спочатку – піонервожатою, а після народження сина стала вчителькою початкових класів.
Так розпочався її педагогічний шлях, який триває вже багато десятиліть.
У Дубоссари родина Чеботарів приїхала у 1981 році. Чоловік Людмили Василівни – молдаванин, родом з Оргеєва, і завжди прагнув бути ближче до рідних місць. Тут виросли їхні діти – донька та син, а для самої Людмили Василівни розпочався новий етап професійного життя. За роки роботи в системі освіти вона була вчителькою, заступником директора з початкових класів, працювала в районному управлінні народної освіти. Понад три десятиліття викладає українську мову в Дубоссарській школі № 2.
У 90-х роках, після ухвалення в республіці закону про мови, Людмила Василівна почала викладати українську. Для неї це було особливо важливо, адже українська – її рідна мова, мова дитинства, родини, улюблених книг і віршів.
Перші роки були непростими. Бракувало підручників і художньої літератури, тож необхідні матеріали доводилося буквально збирати по крихтах.
«У 90-ті роки був складний період – спочатку не було підручників для викладання української мови та літератури. Нам допомагали представники Товариства української культури «Промінь», які привозили підручники з Києва. Його активісти допомагали і нашій школі, й іншим, де вивчалася українська мова. Ми самі складали навчальні програми разом із моєю колегою Емілією Савчук. У ті роки в місті та селах району було більше дітей, і багато хто вивчав українську мову як другу офіційну. Згодом з’явилися підручники та посібники, видані у нашій республіці».
Любов до української мови Людмила Василівна зберігала протягом усього життя. Серед її улюблених авторів особливе місце посідає Тарас Шевченко. Вона добре знає його творчість, а багато творів може відтворити напам’ять.
Для вчительки любов до мови – це не лише уроки та оцінки. Усі ці роки Людмила Василівна намагалася зробити так, щоб діти відчули красу української культури. У школі проводили літературні та творчі заходи: діти читали вірші, співали пісні, танцювали, малювали. Через творчість вони ближче пізнавали мову й культуру, вчилися відчувати та цінувати те, що передається з покоління в покоління.
Для Людмили Василівни школа – це другий дім, а учні та колеги – велика родина. Вона продовжує працювати, ділитися знаннями, підтримувати дітей і допомагати їм повірити у власні сили. І, мабуть, саме в цьому полягає особлива місія справжнього вчителя.
У Людмили Василівни добре й чуйне серце. Вона захоплюється рукоділлям – вишиває бісером ікони та картини. Любить тварин і щодня намагається нагодувати безпритульних котів і собак, не забуваючи й про своїх чотирилапих улюбленців.
«Творчість завжди надихає. З дитинства люблю тварин. Не можу пройти повз, якщо бачу голодних. Коли їх нагодую, мені стає легше на душі. Робота – це спілкування з дітьми, з колегами. Відчуваєш, що біжиш на роботу, наче на свято. Це радість спілкування, і хочеться й надалі дарувати дітям любов і знання української мови. У нас навчаються й дітки з сімей біженців з України. Діти дружать і завжди з цікавістю беруть участь у роботі на уроках. Усі молодці, стараються, дітям комфортно в нашій школі. Для мене моя професія – справа життя, якій я присвятила багато років», – розповіла Людмила Чеботар.
За багаторічну працю Людмила Василівна відзначена державними та відомчими нагородами. Але коли мова заходить про головне досягнення, вона, швидше за все, згадує не про відзнаки.
Головне – її учні. Ті самі хлопчики та дівчатка, які колись сиділи за шкільними партами, читали перші вірші, робили помилки та вчилися вірити в себе. Багато хто з них уже давно став дорослим: у кожного – власне життя, професія, сім’я. А для вчительки вони назавжди залишаються частиною її великої педагогічної долі.
За десятиліття багато чого змінилося: школа, підручники, покоління дітей. Незмінним залишилося головне – бажання навчати, підтримувати й дарувати дітям частинку душі.
І поки Людмила Василівна поспішає вранці до своєї школи, відкриває класний журнал і чує дитячі голоси, її історія триває. Адже справжня професія вчителя не закінчується з останнім уроком. Вона продовжується в серцях учнів – у їхній пам’яті, добрих вчинках і знаннях, які одного дня неодмінно стануть частиною їхнього власного життя.
Надія ПОЛОНСЬКА.
Фото з архіву Людмили Чеботар.