В епоху засилля одноразового ширпотребу людині знову захотілося доторкнутися до справжньої відчутної краси. Ми втомилися від безликих пластикових прикрас, які ламаються через тиждень, від нескінченної реклами, що пропонує нові штамповані вироби.
МОЖНА ЗАЧАРУВАТИСЯ
І раптом перед нами відкривається дивовижний світ ручної роботи. У цьому є щось чарівне. У світі, де все стало віртуальним, стрімким і доступним, речі, створені людськими руками, несподівано набули особливої цінності, стали символом справжньої краси, індивідуальності та навіть розкоші.
Саме почуття захвату, змішане зі щирим зачаруванням, охопило мене, коли я побачила чудові роботи Карини, дівчини з села Глине Слободзейського району.
Ми познайомилися в маршрутці. Мою увагу привернула рука дівчини, прикрашена витонченим, ні на що не схожим браслетом. Раніше мені ніколи не траплялися такі речі. Цікавість перемогла, і я наважилася запитати її, звідки в неї така краса.
Карина просто, без манірності відповіла, що сама займається виготовленням таких виробів, і називається таке плетіння фріволіте.
З яким натхненням розповідала вона про своє заняття! Мене вразило, що в наш, такий насичений Інтернетом вік, є сучасна гарна дівчина, яка стоїть ніби осторонь поголовного захоплення віртуальними забавами.
Тож коли Карина запросила мене в гості, я погодилася, не замислюючись.
Ми зайшли до її кімнати, де на полицях, на столі та дивані акуратно розкладені у коробочках в особливому порядку лежали різнокольорові бусинки та особливі нитки. Гладенькі, міцні, добре скручені, без ворсу, ці нитки не розшаровуються і дають змогу вузлам легко ковзати.
«Близько 2-х років тому я почала плести вироби у цій техніці та дарувати їх друзям, навіть тим, хто живе за кордоном. Вони з задоволенням їх носять. Плету намиста, сережки, браслети, елементи ювелірних виробів. Спочатку я побоювалася, що не зможу освоїти таку копітку працю, але поступово втягнулася. Для мене це цікаве заняття для душі, яке допомагає розслабити думки», – поділилася Карина.
І де б вона не була, завжди поспішає додому до свого улюбленого заняття.
ТРОХИ ПРО ІСТОРІЮ ПЛЕТІННЯ
Фріволіте – це витончене, але напрочуд міцне мереживо, яке плетуть вузликами за допомогою крихітного човника або довгої голки. Тут не потрібні гачки або громіздкі подушки: візерунок складається з акуратних кілечок, плавних дуг і повітряних петельок-піко. Завдяки щільним вузлам полотно відмінно тримає об’ємну форму і не розпуститься, навіть якщо нитка десь випадково обірветься.
Вся техніка тримається лише на одному базовому елементі – подвійному вузлі. Головний фокус майстра полягає в спритному «переклацуванні»: у момент затягування натяг ниток змінюють так, щоб вузлик перескочив на нитку основи. Якщо він не клацне, петлю заклинить і кільце вже не вдасться стягнути. З’єднуючи ці кільця та дуги між собою за випнуті петельки, можна зібрати мереживний візерунок будь-якої складності.
Назва ремесла походить від французького слова frivole («легковажний», «порожній»): у Франції епохи Рококо так охрестили невагоме наскрізне мереживо з великими просвітами, яке не вимагало складного громіздкого обладнання.
У дореволюційній Росії фріволіте швидко прижилося у дворянських садибах і монастирях, де європейські схеми адаптували під найтонший місцевий льон. Проте після 1917 року копітке рукоділля оголосили «буржуазним пережитком», і на довгі десятиліття це мистецтво пішло в тінь, зберігаючись лише в альбомах рідкісних майстринь.
ПЕРІОД СУЧАСНОГО ВІДРОДЖЕННЯ
У другій половині XX сторіччя промислова синтетика практично витіснила ручну працю, але на сьогодні фріволіте відроджується.
Тепер відкрита можливість створювати невагомі сережки, архітектурні чокери, браслети й весільні тіари. Величезний поштовх цьому напрямку дала техніка «анкарс», що зародилася в 1990-х: з’єднання човникового каркаса з міцних металізованих ниток з натуральним камінням, кабошонами, перлами та японським бісером перетворило текстиль на дивовижну ілюзію найтоншої металевої філіграні.
Таку філігрань, що захоплює дух, могли побачити відвідувачі заходу, який відбувався в ДУ «Приднестровская газета» кілька років тому, коли свою майстерність демонстрували учні школи мистецтв Тираспольської ЗОШ № 12.
Люди знову потягнулися до речей, виготовлених із душею. Надягаючи таке мереживо, ти знаєш, що в ньому немає заводського штампування: за кожним вигином візерунка стоять години терпіння, спокою та людської уваги. Це краса, яку не викинеш разом із сезонним гардеробом, бо зроблена вона на совість, вузлик за вузликом. Скільки б не вдосконалювалися машини та алгоритми, у мистецтві завжди буде в найвищій пошані ручна праця, адже лише дотик людських рук здатний вдихнути у матеріал живе тепло, неповторний характер та часточку душі майстра.
Софія ЛОНСЬКА.
Фото автора.