ДО 85-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ
Немає в нашому краї людини, якій не було б знайоме ім’я першого Президента Придністровської Молдавської Республіки – Ігоря Смирнова.
РЯДКИ З БІОГРАФІЇ. Ігор Миколайович народився 23 жовтня 1941 р. в Петропавловську-Камчатському. Батько, Микола Степанович, заслужений учитель РРФСР, був директором школи та завідував міським управлінням освіти в м. Златоусті. Мати, Зінаїда Григорівна (у дівоцтві Челпанова), уродженка м. Сатки, працювала в засобах масової інформації, а також була директором Палацу піонерів у Златоусті.
Після закінчення ремісничого училища Ігор працював на Златоустівському металургійному заводі. З 1959 до 1987 року – на електромашинобудівному заводі у Новій Каховці.
Але про все по порядку. Розповідаючи про дитячі та юнацькі роки, Ігор Миколайович пригадує:
«Мої «університети» вели викладачі-фронтовики. Двоє з них – танкісти, які дістали поранення і не раз горіли. Вони вміли добре й зрозуміло «поставити на місце», коли хтось із хлопців хотів виставити напоказ свій «характер». Коли я побачив їх на День Перемоги з орденами та медалями, то відчув, що вони справжні герої, і моє ставлення до них кардинально змінилося. Авторитет таких учителів став для мене незаперечним».
Після навчання в ремісничому та перших трудових кроків на заводі в Златоусті Ігор разом із братом Олегом за комсомольською путівкою вирушив до України, у Нову Каховку.
«Місто тільки почало будуватися, і машинобудівний завод був іще зовсім новим… І хоч нас спіткало багато проблем, ми їх не боялися. Молоді були та завзяті. Жили в гуртожитку, грошей ледве вистачало, але було весело й цікаво. Ми не сумували, бо ніколи не були «маминими синками».
На заводі Ігор Миколайович працював на різних посадах: зварювальником, стругальником, шліфувальником, токарем-універсалом, начальником ковальського цеху та цеху великих електродвигунів, заступником головного інженера з технічного переозброєння та впровадження нової техніки, заступником директора з виробництва.
Він знаходив час і для захоплень, зокрема брав участь у місцевому духовому оркестрі, де виконував роль барабанщика, який задавав ритм усьому музичному колективу.
У Новій Каховці Ігор зустрів майбутню дружину Жанету, яка приїхала до міста за розподілом після закінчення інституту. Вона грала на піаніно, а симпатичний кучерявий Ігор – на барабані.
«Ми з духовим оркестром грали вальси, танго, фокстроти. Я закохався в неї без тями. І ми одружилися. Через рік у нас народився син Володимир».
І весь час він навчався. Робота вимагала більше знань і здобуття вищої інженерної освіти. Тож Ігор Миколайович вступив на вечірнє відділення філії Одеського будівельного інституту, а через два роки перевівся на третій курс Запорізького машинобудівного інституту.
«Вчився добре не заради гарних оцінок, а заради власних знань, яких хотілося дедалі більше», – пригадує Ігор Миколайович.
Уже після одруження молодому чоловікові довелося проходити службу у військах протиповітряної оборони особливого призначення під Москвою. Тому завершити навчання без відриву від виробництва він зміг лише у 1974 р.
У листопаді 1987 р. Ігоря Смирнова відрядили з Нової Каховки до Тирасполя. У листопаді 88-го його обрали директором заводу «Електромаш». На посаді він залишався до 1990 р.
«Ніколи не думав, що займатимуся політикою», – говорить Ігор Миколайович. Однак доля склалася так, як склалася.
У 1990 р. Ігоря Миколайовича Смирнова обрали депутатом Верховної Ради Молдавської РСР, а також депутатом Тираспольської міської Ради. А уже в квітні 1990 р. він обійняв посаду голови Тираспольської міської ради народних депутатів. Політична ситуація того часу була непростою. Ще у 1989 р. Верховна Рада МРСР ухвалила закони, якими молдавську мову було проголошено державною та передбачено перехід на латинську графіку. Російська мова набула статусу мови міжнаціонального спілкування, але фактично витіснялася з діловодства, освіти та держуправління.
Для Лівобережжя Дністра (Придністров’я), де проживало переважно російськомовне населення (росіяни, українці та російськомовні молдавани), це означало втрату роботи для багатьох фахівців та обмеження прав. У відповідь почалися масові страйки, які переросли у політичні вимоги щодо автономії та проведення референдумів, покликаних виявити волю народу.
Смирнов став одним із творців та лідерів Об’єднаної Ради трудових колективів. Ця організація фактично взяла на себе управління регіоном під час масових страйків. Смирнов виявив себе як сильний, харизматичний організатор, завоювавши довіру десятків тисяч робітників. Після проголошення республіки у 1990 р. депутати одностайно довірили йому посаду Голови Тимчасової Верховної Ради ПМРСР, а згодом – Глави республіки. На момент президентських виборів 1991 р. він уже понад рік де-факто керував Придністров’ям.
У серпні 1991 р. в Києві Ігоря Смирнова незаконно затримали спецслужби Молдови та в кайданках вивезли до кишинівської в’язниці. Кишинів намагався обезголовити рух у Придністров’ї, але це дало зворотний ефект.
У Придністров’ї розпочався потужний протестний рух: жінки блокували залізницю, вимагаючи звільнення лідера. Смирнов відмовився підписувати будь-які компроміси з Кишиневом в обмін на волю. Мужня поведінка Ігоря Миколайовича під час місячного арешту зробила його національним героєм в очах придністровців. Молдова була змушена його відпустити, і його авторитет удома став незаперечним.
За Ігорем Смирновим закріпився імідж «людини від землі» та міцного господарника. Жителі Лівобережжя бачили в ньому сильного, справедливого лідера. Тож вибори грудня 1991 р. лише юридично закріпили статус Ігоря Смирнова, який на той час вже сприймався населенням як головний захисник та символ Придністров’я. Надалі він переобирався на посаду Президента ще чотири рази та керував республікою загалом 20 років.
Нині Ігореві Миколайовичу – 85 років. Колектив редакції вітає нашого постійного передплатника й читача з цією чудовою датою. З роси та води Вам!
Матеріал підготував Михайло ТРЕМБІТА.
Фото Володимира IВАНОВА.