Хто б міг подумати, що Валерій Палега – життєрадісний, добрішої душі чоловік з очима кольору небесної блакиті, якому ледве виповнилося 36 років, так раптово і несподівано піде з життя, не натішившись ні своєю коханою дружиною, ні неповнолітніми дітьми.
Валерій Михайлович народився 4 лютого 1956 року в Григоріополі. Після восьмирічки приїхав до Тирасполя з наміром здобути спеціальність токаря в середньому профтехучилищі ім. Гагаріна. З червоним дипломом молодий спеціаліст розпочав трудовий шлях на заводі «Автополив» за фахом. Оселився в гуртожитку. Крім роботи, він брав активну участь у громадському житті підприємства. Відзначався веселою вдачею, працьовитістю і неперевершеним почуттям доброго гумору. Будь-які конфлікти вмів звести до жарту. Мабуть тому навколо нього завжди юрмилися товариші.
Щасливий період. Галина Генріхівна (вдова Валерія), яка прожила в шлюбі з коханим вісімнадцять років, пригадує, як у заводському клубі на вечірці, присвяченій дню народження комсомолу, вона вперше побачила високого, стрункого юнака, який буквально причарував її своєю білозубою щирою посмішкою.
Жінка розповідає: «Коли оголосили «дамський танець», я набралася сміливості й підійшла до найкращого хлопця, що стояв у натовпі поміж друзів. Він, поглянувши зі своєї висоти на мене, маленьку, худеньку дівчину, посміхнувся і закружляв зі мною на паркеті. Під час розмови з’ясувалося, що ми не тільки трудилися на одному підприємстві, а й жили на одному поверсі в гуртожитку. Дивно, що наші стежки ніколи не перетиналися. Проте, як вони могли перетнутися, коли ми працювали в різні зміни, в різний час поверталися до своїх кімнат. Однак відтоді ми вже не розлучалися».
Через декілька місяців Валерій і Галина побралися, їм дали окрему кімнату в сімейному гуртожитку. Подружнє життя обом приносило радість. Чоловік водив свою дружину на концерти, в театр і в кіно. Понад усе пара полюбляла прогулянки на природі, пристрастилася до риболовлі. Навіть коли народилися діти, вони не зрадили своїх уподобань. Разом ходили пішки з Тирасполя до Кіцкан, Слободзеї, милувалися природою, насолоджувалися можливістю бути поряд.
Традиційними стали поїздки до родичів Валерія, які жили в Григоріополі. З ними Галина, уродженка Свердловської області Росії, вивчила українську мову. До речі, вона сама непогано розмовляє українською і читає газету «Гомін».
Галина і Валерій удвох поступили на заочне навчання до Одеського станкобудівельного технікуму. Прагнення до постійного збагачення новими знаннями не полишало їх і в шлюбі: разом їздили на сесії, мріяли, як складеться життя після одержання нових дипломів. Незабаром Валерія Михайловича призначили начальником виробничого відділу заводу.
У 1988 році з ним трапився трагічний випадок: під час роботи травмувалося око. Не врятували навіть захисні окуляри. Це було несподівано, боляче, втрата зору в молодому віці завдала Валерієві досить глибокої моральної травми. Та він не здавався.
Галина Генріхівна розповідає, що їхні друзі вражалися, як доля звела їх докупи, яким щасливим та вдалим був їхній тандем. Вона сама – майстриня на всі руки: вміла плести, шити, смачно готувати будь-які страви, пекти пироги чи ворожити над створенням вишуканого торту, а чоловік знав усі «чоловічі» справи. Їм не доводилося викликати електрика чи сантехніка, здавати в ремонт шевцю взуття чи запрошувати майстра з ремонту меблів. З усім справлявся Валерій.
Взимку 1988 року подружжя, нарешті, отримали власне житло в багатоповерховому будинку. Треба було бачити, скільки тепла і турботи вкладали обоє, щоб зробити сімейне гніздечко затишним, улюбленим місцем відпочинку для кожного члена родини – старшого сина та молодшої донечки.
Нагрянула біда. Шістнадцятий день народження сина в родині збиралися відзначати 19 червня 1992 року. Та саме цього дня, навіть не встигнувши привітати Славика, Валерій разом з іншими ополченцями вирушив у Бендери. Вдова каже, що через травмоване око він мав повне право залишатися на заводі. Там теж вистачало роботи. Проте чоловік на слова дружини навіть образився: «Як ти собі уявляєш? Усі поїдуть, а я залишуся в тилу? Воювати з ворогами можна і з одним оком», – відповів і пішов з дому.
Уже пізно ввечері Галині повідомили, що Валерій лежить у військовому госпіталі. Несподівана звістка вдарила як обухом по голові. Разом із сином примчала до коханого, запитувала, що сталося, а той не міг навіть пояснити. Він лише пам’ятав раптовий вибух. Отямився вже на госпітальному ліжку. Лікарі давали надію на одужання, та вже 22 червня її чоловік пішов з життя, не справився з осколковим пораненням. Для осиротілої сім’ї настала чорна пора. Вони навіть не уявляли, як житимуть далі. Поховали Валерія на Алеї Слави кладовища «Дальнє», посмертно нагородили медаллю «Захиснику Придністров’я».
Минуло 30 років, і ніби загоїлися рани, та біль душевний не вщухає. Галина Генріхівна пам’ятає кожен день недовгого сімейного життя у дрібницях. Родичі Валерія приїздять із Григоріополя, і вони разом відвідують його могилу.
«Він ще міг би жити й жити, онуків доглядати, але свідомо пішов захищати нашу землю, щоб на ній могли спокійно жити наші діти», – говорить вдова
Iрина МАСЛОВА.
Фото: pridnestrovie-daily.net