Духовним джерелом для Миколи Федоровича Сингаївського було його рідне село Шатрище в Житомирській області, де 12 листопада 1936 року в багатодітній родині хліборобів народився майбутній письменник. Вся життєва дорога і поетична творчість Миколи Сингаївського пронизана любов’ю до рідної домівки, до родини, до мами. Поет зізнавався: «В душі я відчуваю безмежну вдячність своєму краю. Там на все життя я відчув смак житнього хліба і джерельної води. Джерела або живі кринички – так називають їх на Поліссі – б’ють тут з-під кожного пагорбка. Звідси витоки моєї творчості».
Розповідаючи про своє дитинство, він трепетно каже: «Ми – діти війни. Вчився і працював. Пізніше працював і вчився. Пам’ятаю, що все життя я десь працював. Ми звикали до будь-якої роботи, нею росли й гартували юнацькі плечі. Так, одразу по війні, ми ставали старшими в сім’ї та власними мозолями відчули всі труднощі відбудови зруйнованого фашистами господарства. Відомо, що кожна людина творить сама себе. Де б не жила, чим би не займалась».
Широкі дороги родини Сингаївських
У родині Федора Федоровича та Уляни Андріївни Сингаївських було дванадцятеро дітей. У повоєнний період залишилося п’ятеро: Петро, Ганна, Микола, Марія, Ольга. Двоє старших синів не повернулися з війни: один із них лежить у Празі, а другий поліг неподалік рідної домівки. П’ятеро померло у війну від хвороб, бо не було ліків. Тобто, Микола пізнав усіх гіркот, усіх бідувань – в родині завжди ходили поруч радість і смуток.
Федір Федорович під час другої світової війни був у партизанах, в загонах Сабурова і Ковпака. Після війни він працював у колгоспі бригадиром. Микола Федорович згадував: «… Коли батько брав із собою на поле трохи не всю сім’ю, щоб звозити льон, то від цих ночей, пропахлим льоном і тремтливими вранішніми зорями, віяло якоюсь дивною поезією…».
Федір Федорович залишився у пам’яті своїх дітей мужнім, добрим і люблячим батьком, який понад усе шанував землю і до кінця своїх днів працював. Помер у віці 63 років. Уляна Андріївна також тяжко працювала все своє життя. Виховуючи дванадцятьох дітей, працювала дояркою в колгоспі, вставала, щоб іти на роботу, о четвертій ранку. Прожила Уляна Андріївна 93 роки. Невтомна праця батьків, їхня безмежна любов і шана до неньки-землі вивела й дітей на широкі дороги життя… Брати Петро та Микола – це два відомі українські поети-прозаїки, члени Спілки письменників України.
Освіта
Він закінчив школу № 1 міста Коростеня, а потім майже два роки працював на новобудовах Кривого Рогу та Києва. У 1956 році склав іспити й вступив до КНУ ім. Т. Г. Шевченка. Закінчив навчання, склав випускні іспити й здобув диплом про вищу освіту Микола Сингаївський вже у Львові (факультет журналістики ЛДУ ім. І. Франка) в 1961 році. Незабаром його прийняли до Спілки письменників України. До кінця своїх днів Микола Федорович працював у різних газетах, видавництвах та на творчій ниві…
Творча діяльність
Поет жив і працював, і натхненна праця його переростала у творчість. Писати почав ще навчаючись у школі. Певний вплив на Миколу мав старший брат Петро, який навчався на філфаці Київського державного університету і, приїжджаючи з Києва, розповідав про університет, про цікавих людей, про письменників, з якими пощастило йому зустрічатися.
Розвиток творчої діяльності великого українського поета продовжився в часи студентства. Тоді ж вийшла перша поетична збірка Миколи Федоровича «Жива криничка» (1958 р.) і була написана неперевершена пісня «Чорнобривці» (1961 р.), яка увійшла до золотого пісенного фонду.
Зі спогадів поета стало відомо, що одного разу Максим Тадейович Рильський відвідав Житомир як кандидат у депутати Верховної Ради СРСР, а Миколі Сингаївському було надано можливість від імені молодого покоління привітати віршами письменника. «Коли я прочитав свій вірш, – згадував Микола Федорович, – мені враз здалося, що народ хоче ще мене слухати. Заціпеніло стою на сцені й з острахом позираю на класика. А він так лагідно глянув на мене й мовив: «Читайте ще, Миколо». І полинули натхненні вірші, що прославляли рідний край – Житомирщину: …Встає над Тетерів-рікою моя столиця обласна…»
Коли стихли овації, Максим Тадейович підвівся і підійшов до Миколи й тихо мовив: «Вас, Миколо, сам Бог поцілував у голівку». Він тоді взяв у нього той школярський зошит з віршами, і через місяць добірка поезій простого селянського хлопця з напутнім батьківським словом Рильського була надрукована в «Літературній Україні». «Він учив любити слово, як садівник дерево. Сад поета не лише корінь і крона, а й тривожний світ людських почуттів і пристрастей. Низький уклін вам, Максиме Тадейовичу, через літа і відстані», – згадував поет. Не відав він тоді, що невдовзі й сам стане класиком і що кращі його твори увійдуть до букварів, читанок і хрестоматій.
Особисте життя
Зі своєю майбутньою дружиною Лідією Кузнєцовою Микола Федорович познайомився в Києві, трохи згодом побралися. Виховали вони двох дітей: доньку Світлану та сина Ярослава. Донька живе в Києві, має педагогічну освіту. Син став талановитим журналістом та поетом, але, на превеликий жаль, рано обірвалося його життя (трагічно загинув у неповних 34 роки). Микола Федорович шість років після смерті сина носив у своєму серці біль втрати, а у 2013 році 22 лютого його не стало. Поховали Миколу Федоровича Сингаївського на Київському кладовищі поряд із сином. Там же було поховано і дружину Миколи Федоровича – Лідію Йосипівну. Ось така біографічна стежина видатного українського поета-пісняра.
«Як на ті чорнобривці погляну …»
Одна з гілок поетичного дерева Миколи Сингаївського – то пісня. Пісня заволоділа його душею з дитинства, з юнацьких літ. Як зізнавався сам Микола Федорович, він завжди мріяв сам створити пісню. І створив, і не одну, а понад п’ять сотень пісень написав, багато з яких так полюбилися шанувальникам української пісні, що стали народними: «Безсмертник», «Полісяночка», «В краю дитинства», «Сонце в долонях», «Волошкове поле», «Поле моє, ти, поле», «Україно, зоре моя» тощо. Але пісня «Чорнобривці» – на першому місці. Одразу після війни кожна хата в рідному селі Миколи Сингаївського була обсіяна чорнобривцями. Їх спочатку сіяли, а потім вони, десятки різновидів і кольорів, цвіли до пізньої осені, сохли й самі собою насівалися з року в рік. Село потопало ніби в чорнобривцевому раю. Поет писав: «Скільки пам’ятаю себе, мати ніколи не присідала. З ранку й до смеркання – вся в турботах. Коли вже надто втомлювалася, йшла у квітник і поралася біля своїх квітів, які тішили її око всіма барвами веселки. Найбільше чомусь любила чорнобривці. Ними був усіяний трохи чи не весь наш город».
Милішим за всякі заморські парфуми був для нього запах жовтявої квітки, покладеної на долоню і трохи потертої.
Студентом філологічного факультету Київського університету Микола Сингаївський з однокурсниками вперше потрапив до Франції. І, здається, у Парижі він побачив раптом величезну клумбу з різноманітними квітами, які навкруги були обсіяні чорнобривцями. Це його так схвилювало: квіти його мами так далеко від Шатрищ, у Франції. От і були написані саме у Франції перші рядки невмирущих тепер «Чорнобривців». Микола Федорович повернувся із Франції й розповів про свій задум пісні про матір та чорнобривці композитору Володимиру Верменичу. У того вже була музика, на яку і лягли ті вірші, розпочаті в Парижі.
Уперше пісню почули в шістдесятому році в Київській філармонії на творчому вечорі видатного артиста Костянтина Огнєвого. А народне визнання прийшло до «Чорнобривців» після виконання К. Огнєвим цієї пісні в Канаді. Ось як він сам про це писав: «Літня естрада. Сила-силенна народу. І починаю я співати про чорнобривці. На другому куплеті дивлюсь, як із задніх лав піднімаються люди й виходять, просто-таки вибігають. Мені аж холод по серцю війнув. Однак за кілька хвилин усі ті люди повертаються і несуть оберемками квіти – чорнобривці. І поки я доспівав, то вся сцена була в тих чорнобривцях». Саме відтоді, переконував Костянтин Огнєвий, «Чорнобривці» розквітли в народі. ЇЇ потім взяли собі до репертуару й Олександр Таранець, і Дмитро Гнатюк, а також молоді виконавці від Квітки Цісик до Віктора Павліка, Віталія Козловського, Таїсії Повалій.
Пісня «Чорнобривці» стала піснею-присвятою Миколи Сингаївського не тільки його матері Уляні, а й усім нашим матерям, її співають далеко за межами України. Вона вже перероблена багатьма ремейкерами на сучасний лад, по-сучасному оброблена на естраді, але її актуальність зберігається. «Чорнобривці» ні на день не вщухають і сьогодні. «Душа моя від пісні порадіє, що збудить найніжніші почуття», – казав Микола Сингаївський.
Творча спадщина
За шістдесят років творчої діяльності з-під пера поета, прозаїка, перекладача, публіциста та літературознавця Миколи Сингаївського у різних жанрах побачило світ понад сімдесят п’ять книжок. Окремі цикли його поезій перекладалися багатьма мовами Радянського Союзу, а також польською, угорською, чеською, іспанською, новогрецькою і німецькою мовами.
Упродовж сорока років Микола Сингаївський виступав як повпред України за кордоном. До того ж за межами України Микола Сингаївський широко відомий як перекладач європейського рівня. Письменник перекладав із болгарської, польської, французької, новогрецької та інших мов, якими досконало володів. А загалом перекладав із 18 мов. З молодих років Микола Федорович замислювався над перекладацькою діяльністю, бо для нього пам’ятною і дорогоцінною мудрістю був вислів Іво Андрича, югославського письменника, лауреата Нобелівської премії з літератури 1961 року: «Перекладач – це мандрівник, у якого вистачає мужності взяти читача за руку і вести поруч з Данте, Ґете, Сервантесом, Шекспіром, Толстим, розкриваючи перед ним картини невідомих епох і світів. Причому невідомих не лише читачеві, а й самому перекладачу».
За подвижницьку перекладацьку працю з болгарської мови його нагороджено Золотим Знаком Спілки письменників Болгарії та Спілки перекладачів Болгарії. Микола Сингаївський зробив величезний внесок у збагачення братніх слов’янських літератур, переклавши та впорядкувавши антологію дитячої болгарської поезії «Болгарії сонячне гроно».
Ушанування творчості поета
Подвижницька діяльність Миколи Сингаївського на пісенній ниві відзначена високим званням Заслуженого діяча мистецтв України. Найбільшого творчого успіху Микола Сингаївський досяг у дитячій літературі. За твори для дітей та юнацтва у галузі дитячої літератури М. Сингаївський відзначений найвищою літературною премією імені Лесі Українки та премією імені Миколи Трублаїні, а його поезії увійшли в читанки, шкільні підручники та хрестоматії.
Микола Сингаївський навічно закарбував своє ім’я в історії літератури, залишив нам унікальну літературну спадщину. Його ім’я пам’ятатиме ще не одне покоління, а його «Чорнобривці» бентежитимуть наші душі й серця.
Пробігла стежинами поета Любов ФЕТІСОВА.