Дитинство моє, постривай, не поспішай…

Переконаний, якщо провести соціологічне опитування всіх землян (уже й помріяти не можна!) і запитати, в який період життя вони хотіли б повернутися на «машині часу», то абсолютна більшість відповість: «У дитинство!» Недарма ж перша пов’язана з ним асоціація – слово «безтурботне». Чи не це мрія кожної людини про легке і безтурботне життя?!


Затяті матеріалісти всебічно піддають остракізму таке поняття, як «ностальгія». Та чому ж тоді серце щемить, коли ледве під’їжджаєш до рідних місць, до батьківського дому, коли після багатьох років, іноді десятиліть, у тебе знову заплановане побачення з дитинством, колискою твого народження.
Ні! І слово є, і вічне почуття нікуди не поділося. Більше того, один із популярних телеканалів теж називається «Ностальгія». У старшому віці в минуле залишається «подорожувати» лише подумки, у спогадах. У далеке минуле, коли й «дерева були великі», й «халва солодша». Спогади завжди ятрять душу, навівають світлий смуток, тому що це вже ніколи не повториться.
На календарі зима. Та хіба ж це зима?! Так і хочеться вигукнути в оточенні дітей і онуків набридле їм: «От у наш час!» Не висловити словами ті неймовірні почуття, коли в нашому дитинстві випадав перший сніг, після чого земля враз укривалася білою сніговою ковдрою.
Нічого тоді для дітвори не існувало, нічого не було перешкодою: ні домашні завдання, ні робота по господарству, довгий список якої з самого ранку був складений батьками, ні те, що з зимового пальта за літо ти добряче виріс. Вулиця вабила, манила, друзі завзято кликали… Ех, була не була! Рукавички – на руки, мотузку санчат – у руки й гайда на гірку, де всі вже там, де всі свої, де веселощі, сміх та загальна радість.
Я народився шість десятиліть тому на крайньому півдні Одеської області. Близькість до моря (всього якихось 30 км), визначала і тамтешню погоду. Якщо вже літо, то спека несусвітня, якщо зима, то обов’язково з рясними опадами, на радість дітлахам, у вигляді снігу, який ми називали «лапатий». Взагалі, раніше щодо клімату і погоди все було якось ясно-зрозуміло: літо
було влітку, зима – взимку, весна – навесні, а осінь – восени. Наступність пір року, їх зміна суворо дотримувалася, процес був поступовим, очікуваним, і ніяких тобі сюрпризів і, не дай Боже, катаклізмів.
Це вам не сніг 20 квітня 2017 року. Зі мною, до речі, у твердженні, що «з кліматом щось відбувається», солідарний і наш головний метеоролог Віталій Кольвенко (почитайте його статтю в № 19 «Гомону» від 18 травня). Погодна тема раніше, принаймні за часів мого дитинства, взагалі не потрапляла в рейтинг питань, що хвилюють людей, якось навіть і уваги не звертали на неї.
…А тим часом друзі стрімголов скочуються зі снігової, вже майже заледенілої, гірки, яку в нашому селі дітвора облаштувала на «глинищі». Як би вам, шановні читачі, пояснити, що це таке, ну буквально на пальцях? Якщо зовсім просто, то це покинутий кар’єр.
Та не той у нашому сучасному розумінні величезний, де працює крокуючий екскаватор, а той, де мої односельці викопували глину. В ті часи цей матеріал мав великий попит, оскільки повсюдно будувалося індивідуальне житло.
З глини та інших інгредієнтів виготовляли «паци» (лампачі), які згодом залишали на сушіння. Щоб їх виготовити, збирали «клаку», щось подібне до всенародного будівництва, куди стікалися всі близькі й далекі родичі та сусіди.
Публіка в нашому селі була найрізноманітнішою, багатонаціональною, а тому і мова перемежовувалася українськими, російськими, молдавськими слівцями (ну, прямо нинішнє Придністров’я в мініатюрі). У побутовій розмові селян-сусідів один, наприклад, власний город називав городом (українською), а інший – гарманом (молдавською). I найголовніше, всі одне одного розуміли.
Закінчимо з лінгвістикою й повернемося до «глинища». З кожним разом глину тут вибирали все глибше і глибше (на глибині вона відмінної якості). Так і утворювалися невеликі за шириною та довжиною поглиблення, спуски яких були дуже крутими, а отже, санки могли розвивати велику швидкість.
Яке ж це було задоволення! Вітер свистить за вухами, не зав’язана кроляча шапка з сільмагу – набакир, щоки пашать так, як грудка снігурів, у небі зірки й місяць тобі «підморгують», а ти «падаєш» на вже неабияк погнутих санчатах у снігову безодню.
І поки триває спуск, короткий чи довгий, ти на вершині блаженства! І немає в усьому світі, у світі твого дитинства нічого кращого. Ех, повернутися б туди хоч на день, хоч на годинку…
У середині 70-х років наша сім’я переїхала в Тирасполь, і приблизно такі ж відчуття були в мене під час спуску на санчатах у Колкотовій Балці до річки Гапчучки, та, як не дивно, біля підніжжя пам’ятника Суворову в центрі міста.
Потім я виріс і ще раз пережив такі ж відчуття, коли з тієї ж гірки біля Гапчучки спускався на санчатах мій син. Мокра шапка, що наїхала на його мокре чоло, яку він раз у раз намагався надіти на голову, обмерзлі від льоду вовняні рукавички, де утворилися мікробурульки, які одразу ж потрапляли в дитячий рот – суцільне дежавю.
Нещодавно в мене народилася внучка. Питання, чи покатається вона на санчатах, залишається відкритим… Клімат, панове, клімат змінюється… А як же хочеться повернутись…

Сергій ХОХЛОВ.

Фото з сімейного архіву.