Розвиток літературного процесу є явищем різноманітним з будь-якого погляду. Разом з тим, він має низку особливостей, які змінюються від століття до століття, характеризуючи культурно-мистецьку єдність української літератури ХХ століття, в якій виділяють кілька етапів: революційний, воєнний, повоєнний і пострадянський. Кожному з них притаманні свої особливості та літературні герої. У 40-х роках найбільш розвинутими культурними й духовними осередками були Київ, Львів та Харків.
ЛІТЕРАТУРНІ ЖАНРИ
На початку 40-х років літературно-мистецьке життя в Україні досить пожвавилося, але свої корективи в нього внесла Велика Вітчизняна війна.
Поезія першою з-поміж інших літературних жанрів стала виразником народного духу у важкий історичний період. Уже 23-24 червня 1941 р. на газетних шпальтах з’являються передові статті та ліричні твори видатних українських поетів, які закликали об’єднати сили в боротьбі з ворогом. Більшість літераторів України відгукнулася на воєнні події з патріотичним піднесенням і закликами звільнити рідну землю від загарбників. У пресі й по радіо лунали гнівні промови й гучні заклики до боротьби.
Такі жанри поезії, як вірш, пісня, марш, послання викликали емоційний відгук у читачів. Лірика передусім пробуджувала і виховувала патріотизм, підносила силу духу воїнів. Головною темою таких творів був СРСР. З надзвичайною силою література воєнних років піднесла образ матері, поєднавши в ньому й пафос жінки-матері з її вболіваннями за долю дітей, і пафос матері-України, яка знемагає у жорстокій війні.
Згодом з’являтимуться й ліро-епічні та епічні твори: поеми, балади, новели, оповідання, повісті, у повоєнний період – романи, які осмислюватимуть події війни ширше.
Популярними жанрами публіцистики були нарис, стаття, репортаж, фейлетон, памфлет.
РЕКВІЄМ ЗАГИБЛИМ І СЛАВА ЖИВИМ
Поети старшого покоління (П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, В. Сосюра) творили в евакуації, виступали перед народом у пресі, на радіо; молодші (І. Нехода, Л. Дмитерко, П. Дорошко, М. Шеремет, В. Швець) воювали й писали на фронті, М. Шпак – у підпіллі, П. Воронько – у партизанському загоні, О. Теліга, О. Ольжич – у лавах національного підпілля. Багато талановитих митців не повернулися з війни.
З упевненістю можна стверджувати, що поезія теж «воювала», мстила, ненавиділа, мобілізовувала, окриляла. Великої популярності в народі набули «Клятва» М. Бажана, поезія П. Тичини «За все ми відплатим тобі», М. Рильського «За землю рідну», В. Сосюри «Ми переможемо». До скарбниці української лірики 1941 р. увійшли вірші В. Сосюри «Слово про рідну матір», М. Рильського «Україні», А. Малишка «Україно моя».
Вірші-листи були адресовані воїнам, землякам, співвітчизникам («Лист до земляків» В. Сосюри, «Відповідь бійцям на фронт» П. Тичини, «Летіть, орли» М. Бажана). Проблеми буття й смерті порушили М. Бажан (у ліроепічній поемі «Данило Галицький»), П. Тичина («Похорон друга», «Жага»), М. Рильський («Мандрівка в молодість»), В. Сосюра («Мій син»), А. Малишко («Полонянка»).
Образ України всі митці уособлюють з рідною матір’ю, що надає цим творам особливої теплоти й ніжності, водночас глибини й сили синівського почуття.
Багатьох митців разом із сім’ями було евакуйовано до Уфи та Саратова, де вони продовжували свою працю, намагаючись внести частку в перемогу над фашизмом. І. Кочерга, наприклад, написав п’єсу «Ярослав Мудрий» (1944 р.), в основу якої було покладено ідею згуртованості національних сил. Синівські почуття, сповнені любові до свого народу, віри в його безсмертя й ненависті до ворогів, відтворили у віршах П. Тичина («Я утверждаюсь»), А. Малишко («Україно моя»), В. Сосюра («Лист до земляків»). Ці твори друкувалися в листівках, які розкидали з літаків на окупованих територіях. Взагалі в літературі воєнних років змінилася роль автора у творі: він перетворювався поступово зі спостерігача на свідка та учасника подій.
ДОЛЯ ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ
З тодішнього складу Спілки письменників України 109 літераторів у воєнний час перебували в армії та партизанських загонах. Частина їх тоді добровільно пішла на фронт. Вони мужньо воювали також у партизанських загонах, мали бойові нагороди, деякі пройшли шлях від рядового до офіцера (О. Гончар, М. Стельмах, Г. Тютюнник, Ю. Збанацький). Працювали співробітниками фронтових газет і на радіо, виборюючи перемогу полум’яним словом, О. Довженко, А. Малишко, М. Бажан, Л. Первомайський, С. Олійник, К. Гордієнко.
Близько 40 чоловік полягли смертю хоробрих, 19 із них удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу.
ГЕРОЇКА ПОВОЄННОЇ ВІДБУДОВИ
У другій половині 40-х років українська проза широко представляла й пропагувала головну постать того часу – людину, що самовіддано працює в місті чи селі. Велику увагу критики й читачів привернули перша й друга книги роману-хроніки М. Стельмаха «Велика рідня», «На нашій землі», «Великі перелоги», роман «Хліб і сіль». Твори О. Довженка («Зачарована Десна», «Повість полум’яних літ», «Поема про море») – це взагалі цілісна героїко-романтична панорама життя українського народу XX століття.
Письменники зверталися до народних джерел, фольклору, возвеличували героїчні традиції, утверджували національну гордість. Для художньої літератури провідною темою стала українська людина на війні, у широкому розумінні – людина і зброя, традиція і жертовний подвиг, варварство і місія гуманізму та людяності.
Українська література повоєнного періоду поповнилася новими жанрами. У поезії появилися ліро-епічна поема, героїчна балада, віршована повість. У прозі – історичний роман, художня документалістика, «підліткова» повість. Популярними жанрами стали оповідання й новела.
МИНУЛЕ ПРОДОВЖУЄ ХВИЛЮВАТИ
Час дедалі більше віддаляє нас від незабутніх днів тієї війни й водночас вимагає шанобливого ставлення до нашої історії. Нові покоління мають знати правду про Велику Перемогу, 80-річчя якої ми відзначатимемо 2025 року. У кожній родині сьогодні живе пам’ять про тих, хто став на захист Батьківщини, хто не повернувся з поля бою. З метою патріотичного виховання молоді нагадаємо про деякі тематичні й актуальні твори українських авторів.
Микола Бажан був редактором газети «За Радянську Україну». Широку популярність мав його вірш «Клятва», написаний у 1941 році:
В нас клятва єдина і воля єдина,
Єдиний в нас клич і порив:
Ніколи, ніколи не буде Вкраїна
Рабою німецьких катів!…
Павло Тичина був однією з найважливіших постатей української поезії ХХ століття. Рядки його віршів вічні, вони тісно пов’язані з долею українського народу.
ПОЕМА «ПОХОРОН ДРУГА»
Написана вона пізньої осені 1942 року в напружений час битви на Волзі.
Розповідь у поемі ведеться від імені ліричного героя, образ якого розкривається через почуту музику, побачені пейзажі, прочитане в газеті повідомлення, прослухану промову. Уже на початку твору автор передає настрій героя, його психічний стан за допомогою кольорового означення звуків:
Все сумно вечір колір свій міняв
з багряного на сизо-фіалковий.
Я синій сніг од хати відкидав
і зупинився… Синій, оркестровий
долинув плач до мене. Плакав він,
аж захлинався на сухім морозі:
то припадав зеленим до ялин,
що зверху червоніли при дорозі,
то глухо десь одлунював в саду.
Головна думка поеми «Похорон друга» охоплює кілька тем: смерті й життя, які завжди йдуть поруч, і здається, що неможливо перебороти безмежного горя, та ось настає тема мудрого життя. Серце заспокоюється, наповнюється радістю від того, що життя не можна знищити, воно сильніше за будь-яке зло.
ВІРШ «Я УТВЕРЖДАЮСЬ»
Написаний він у 1943 році. В ньому читач відчуває стверджуючий оптимізм, непохитну впевненість у перемозі над ворогом: «Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила! – а сила знову розцвіла». Народ захищає свою землю, свій рідний край, тому він обов’язково переможе. Цю основну думку підсилює рефрен: «Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу». Ще лунають бої, а в уяві поета постає мирне майбутнє життя: «косарки в житі», «заводи загудуть», «із ран – нове життя заколоситься». Ліричний герой поезії – народ, і від його імені говорить поет: «Я єсть народ…» Особливого звучання надають віршеві звертання («Сини мої…»), окличні речення («Яка земля! яке зерно! росиця!»), синоніми («скликаю, кличу, зву»).
Фашистська гидь,
Тремти! Я розвертаюсь!
Тобі ж кладу я дошку гробову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
Бо я живу!
Олександр Довженко в роки війни зворушував серця воїнів і людей, які працювали в тилу, пристрасними правдивими оповіданнями, статтями, нарисами, виступами по радіо. Бійці просили, «…щоб частіше говорив сам Довженко і щоб його оповідання завжди звучали по радіо». Багато побачених самим автором страшних картин лягло в основу окремих його творів. Так у 1942 році було написане оповідання «Воля до життя». Чоловік сестри М. Дудка розповів письменнику зворушливу історію зі своєї практики хірурга. Олександр Петрович на основі цієї розповіді створив оповідання – пам’ятник життєлюбству простого солдата.
Головний герой твору – Іван Карналюк – звичайний солдат, якого було поранено під час бою. Попри нестерпний біль і страшну кровотечу, він вибирається з небезпечної ділянки. Опритомнівши після втрати свідомості, він не дає собі заснути словами «втрачаю свідомість». Щоб цього не сталося, солдат закрив рану, щільно притулившись до дерева, і широко розплющив очі. Вся поведінка Івана після поранення – приклад величезної напруги всіх фізичних і душевних сил з єдиною метою: вижити. Після ампутації руки лікування не дало результатів, і газова гангрена «поповзла» далі. Лікарі зрозуміли, що надії немає. Але не здався солдат! Заради коханої, заради золотого свого Поділля, заради самого життя він змагався зі смертю. Він не тільки зумів підняти своє помираюче тіло, а й захопив усіх навколо своєю волею до життя. Хірург був вражений такою мужністю, «…ніколи ще не хотілося йому так палко врятувати життя людині, як зараз». Вони зробили ще одну спробу і перемогли!
Слова ж хірурга з оповідання: «Є воля – є людина! Нема волі – нема людини! Скільки волі, стільки й людини» примушують читачів замислитися над своєю волею і вчинками.
Володимир Сосюра на початку війни був евакуйований до Башкирії, але й там залишався справжнім бійцем, а його зброєю було слово. У перші ж дні війни з’являються його полум’яні патріотичні вірші, в яких висловлені почуття й думки всього радянського народу:
Мій край клекоче у пожарі…
Чи ж можу буть байдужим я?!
(«В серцях відвага соколина…»)
З 1942 року він працював в Українському радіокомітеті в Москві, з 1942 по 1944 рр. був воєнним кореспондентом фронтової газети «За честь Батьківщини». Слово поета надихало воїнів на бойові подвиги, зміцнювало віру в перемогу.
Я звертаюсь до вас,
дорогі земляки-побратими…
Бийте ворога скрізь,
хай в крові своїй чорній потоне
Змій-нападник під гул,
під розгойданий гул батарей!
Одлунає гроза,
блискавиці погаснуть криваві,
Знов сади зацвітуть,
заспівають в садах солов’ї,
І повернетесь ви як герої додому у славі,
Дорогі земляки, побратими і друзі мої!
(«Лист до земляків»)
Та про що б не писав поет під час війни, ніколи й ні на хвилину він не забував Україну, тому в поетовій ліриці воєнних років постійно зустрічається образ рідного краю: «Там, де верби…», «Ой не шуми, вітре…», «Скоро прийде весна».
Луна пісень кругом полине,
Тебе ми знімемо з хреста, –
І ти воскреснеш, Україно,
Моя ти страднице свята!
(«Весняний сад, квітки барвисті»)
Порушена нині тема на цьому не завершується. Газета «Гомін» триматиме перо на тематичному пульсі й продовжить публікацію воєнної тематики українських письменників і поетів, щоб їхніми творами пишалися люди на багато поколінь уперед.
Світлана ЗОЗУЛЯ.