В лісі він собі гуляє,
На всі боки поглядає.
На нім шубка дорога,
Вся горить,
мов золота.
Хвіст пухнастий
і м’який.
Що за звір такий?..
Прочитавши загадку, ви всі, напевно, здогадалися, що розповідь наша про прудку та хитру мешканку лісу – лисицю. Ця руда красуня є справжнім втіленням грації й природної елегантності. Вона здається витвором мистецтва, автором якого є сама природа, й може зачарувати кожного, хто її побачить.
Виглядає лісова мешканка, як справжня модниця: одягнена в золотисту шубку з м’якенького хутра, що переливається на сонці, немов полум’я, додаючи її образу чарівності та загадковості; з-під шубки (на грудях і животику) видніється сніжно-біла манишка, як у витонченої леді; а на тонких лапках – темні «панчішки». Одним словом – красуня.
А яка гарна у лисички мордочка! Це справжнє диво: загострена форма надає їй вигляду хитрої й спостережливої істоти, а блискучі очі кольору бурштину випромінюють живий розум і глибину. Великі, загострені вуха не лише додають шарму, а й створюють враження, що лисиця завжди напоготові. Що вже казати про її хвіст! Цей розкішний пухнастий «шлейф» є справжньою окрасою, надає образу величності. А грація? Коли лисиця рухається, то здається, що вона пливе над землею. Її легка, майже невагома хода чарує та гіпнотизує одночасно. У кожному її русі – гармонія і досконалість.
Та ще, окрім казкової краси, природа наділила це створіння гострим розумом і кмітливістю. Лисиці дуже хитрі й обережні, часто використовують стратегію маскування для захисту від хижаків. Попри те, що їх вважають тваринами лісів і степів, гір і пустель, вони також адаптувалися до життя поруч із людьми в сільській місцевості й навіть у містах.
Тож тепер скажіть, чи могло б так статися, щоб наша героїня залишилася поза увагою представників «пера та слова»? Звичайно, ні.
Улюблений персонаж
Образ лисиці в усній народній творчості є одним із найяскравіших і найулюбленіших серед персонажів тваринного світу. У багатьох культурах її зображують як хитру, спритну, дотепну істоту, що вміє знаходити вихід із будь-якої ситуації.
В українській етнокультурі лис – символ хитрощів, винахідливості, улесливості, підступності, лицемірства, зловмисності, пожадливості та ненаситності. Підтвердженням цьому є прислів’я та приказки: «Лис може втратити зуби, та не апетит», «Лис старіє, але не добріє», «Лис краде, поле бачить», «У вічі як лис, а за очі як біс»; фразеологізми: «хитрий, як лис», «лисом підшитий», «лисом витися», «старий лис».
Образ лисиці потрапив до художньої літератури ще в VI ст. до н. е. У грецького байкаря Езопа лисиця стала головною дійовою особою численних байок. Ці короткі твори, в яких Езоп за допомогою тварин передавав риси людського характеру, були дуже популярними. Згодом у XII-XIII ст. анонімний автор створив «Роман про Лиса». У ньому лис Ренар втілює дотепного героя, який бореться проти свого дядька – вовка Ізенгріна – персонажа грубого, нерозумного та кровожерливого. Спочатку цю пародію на середньовічне суспільство сприймали як розвагу, а згодом зрозуміли, що вона відображає людські взаємини того часу.
І дійсно, в літературних творах образ лисиці виходить за рамки простого символу. Вона стає алегорією людських рис, таких як прагнення до свободи, іронія, прагматизм чи подвійність. Лисиця часто виступає дзеркалом для читача, змушуючи задуматися над моральними аспектами поведінки, вибором між добром і злом, хитрістю й чесністю.
З теорії літератури
Слово «алегорія» має грецьке походження. Цей термін буквально перекладається «іносказання». Отже, «алегорія» – зображення абстрактного поняття за допомогою конкретного явища дійсності, ознаки якого допомагають яскравіше представити це поняття, його основні риси. Цей прийом широко використовується в живопису, театральному мистецтві, в літературі та інших видах діяльності людини.
У літературі терміном «алегорія» називається один із художніх тропів, в основі якого лежить перенесення значення одного слова на інше. Алегорія – іносказання, слово або зворот мови, вжиті не в прямому, а в переносному значенні. Використання алегорії художниками слова сприяє розкриттю абстрактного поняття добра, зла, підлості, зажерливості тощо в конкретному художньому образі.
Фарбований Лис
Майже кожен письменник, що працював у жанрі байки чи казки, вдавався до алегорії. Відомий корифей українського слова, Іван Якович Франко, створюючи збірку дитячих казок «Коли ще звірі говорили», намалював не один алегоричний образ. Особливо вдалим серед них, на мою думку, є образ Лиса Микити. Про нього автор писав:
«…Лис Микита «хитрий-прехитрий». Скільки разів гонили його стрільці, цькували його хортами, ставили на нього капкани або підкидали йому отруєного м’яса, нічим не могли його доконати. Лис Микита сміявся собі з них, обминав усякі небезпеки ще й інших своїх товаришів остерігав. А вже як вибереться на лови – чи то до курника, чи до комори, то не було сміливішого, вигадливішого та спритнішого злодія».
Везіння і хитрість «зробили його страшенно гордим», «йому здавалося, що нема нічого неможливого для нього». Саме гордість і підштовхує Лиса до хвастощів та необдуманої заяви – украсти курку з міського базару.
Та не так сталося, як гадалося. Рятуючись від неминучої загибелі в пащеках псів, наш герой вирішив сховатися в діжі, що стояла на подвір’ї. Бідолаха й уявити не міг, що діжка більше як до половини наповнена густою синьою олійною фарбою…
Опам’ятався вже в лісі, де після міцного сну, на ранок, не впізнав себе: «З переляку він кинувся тікати, але сам від себе не втечеш… Якийсь дивний і страшний звір, синій-синій, з препоганим запахом, покритий не то лускою, не то їжаковими колючками, а хвіст у нього – не хвіст, а щось таке величезне, а важке, мов довбня, і також колюче».
Тут би йому замислитися, чи варто бути таким пихатим i надалi, та, побачивши, як його лякаються звiрi, вiн робить навпаки й повторює ту саму помилку. Лис не був би Лисом, якби не викрутився з цієї ситуації. Микита добре розуміє психологію і стан лісових звірів. Його «фарбований» вигляд злякав їх, викликав відчуття небезпеки. І Вовк, і Мавпа Фрузя, й інші звірі через свій страх сприйняли синього невідомого як потенційну загрозу для себе: «Такого звіра ні видано, ні чувано, відколи світ світом і ліс лісом. А хто там знає, яка у нього сила, які в нього зуби, які кігті та яка його воля?».
Лис Микита, побачивши, що тварин опанував страх, вирішив скористатися з цього й узяв собі нову роль – царя.
У казці важлива ідейно-змістова функція належить художнім деталям. Отже, Лис іменує себе Остромислом. Іронія назвиська очевидна. До хитрості, гордості, хвалькуватості, кмітливості Лиса додається улесливість. Звертаючись до зібрання звірів, Микита вживає пестливі звертання: «любі мої… дітоньки». Свою промову Лис виголошує, усівшись на «тім пеньку, де звичайно любив сидіти Ведмідь». Таким чином Микита демонструє свою зверхність над усіма, зокрема й над Ведмедем – найсильнішим звіром лісового царства.
Казкар, який в експозиції твору давав пряму характеристику головному персонажеві, згодом вдається до іронії. З прихованою насмішкою говорить: «був добрим царем, справедливим і м’якосердим». Справедливість його відповідала установкам звірячого світу: «хто був дужчий, той ліпший, а хто слабший, той ніколи не вигравав справи».
Викриваючи авантюризм Лиса Микити, його схильність до авторитаризму тощо, Франко доводить: «фарбованому» самозванцеві перебувати цілий рік при владі допомагало оточення. Лісові мешканці не помічали, що жили «під новим царем зовсім так, як і без нього».
Час правління породжує нові грані поведінки Лиса – боягузливість та обережність: звір Остромисл боявся, «щоб фарба не злізла з його шерсті, щоби звірі не пізнали, хто він є по правді». Тому Микита ніколи не ходив у дощ, не заходив у гущавину, «не чухався і спав тільки на м’якій перині».
Треба бути без мiри самовпевненим, щоб вiрити, що брехню нiколи не викриють. Заспівавши по-лисячому на святковому концерті, Микита, тим самим, викриває себе та втрачає поклоніння підлеглих. Самозванця «розірвали… на шматочки». Покарання Лиса Микити – це помста лісових мешканців за те, що «так довго давали йому дурити себе». Підлеглі знищили царя-самозванця, щоб приховати власну недалекоглядність, обмеженість і наївність.
Щоправда, серед негативних рис характеру головного героя, можна помітити й позитивні. Лис не тільки знав чимало способів уникати небезпеки, але і «своїх товаришів остерігав». Микита переконаний, що не можна ламати даного слова; що необхідно доводити до кінця розпочату справу. Тож він – товарисько-відкритий, «людина» слова. Проте ці «плюси» втрачають свою силу на фоні підступного характеру та вдачі головного персонажа літературної казки. Образ Лиса – уособлення людини егоїстичної, пихатої та хитрої.
Провідник моральних уроків
Лисиця, як літературний персонаж, часто балансує між позитивними та негативними характеристиками, які відображають складність людської природи. Її хитрість може викликати як захоплення, так і осуд. Її дії нагадують, що розум і хитрість – це потужні інструменти, але їхнє використання потребує обережності й усвідомлення наслідків. Загалом, лисиця в художній літературі – це не тільки колоритний і яскравий персонаж, а й символічний образ, який завдяки своїй багатозначності додає творам глибини, філософського підтексту та морального посилу. Вона нагадує, що світ складний і неоднозначний, а хитрість і розум можуть бути як інструментами виживання, так і приводом для роздумів про наслідки своїх дій.
Образ Лисиці глибоко вкорінений у культурі й залишається актуальним, адже й нині ця руда красуня продовжує надихати на нові перекази, оповідання і творчі інтерпретації. Ось як історію про фарбованого лиса по-своєму розказала Ірин Ка:
За мотивами казки Івана Франка
Історія давня, вже пилом вся вкрита,
Але нагадаю – жив якось Микита.
Хитрющим пройдисвітом змалечку ріс,
На різні шахрайства був здатний цей лис.
Та якось рудий потрапив в халепу:
В селі всі хорти позривалися з цепу.
Забіг на подвір’я, заскочив у бочку,
Сидить і благає у смерті відстрочку.
І от пощастило, загроза минула.
Ба, навіть удача йому підморгнула
Та ще і дарунок йому піднесла,
Сім’я маляра на подвір’ї жила.
Коли за хортами вляглася пилюка,
Із бочки вже вилізла дивна звірюка.
Тварина і справді якась колоритна,
Була шерсть звичайна, а стала блакитна.
В очах у Микити шалений є блиск,
З історії хоче отримати зиск.
Себе за диковину видати хоче,
Подався до лісу всім звірям на очі.
Погляньте лише на цього лихваря,
Він видати прагне себе за царя.
Посланець небес, його слово закон,
Сказав і спокійно усівся на трон.
Малі і великі схилились в поклоні,
Бо здавна боялись того, хто в короні.
Не знаючи лиха, зажив цей Микита,
Дарунками в нього галявина вкрита.
Несуть йому вдень і вночі до світання,
Не треба вже більше йому полювання.
Дурисвітом став, знахабнів, вередує:
«А хто мені пишну гулянку влаштує,
Той стане для мене рідніший за брата!»
І кинулись звірі йому догоджати.
Зібралися хором, виводили оду:
Про розум, про силу і, звісно, про вроду.
Крутилися поряд гарненькі лисички,
Інстинкти прокинулись, давнії звички.
Микита наш зовсім уже захмелів
І раптом по-їхньому задзявкотів.
Почувши те, «піддані» лиса впізнали
Та прямо на троні його розірвали.
Не встигли отямитись – інший піжон
Уже хоче вмоститись на звільнений трон…
Оксана ІВАСІВА, вчитель української мови та літератури Кам’янської СШ № 2.
Фото pic.rutubelist.ru