Нацистський концтабір Аушвіц-Біркенау, розташований неподалік польського містечка Освенцим, називали «фабрикою смерті». Протягом 1940–1945 років тут знищили 1,3 млн осіб – переважно євреїв, а також ромів, поляків, українців, радянських військовополонених. Табір після звільнення не зруйнували, на цьому наполягли вцілілі в’язні. Тепер тут діє меморіальний музей. Щороку його відвідує близько двох мільйонів людей.
Жителі міста Освенцима, ніби виправдовуючись, у своїх численних розмовах із туристами кажуть, що не обирали такого сусідства. Адже назва їхнього 40-тисячного містечка назавжди асоціюється з нацистським табором смерті.
За територією (500 га), музей є одним із найбільших у світі об’єктів пам’яті Другої світової війни. Освенцим розташований у 50 км від Кракова. Щогодини між населеними пунктами курсує автобус. Біля адміністративного входу до музею є просторе паркування, ресторан, камери схову, туалети, зали очікування. Час і мови екскурсій розписані на сайті. Вартість квитка 50 злотих. Тепер може й інша, бо автор був там кілька років тому. Можна погуляти й безкоштовно, але тільки вранці та без гіда. Заборонено брати з собою продукти й сумки, навіть маленькі. Фотографувати дозволяють, але не всюди.
Туристам роздають навушники, а розповідь ведуть мовою, яку обирає група.
ПЕРШI ВРАЖЕННЯ
Екскурсія починається біля сумнозвісних воріт із гаслом «Arbeit macht frei» – «Праця робить вільним». Через них до табору потрапляли в’язні. «Заходиш через ворота, а виходиш з димом із крематорію», – сумно жартували.
Уже з перших кроків охоплює якась тривога, серце починає калатати швидше, хоча розумом усвідомлюєш, що це всього лише музей. Але ж який…
Екскурсовод розповів, що концтабір заснували 1939 року, коли нацисти окупували Польщу. Вони зайняли збудовані дещо раніше казарми. Нині «Аушвіц 1» – це приблизно 30 будинків, колишніх бараків та адміністративних приміщень, кухні. Навколо – колючий дріт. У десяти спорудах розмістили експозиції – документи, фотографії, інформаційні стенди, речі в’язнів.
У першому блоці за склом гори бляшаних банок з-під газу «Циклон Б».
До війни таким нищили комах і гризунів. А в Освенцимі його жертвами стали люди. Перше випробування газу провели 3 вересня 1941 року у блоці № 11 на радянських військовополонених, які не мали сил працювати. Вони померли не одразу – мучилися добу. Тоді кількість газу збільшили. Тест визнали успішним. Один із бункерів переобладнали: під землею розташували камери для отруєння, вгорі – печі, щоб спалювати трупи.
В’язням, яких щойно привозили до концтабору, говорили: «Ви приїхали, а з дороги треба продезінфікувати одяг і речі, помитися. Заходьте всі в душ. Запам’ятайте, де ви поклали свої речі, щоб потім забрати». Двері щільно закривали й подавали газ. Через 15–20 хвилин усі гинули. Тіла загиблих спалювали.
Арештантам, яких не зразу знищували, залишаючи для робіт, нашивали на роби геометричні фігури різних кольорів. Євреї носили шестикутну зірку, політичні в’язні та радянські полонені –
червоний трикутник, роми – чорний, свідки Єгови – фіолетовий. Решту позначали зеленими трикутниками.
ЗЛИТКИ ЗОЛОТА I ДВI ТОННИ ЖIНОЧОГО ВОЛОССЯ
Перед входом до блоку № 5 екскурсовод просить особливо вразливих зачекати на вулиці. Кілька жіночок залишаються. Решта йдуть вузькими коридорами. Повітря затхле. У навушниках чути важке дихання нашого гіда – ми піднімаємося на другий поверх.
Діставшись нагору, ми зайшли до просторої зали, з обох боків якої за склом скинуто 110 тисяч пар взуття. Гори чобіт, черевиків, босоніжок на підборах. Окремо складені зовсім крихітні дитячі черевички. Далі – приміщення з валізами, посудом, 40 кілограмів окулярів. Є милиці, штучні кінцівки, залізні корсети.
Найстрашніша кімната – з жіночим волоссям. Його тут більше двох тонн.
Чотириметрові гори різнокольорового волосся, яке зістригали з уже мертвих жінок. Експонати за склом, але відчувається неприємний запах чи то мокрої шерсті, чи то шкіри, чи то просто вже здається через вплив на психіку.
Гід розповів, що табір був прибутковим підприємством. Рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер пишався тим, що кожного місяця «фабрика смерті» приносила до державної скарбниці 2 млн марок. Два бараки виділили, щоб зберігати коштовності. В’язні називали їх «Канадою» – так вони уявляли далеку багату країну. Щодня у прибулих до табору євреїв вилучали майже 12 кілограмів золота. Його переплавляли на злитки. Прикраси сортували. Забирали одяг, особисті речі. З волосся, що зістригали з трупів, шили матраци, перуки, килими. Навіть попіл із газових печей продавали, як міндобриво для угідь.
Наш провідник розповів, що відголоски тих часів знаходять і тепер. Під час ремонту в одній зі сторожових веж між балками знайшли механічний годинник. Iмовірно, належав охоронцеві. Якщо його накрутити, він працює. Раз на 6–8 років співробітники музею перебирають все взуття в експозиційному залі – чистять, ремонтують, витирають від пилюки. Знаходять там гроші, діаманти, каблучки, старі газети (їх використовували як підкладки).
ЩЕ КIЛЬКА ФАКТIВ
Спочатку табір складався із 20 будівель. Потім з’явилося вісім нових корпусів, а до старих добудували поверхи. Всього Аушвіц охороняло приблизно 6 тисяч осіб. Охоронці вважали в’язнів представниками нижчої раси. За найменший проступок розстрілювали. Для цього існувала спеціальна «стіна смерті», або «розстрільна стіна» – бетонна плита між двома бараками, вкрита звукоізоляційним матеріалом.
Ми побачили біля стіни вінки та квіти з чорними стрічками. Їх сюди приносять офіційні особи. Гід пояснив, що до цього місця приходять президенти, королі, були і Папи Римські.
Що цікаво, влада німецької столиці, Берліна, дає кошти, щоб сюди привозили старшокласників. Німці вважають, що молодь повинна знати про це місце, щоб більше ніколи таке не повторилося. Під час екскурсії юнаки та дівчата ставлять багато запитань про нацистів. Бояться почути знайомі прізвища.
Ліворуч від стіни – вікна табірної лікарні-барака № 10. Тут професор Карл Клауберґ проводив над єврейками експерименти зі стерилізації, а доктор Йозеф Менгеле досліджував генетику дітей-близнюків і дітей із фізичними вадами. У блоці № 11 ув’язнені відбували покарання у стоячих клітках. Одну розібрали, щоб можна було роздивитися зсередини. Клітка схожа на комин, стіни вологі та слизькі. У таких проводили до кількох тижнів. Більшість там і помирала.
Під час наступу радянських військ 18 січня 1945 року 58 000 працездатних в’язнів були насильно вивезені до Німеччини. Більшість із них загинули в таборах Заксенхаузен, Берген-Бельзен та інших.
Післяслово: йдучи тихими зеленими алеями, чистими охайними стежками та вуличками поміж цегляних акуратних будинків музею, туристи не спроможні навіть уявити, що бачили й чули ці стіни.
Після екскурсії вони виходять з колишніх камер, і, не в змозі рухатися від побаченого і почутого, просто сідають знеможені на землю. Сидять довго, намагаючись переосмислити почуте і побачене. I хоча за одну екскурсію кількість туристів досягає доброї сотні, на подвір’ї стоїть приголомшлива тиша. Люди не розмовляють, не діляться враженнями. Хтось плаче, мовчки ковтаючи сльози, хтось ніби заціпенів, хтось простягає руки до неба, запитуючи: «За щоооооо?».
Міжнародний День пам’яті жертв Голокосту відзначають 27 січня, у день визволення Аушвіц (Освенцим) Червоною Армією у 1945 році. Аушвіц-Біркенау був найбільшим нацистським табором смерті та став символом Голокосту.
Михайло ТРЕМБIТА.
Фото автора.