У часи війни слово, як і зброя, стає потужним інструментом боротьби. Під час Великої Вітчизняної письменники й поети відігравали унікальну роль у формуванні морального духу, відображенні подій тієї доби та збереженні пам’яті про героїчні подвиги. З одного боку вони були безпосередніми учасниками бойових дій, а з іншого – через свої твори надавали голос тим, хто не міг його підняти. Літературні свідчення того часу не тільки фіксували реалії війни, а і підтримували віру в перемогу, зміцнювали зв’язок між минулим і майбутнім.
У роки війни поети та письменники України були з народом на найрізноманітніших ділянках його праці. Їхній голос лунав на всіх шляхах і роздоріжжях війни. Робота в редакціях газет, виїзди до військових частин і на передній край на фронтах, участь у підпільній боротьбі на території, захопленій окупантами, в рейдах партизанських загонів – уже цей, далеко не повний, перелік дає уявлення про масштаб і розмах участі письменників у жорстокій війні.
Частина літераторів добровільно пішла на фронт; мужньо воювала на фронтах та в партизанських загонах. Їх не оминали кулі та важкі поранення, вони були удостоєні бойових нагород, дехто пройшов шлях від рядового до офіцера. О. Гончар, М. Стельмах, Г. Тютюнник,
О. Довженко, А. Малишко, М. Бажан, Л. Первомайський, С. Олійник, К. Гордієнко були співробітниками фронтових газет і працювали на радіо, виборюючи перемогу полум’яним словом.
Григорій Тютюнник (1920–1961). Добровольцем пішов на фронт, був двічі поранений, двічі тікав з полону, брав участь у діях партизанських загонів на території Кіровоградської області та Чехословаччини. Через важкі поранення був комісований, у квітні 1945 року повернувся додому інвалідом війни ІІ групи. До кінця життя носив осколок біля серця.
Олесь Гончар (1918–1995). У червні 1941 р. у складі студентського батальйону пішов добровольцем на фронт, де був старшим сержантом, пізніше – старшиною мінометної роти. Потрапив у полон, звідки втік у 1943 році й повернувся захищати свою Батьківщину у складі Червоної Армії. Був двічі поранений, нагороджений орденами Слави та Червоної Зірки, трьома медалями «За відвагу», медаллю «За оборону Києва».
Андрій Малишко (1912–1970). Під час Великої Вітчизняної був військовим кореспондентом у фронтових газетах: «Красная Армия», «За честь Батьківщини» та в партизанській «За Радянську Україну». Всупереч несприятливим умовам для нормальної літературної праці, поет за роки війни написав вісім поетичних книг. Велика ідейно-виховна сила циклу «Україна моя» (1942) зумовлена глибоким розкриттям патріотичних почуттів радянської людини, точністю психологічного малюнка, емоційною наснаженістю твору. Автор був нагороджений орденами Червоного Прапора і Червоної Зірки, а також медалями.
Олександр Довженко (1894–1956). Коли почалася війна, Довженко, вже майже п’ятдесятилітній, з проблемами у здоров’ї, проситься на фронт і, хоч спочатку мусив евакуюватися до Уфи, Ашхабада, врешті домагається свого. Протягом 1942-1943 рр. він працював пропагандистом політуправління на Північно-Західному, Сталінградському, Воронезькому фронтах, активно й сумлінно, дістаючись не раз до самої лінії вогню, ніс службу політпрацівника, військового кореспондента. Одночасно він ставив документальні фільми, писав кіносценарії, оповідання і статті, часто виступав по радіо.
• Працездатність, обсяг зробленого Довженком за роки війни – величезні. Значний і його творчий набуток воєнного часу: це написані протягом 1942-1943 рр. кіноповість «Україна в огні», а також (1944-1945 рр.) – «Повість полум’яних літ» і друковані в газетах «Красная Армия», «Комуніст», «Известия», «Красная звезда» статті «Народні лицарі», «Я бачу перемогу», «У грізний час», «Слава народові – воїну!» тощо. Крім того, оповідання: «Ніч перед боєм», «Відступник», «Стій, смерть, зупинись!», «На колючому дроті», «Воля до життя», «Битва» («Перемога»), «Мати». Була ще й листівка для поширення у ворожому тилу – зразок викривальної публіцистики – «Лист до офіцера німецької армії». У 1943 р. Довженко зняв повнометражний документальний фільмі «Битва за нашу Радянську Україну». Увесь воєнний доробок Довженка – це ніби єдина натхненна книга про народ, його героїчний подвиг, його страждання і трагедії, а також його нечувану перемогу. Письменник був нагороджений орденом Червоного Прапора та медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні».
Остап Вишня. Під час Великої Вітчизняної війни письменника звільнили з ув’язнення, потім реабілітували. Він, попри усю трагічність і жорстокість війни, зумів знайти спосіб зберегти гумор, який став для народу щитом проти відчаю. Його оповідання «Зенітка» стало прикладом того, як можна, послуговуючись можливостями таких художніх засобів як іронія та сарказм, не тільки підтримувати бойовий дух, а ще й змусити замислитися над подвигом звичайних людей.
«Зенітка». Аналіз твору.
Характеристика образів Гумореска «Зенітка» у творчій біографії Остапа Вишні відіграє особливу роль. Iсторію написання розкриває сам письменник в автобіографічному нарисі-усмішці «Отак і пишу». Говорила про це у своїх спогадах і дружина Остапа Вишні, відома артистка Варвара Олексіївна Губенко-Маслюченко.
За мемуарними й рукописними джерелами, задум «Зенітки» виник наприкінці 1943 року, робота над текстом розпочалася на початку січня 1944-го. Після старанного авторедагування чорнового варіанту письменник записав чистовий автограф «Зенітки», який і ліг в основу тексту першодруку в газеті «Радянська Україна» і, з незначними правками, був опублікований у збірці «Зенітка» (1947 р.).
Жанр: гумористичне оповідання, гумореска, яка відповідає усім ознакам цього жанру.
Тема: показ героїзму українського народу під час захисту своєї Вітчизни від німецько-фашистських загарбників, всенародного характеру визвольної боротьби проти окупантів.
Проблематика твору: у «Зенітці» її чітко визначають самовіддане служіння народові (навіть без усяких засобів та можливостей для цього), та оптимістичне, життєствердне начало в людині та в народі, яке робить їх безсмертними.
Композиційно гумореска складається з двох частин.
У першій йдеться про мужній вчинок діда-патріота, який із вилами воює з ненависним ворогом.
Друга частина логічно вмотивовує попередню, оскільки, на думку Свирида, свій воєнний досвід він здобував не у завжди мирних «баталіях» зі своєю дружиною, бабою Лукеркою: «з нею я так напрактикувався, що ніяка війна мені ані під шапку!» Твір побудований на діалозі автора-оповідача й діда. Щоправда, репліки діда Свирида переростають у цілі монологи-оповіді. Цікаво, що розповідь селянина про його подвиг охоплює трохи більше за півсторінки, інші ж дві – то опис його з кумом «сраженій» з бабою Лукеркою. Це свідчить про надзвичайну скромність головного героя.
Сама назва гуморески – іронічно-жартівлива. Вороги сприйняли дідові вила за зенітку, що «із землі» б’є.
Головний герой твору – дід Свирид. Йому, як сам казав, «чи сімдесят дев’ять, чи вісімдесят дев’ять» років, уже й забув точно. Попри такий солідний вік, охоплений патріотичними почуттями й ненавистю до фашистів, дід пішов у партизани. Там «обіди хлопцям варив, коні пас». Проте тягнуло до рідної хати, до місць, де стільки прожито й пережито, а тепер хазяйнують чужинці. Не маючи зброї, старий вирішив скористатися селянським знаряддям – вилами – для помсти ворогам та їхнім прибічникам за скривджений рідний край і народ. Отак від «соприкосновенія» з дідом пішли «у соприкосновеніє з землею» троє фашистів.
Дід Свирид – сміливий та винахідливий, мудрий і дотепний. Про це свідчить його героїчний вчинок – розправа над ворогами: хай знають вони, що в них і земля під ногами горітиме, поки житиме хоч один її захисник – чи мала дитина, чи старий дід. Кількома влучними словами дід характеризує зрадника Панька Нужника (автор підібрав тому дуже промовисте прізвище!): «… а воно, сопливе, виплакало… А тепер, бач, ста-а-ро-ста!»
У властивому йому жартівливому тоні розповідає головний герой про свої «війни» з дружиною Лукеркою, розкриваючи сімейні таємниці. І читачі бачать уже іншого діда Свирида. Вдома, у мирний час, він, виявляється, був тихим та боязким (бо остерігався-таки Лукерки!). «Наступати на Лукерку, щоправда, – розповідав він, – я не наступав, більше одбивав атаки…» Від одного голосу дружини дід здригався і починав якнайзавзятіше працювати: «Сидю, було, я під повіткою, зубці до грабель тешу, а вона вийде на ґанок, та як стрельне:
– Свириде!
Вірите, сокира в мене в руках сама собі тільки – стриб! стриб! стриб! Як на теперішню техніку, так чиста тобі «катюша». Або: «Коли це знову, як бахне:
– Знову за люльки!
Так ми з кумом, як стій з кислиці у піке».
Проте десь у душі дід, мабуть, дуже пишався своєю «бойовою» подругою: «А покійниця моя – хай царствує! – та вона б сама на дивізію з рогачем пішла!» Чи: «Держись, – кажу, – куме, битва буде! Якщо поодинці, будемо биті. Давай згуртуємось у військове соєдінєніє, бо інакше розгром. Перемеле живу силу й техніку!» Отже, Свирид з великою шаною ставився до дружини, сумував після її смерті, так і залишився сам, бо розповідав: «…одинцем я жив, один як палець».
Разом із тим не цурався дід Свирид у свій час і розваг з кумом (любив випити, покурити!), з гумором сприймав сімейні баталії. Напевне, саме такий оптимізм допоміг дідові дожити до глибокої старості, ще й принести користь у битві з ворогами народу. І після «демобілізації» він не сидів без діла: робив іграшки в дитячий садок, виглядав з евакуації колгоспну череду, щоб випасати, і мріяв «відбудовувати після фашистської погані» мирне життя.
Сам Остап Вишня писав: «Героями «Зенітки» я вибрав двох дідів: діда Свирида та його кума. Чому я вибрав дідів? Щоб показати, що з ворогом воював увесь наш народ, що мав силу держати в руках як не гвинтівку, то бодай вила. Я зробив старого діда партизаном (а хіба таких не було?), а в партизанах навіть кволі діди не сиділи без діла, а хоч обід хлопцям варили та коні пасли». Торкаючись художніх особливостей своєї гуморески, автор зазначав: «Дідів, що попадали з кислиці, я прозвав льотчиками. Такі контрасти: зенітка і вила, ціла військова муш-
тра з одного боку і баба Лукерка з другого, таран і спідниця… Та ще, коли старі діди по-своєму вживають у розмовах військових термінів – от і вийшло, кажуть, дуже смішно».
Отже, основним прийомом створення комічного автор вважає контрасти, на яких, власне, і побудоване все наше життя. Крім того, в гуморесці «Зенітка» переплелися тонкий жарт, іронія, сатира, ліричний настрій і мотиви героїчного.
Засобом гумору у творі є й мова персонажів, у якій помітне поєднання військової термінології, побутової лексики, говіркових слів та варваризмів, тобто слів і зворотів, запозичених з іншої мови, у даному разі – з німецької.
Наприклад, дід Свирид упевнено вплітає у свою розповідь «гут», «вас іст дас?» («добре», «що це?»). Це й зрозуміло, бо він був «у соприкосновенії з ворогом». Вживання героєм військової термінології, особливо в побутових і комічних ситуаціях, надає творові сильного гумористичного звучання. У першій частині це зумовлено і самою сюжетною дією, адже воює дід Свирид з добре озброєними окупантами таким знаряддям сільської праці, як вила.
У другій частині йдеться про непорозуміння в сім’ї: в одному випадку через горілку, в іншому – через куріння на кислиці, але ці описи нагадують зведення з фронту. Наприклад: «…Перехрестився кум і рвонув в Н-ському направленії. І таки пробився в розположеніє своєї Христі. Щоправда, рогачем його таки контузило, але з ніг не збило! А я аж до вечора в окруженії за діжкою з сирівцем просидів». З теплим усміхом згадує дід Свирид уже покійних кума і дружину: «Так ми з кумом як стій з кислиці у піке. Кум таки приземлився, хоч і скапотував, а я з піке – в штопор, із штопора не вийшов, протаранив Лукерці спідницю й урізавсь у землю! За півгодини тільки очунявся… Ворухнувсь – рулі повороту ні в руках, ні в ногах не дєйствують, кабіна й увесь фюзеляж мокрі-мокрісінькі…».
Неповторний народний колорит гуморесці надають фразеологізми, прислів’я та приказки: «по вітру розвіяв», «щоб і сліду не було», «один як палець», «за хазяїна правити», «чоловіче божий», «війна – рідне дєло», «медом частувати», «іродові душі», «царство небесне» і подібні.
Для характеристики своїх героїв автор використовує різноманітні художні засоби, здебільшого комічно-іронічного плану. Наприклад, вживає займенник середнього роду і дієслово у третій особі однини («… а воно, сопливе, виплакало…» – про зрадника Панька Нужника), щоб висміяти персонажа, показати презирливе ставлення народу до запроданців. Широко представлена народна етимологія («сидю», «драстуйте», «се, думаю», «обшибка» та інші), що надає творові неповторного народного характеру.
Гумористичне оповідання Остапа Вишні «Зенітка» є чудовим прикладом того, як література під час війни могла слугувати не лише засобом розваги, але й джерелом сили. У цьому творі автор майстерно використовує гумор, іронію та комічні ситуації, аби підкреслити героїзм звичайних людей. Головний герой, простий селянин, що вимушено стає «зенітником» демонструє не тільки мужність, а й здатність знаходити оптимізм навіть у найскладніших обставинах. У воєнний час такі твори допомагали людям боротися зі страхами та зберегти віру в перемогу.
Гумор Остапа Вишні виконував важливу функцію терапії для суспільства, яке переживало біль і втрати. Автор допомагав побачити світло навіть у темних моментах життя, показуючи, що людська сила духу може перемогти все.
Ольга ШАПОВАЛ.