У ЛАВАХ БЕЗСМЕРТНИХ
Свого діда я не знав, оскільки народився через 16 років після його смерті. Бабуся мало розповідала про війну, окупацію, бойовий шлях і нагороди чоловіка. Не любила вона цього. Напевно тому, що проклята війна відібрала в неї найдорожчу людину, зістарила і засмутила, зробила солдатською вдовою. Пробачити цього вона не могла до кінця своїх днів і назавжди залишилася вірною своєму першому та єдиному коханню.
Чомусь саме в ці світлі травневі дні, буквально на генетичному рівні, в серце і душу просяться смуток і журба. Очевидно тому, що навіть ми, представники вже повоєнних поколінь, гостро відчуваємо втрату рідних і близьких людей. Таких, за різними оцінками дослідників історії Великої Вітчизняної війни, в Радянському Союзі було від 20 до 27 мільйонів. На жаль, і після Перемоги смерть «наздоганяла» солдатів-переможців. Так сталося і з моїм дідом Семеном, який усе сповна віддав заради миру на землі.
Бабусі вже теж давно немає живої, але мене ніколи не залишало бажання дізнатися більше про рідного діда по маминій лінії. І в цьому мені допоміг сайт «Пам’ять народу», найповніший інформаційний ресурс про учасників Великої Вітчизняної. Я почерпнув там багато цікавої інформації.
Семен Власович Гуцан народився 1915 року в селі Жовтий Яр Тузловського (нині вже Білгород-Дністровського) району Ізмаїльської (на сьогодні Одеської) області. До сорокового року ця територія перебувала під владою королівської Румунії, яка знову прийшла на цю землю через рік. В армію діда, як випливає з його анкети червоноармійця, призвали 10 вересня 1944 року. Першого жовтня його зарахували до складу 1194 стрілецького полку 359 стрілецької дивізії 1-го Українського фронту. У народі це піхота, на яку лягли найважчі випробування воєнного лихоліття. Мій дід був одним із сотень тисяч, мільйонів «рядових піхотних», які за наказом командирів ішли в атаку, у штикову та рукопашну, кидалися на амбразуру ворога. Він один із тих, хто мокнув під дощем, хто окраєць хліба розтягував на кілька днів і ділив його з бойовими товаришами, хто виходив з оточення й ходив у розвідку, хто писав коханій у тил, незмінно приписуючи «бережи дітей», яких у нього було двоє. Він та його побратими виконували тоді своє головне завдання – захистити Батьківщину, отчий край.
Ось що сухою лаконічною мовою військкома Тузловського районного військкомату майора Шебека написано в нагородному листі на Гуцана Семена Власовича від 1 лютого 1947 року:
«Рядовий Гуцан С. В. – учасник Великої Вітчизняної війни, беручи участь у боях у складі 1-го Українського фронту як автоматник, під час наступу 15.01.1945 року був тяжко поранений у праве стегно. Після лікування за станом здоров’я звільнений з лав Червоної Армії як непридатний до військової служби. Інвалід III групи. Нині працює в сільському господарстві. Гідний нагородження орденом Слави ІІІ ступеня».
А ще за відвагу і хоробрість, виявлені в боях з німецькими загарбниками у Великій Вітчизняній війні, Указом Президії Верховної Ради СРСР «Про нагородження орденами й медалями СРСР офіцерського, сержантського і рядового складу Збройних Сил Союзу РСР» дідусеві вручили медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.». У розміщеному на сайті «Пам’ять народу» одному з таких указів він значиться на 49-му аркуші № 180. Тоді він був серед поранених і хворих, які перебували на лікуванні в евакогоспіталі № 1273, і входив до списку на нагородження цією медаллю за № 47.
Та однозначно одне: не за медалі та ордени воював мій дід, він просто хотів, щоб не було війни.
Повоєнні роки на півдні України та в Молдавії були неврожайними. Коли дідусь помер від ран, які дістав на війні, бабуся звернулася до голови колгоспу з благанням виділити хоч трохи зерна на поминки. Однак склади були порожні. Тоді голова звернувся до односельців. Розповідаючи мені про це в моєму безтурботному дитинстві, де все було, бабуся завжди плакала. Односельці допомогли солдатській вдові. З борошна, в якому було більше висівок, вона, на плечах якої залишилися малолітні син і дочка (моя мама), напекла звичайних коржів. Це все, що було на поминальному столі. Так провели в останню путь одного з мільйонів солдатів-визволителів, солдатів-переможців, червоноармійця Семена Гуцана.
Йому та мільйонам його побратимів ми вклоняємося в ці дні й дякуємо за мир, за Перемогу. І це тільки мала дещиця нашої щирої вдячності. Ті, що не прийшли з полів найкровопролитнішої війни, навічно зараховані до загального «Безсмертного полку». Обов’язок нині живих – передати естафету пам’яті та гордості за минуле дітям, онукам, правнукам.
Сергій ХОХЛОВ.