Ім’я Бориса Олійника з’явилося на сторінках преси в середині 1950-х років. Літературна діяльність поета припала на той час, коли в радянській поезії, прозі, драматургії дедалі інтенсивніше розгорталися творчі шукання, обумовлені новими процесами в житті. Він належить до покоління письменників, яких називають шістдесятниками. На початку 1960-х слідом за Дмитром Павличком та Ліною Костенко почувся і його голос у злагодженому хорі Івана Драча, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, інших молодих і завзятих, які стали сівачами на ниві красного письменства.
Життєвий шлях
Народився Борис Ілліч Олійник 22 жовтня 1935 р. у селі Зачепилівка на Полтавщині. Вірші почав писати в шкільному віці. Він «топтав стежку до п’ятого класу Зачепилівської семирічки», коли побачив у новосанжарівській райгазеті «Ленінським шляхом» свій невеличкий вірш і своє прізвище.
Після закінчення шкільного навчання вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка, а вже 1958 р. розпочав діяльність у редакції газети «Молодь України». Поет і журналіст часто їздив у відрядження, зокрема на ударну комсомольську будову – Лисичанський хімкомбінат, про неї ж і про молоде місто Сєвєродонецьк надрукував у газеті серію нарисів і видав документальну повість «За Сіверським Дінцем» (1959).
Пережите в дитинстві та в роки молодості склало основу першої його збірки поезій «Б’ють у крицю ковалі» (1962). Друга збірка «Двадцятий вал» (1964) відзначена Республіканською комсомольською премією ім. Миколи Островського.
Б. Олійник пише своєрідні віршовані «портрети» – монологи про сільських трудівників, як-от хворого хлібороба («Про хоробрість»), інваліда з фронту («Дядько Яків»), «співрозмову» зі скромною вчителькою В. І. Левкович («Формула»), присвячений М. Рильському вірш «Пісня», автобіографічні нотатки «Про себе».
Виходять збірки «Вибір» (1965), «Коло» (1968), «Відлуння» (1970), «Рух» (1973).
Вражає різноманітність поетичної творчості Олійника: задушевно-ліричне слово про матір («Мати»); філософський роздум про непорушність зв’язку людини з землею («Заземлення»); публіцистичність у чілійському триптиху «На тривожній струні» та сокровенне, інтимне («Дума про Аеліту», «Ти чекай…»). Сповнені драматизму та конфліктності «Балада про вогонь і принципи», «Ринг», «Триптих пильності», «Засторога».
Поет застосовує також умовність, вигадку, елементи казки, фантастики, алегоричну та символічну образність у таких творах, як «Принцип», «Про середину», «Притча про ноги», «Притча про славу», «У поета гроші завелись». У збірці «Заклинання вогню» (1978) поет вмістив цикл віршів «Від Білої хати до Білого дому…».
Найбільш відомими та значущими творами Б. Олійника є поема «Сиве сонце моє», укладена з дев’яти віршів, написаних різними розмірами; поема-цикл «У дзеркалі слова», історична поема «Дума про місто», написана до 1500-ліття Києва.
Поет є лауреатом Державної премії СРСР (1975, за книгу «Стою на землі») та Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1983, за книги «Сива ластівка», «У дзеркалі слова», «Дума про місто»).
Борис Олійник – автор понад 40 книг, віршів, есе, статей, які друкувалися в Україні та в усіх республіках СРСР, перекладалися російською, чеською, словацькою, польською, сербською, румунською, італійською та іншими мовами. Лауреат югославської премії «Лицарське перо».
Свою творчу працю він завжди поєднував з активною громадською діяльністю. У 1971–1973 pp. та з 1976-го він – секретар правління Спілки письменників України, секретар правління Спілки письменників СРСР. Був депутатом Верховної Ради УРСР 10-11 скликань. У 1987 році обраний дійсним членом Міжнародної слов’янської академії. З 1990 року – дійсний член Національної академії наук України. З 1992 року обраний академіком Української екологічної АН. Голова Українського фонду культури, співголова Форуму слов’янських народів.
Помер 30 квітня 2017 року на 82-му році життя після важкої й тривалої хвороби.
Тема матері посідає особливе місце у творчості Бориса Олійника. Їй, найдорожчій на землі людині, він присвятив вірші й поеми, всю щиру любов свого вдячного синівського серця. «Мати сіяла сон», «Мати», «Заклинання вогню» – це далеко не всі твори, в яких Борис Олійник співав величальну пісню материнству. Поезії про матір склали окрему збірку «Сива ластівка». Тема любові до матері, непоправного болю утрати за нею, вірності й світлої пам’яті розкрита у циклі віршів «Сиве сонце моє», який поет присвятив своїй неньці.
Особливо зворушливий, повний глибокого ліризму вірш «Пісня про матір», у якому ми бачимо сиву, стареньку матір. Швидко пролетіло її нелегке, безрадісне дитинство, промайнули дівочі літа й зрілість, непомітно, в тяжкій роботі, домашніх клопотах підійшла старість. Усе своє життя вона працювала, не покладаючи рук, не знаючи спокою, у колгоспі й виконуючи нескінченну домашню роботу. Руки її ніколи не знали спокою, ніколи не сиділа вона без діла. «Навчила дітей, як на світі по совісті жити», ввела у чарівний світ казок онучат.
Добра трудівниця, хранителька роду, мудра порадниця, чесна й благородна людина – такою була матінка. та ось старенька відчула, що незабаром відійде за межу, звідки вороття немає нікому й ніколи. Своїм дітям, любим онучатам вона залишає «всі райдуги із журавлями, і срібло на травах, і золото на колосках» – найбільше й найдорожче своє багатство. А ще добру пам’ять про себе:
Вона посміхнулась,
Красива і сива, як доля,
Махнула рукою –
Злетіли увись рушники.
«Лишайтесь щасливі», –
і стала замисленим полем
На цілу планету.
На всі покоління й віки.
У поезії Б. Олійника присутня вічна тема материнства, і вона набуває особливого розвитку в цьому творінні автора. Сам поет ріс без батька, тому він і знайшов ті найточніші слова-образи, що здатні відтворити велич і красу його матері. Важлива у вірші тема символічного безсмертя, яку автор підносить читачам зовсім інакше, ніж інші письменники його часу. «Умирають матері, та не вмре ніколи Мати», – твердив поет.
Вдячний уклін Вам, сива ластівко,
За тепло Ваших рук і серця.
Вічна Вам пам’ять, матінко,
Сива горлиця – символ нашого безсмертя.
Ітимуть роки, летітимуть весни, цвістимуть вишневі садки та колоситиметься золота пшениця, розцвітуть біля хати барвінок і матіола – все це пам’ять про неї, найріднішу, найдорожчу, найсправедливішу у світі. Знову і знову зігріватимуть нас її добро та ласка, з усіх доріг нас виглядатимуть її лагідні, усміхнені очі, даватиме мудрі поради її добре, незрадливе материнське серце. Життя матері продовжиться в дітях і онуках. Воно – безсмертне.
Тема вірша – розповідь про матір, яка все життя працювала і виховувала своїх дітей, передача її життєвих цінностей та духовної спадщини наступним поколінням.
Його ідея – розвивати шанобливе ставлення дітей до своїх матерів, виховуючи в них почуття обов’язку та відповідальності.
Основна думка: мати – берегиня життя, і любов її, як і відданість, – безмежні, всеохоп-
ливі; навіть після смерті вони не зникають безслідно, залишаючись у серцях рідних.
Жанр – філософська лірика. Твір змушує нас замислитися і поміркувати над багатьма питаннями життя.
Проблематика – це ставлення поета до матері, яке є віддзеркаленням його відношення до Батьківщини.
Художні засоби, стилістичні фігури:
Епітети: красива і сива, замислене поле, вічна робота, зітхнула полегко, тихо пішла, сполохано кинулись діти, щасливі діти.
Метафори: «Посіяла людям літа свої, літечка житом» – життя матері порівнюється з зерном, що приносить користь іншим; «Прибрала планету, послала стежкам споришу», «у сон поведе по казках», «лишаю всі райдуги із журавлями»; «Стала замисленим полем на цілу планету, на всі покоління й віки» – злиття з природою, перехід у вічність.
Алегорії: «пішла за межу… де сонце лягає спочити» – символ смерті, мирного переходу в інший світ; «і срібло на травах, і золото на колосках» – багатство життя, його краса та плоди праці; «махнула рукою – злетіли увись рушники» – символічне прощання, рушники уособлюють традиції, пам’ять.
Порівняння: «красива і сива, як доля».
Риторичні запитання: «Куди ж це ви, мамо?!», «Куди ви, бабусю?», «Та як же без вас ми?», «Та що ви намислили, мамо?», «А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках?»
Звертання та оклики: мамо, бабусю, матусю.
Повтори: «Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть».
Зменшено-пестливі слова: літечка, недалечко, бабуся, матуся.
«В оборону хліба»
В українського народу, як і в інших
народів світу, є свої святині. Це Вітчизна, мати, рідний дім. Однією з таких святинь є хліб. Скільки життів вмістилось у такому великому і такому маленькому слові! Скільки вкладено в нього енергії, думок, мудрості, чесності й одержимості! Віруючі у своїй щоденній молитві до Бога звертаються зі словами: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні».
У добрі часи не відчуваєш, якою цінністю є звичайна скибка хліба. Його вартість пізнаєш у лихоліття. А такі лихоліття народові в минулому, XX столітті, довелося переживати не раз: голод, воєнні роки.
Цінувати хліб, розуміти його святість, шанувати працю людей, які його виростили, навчає нас вірш Бориса Олійника «В оборону хліба». Ліричний герой став свідком картини, яка його вразила в саме серце.
Юнак, забавляючись, замість футбольного м’яча ганяв півхлібини. Якби це спостерігали ті, що пухли від голоду сорок шостого року, у них би «від жаху похолонуло в душі». У батьків, які ділили шматок хліба в окопах, мов долю в бою, «відкрилися б старі солдатські рани і заболіли». А в матерів так би застогнали натомлені від праці руки, наче по них потопталися навскач.
Нас кликав хліб на добре, чесне діло До братнього, трудящого коша,
Ми в нім шануємо не тільки тіло,
У нім народна світиться душа.
Дуже боляче ліричному героєві Бориса Олійника, який бачить цього юнака. Не можна зневажати працю людських рук, неможливо забути про те, що хліб здавна був символом добробуту, символом святості. Для них він – священний, бо заради нього колись ламалися долі багатьох людей, відбувалися злочини. Забути про це – забути про свої корені, закреслити роки й століття нашої історії та культури, відцуратися від нашої духовної спадщини. Адже за допомогою хліба, праці ми стали Людьми, піднявшись «з чотирьох до піднебесь». Гірко, що матері не навчили таких юнаків цінувати кожну крихітку священного хліба. Нашим предкам ніколи б навіть і не приснилося, що хліб можна використовувати замість м’яча, яким забивають голи у футболі.
Поет переносить поняття «хліб» у розряд філософських категорій, одночасно торкаючись проблеми виховання молодого покоління. І тоді поняття «хліб» уособлює саме «життя».
Нетлінне слово поета
Творчості Б. Олійника, невтомного в шуканні нових художніх ідей, так само як і форм їх втілення, належить примітне місце в поезії. Він – майстер пристрасної публіцистичної лірики й глибоко інтимних, утім, не дрібно-змістовних, ліричних поезій, роздумливих віршованих оповідань, віршів-притч, легенд тощо. Вагомий його внесок у розвиток сучасної ліро-епічної та ліричної поеми – на цій ниві він постає митцем, який володіє аналітичним проникливим художнім мисленням і містким, гнучким словом.
Багатий і своєрідний арсенал поетики Б. Олійника. Вона формувалася під впливом фольклорних зразків, творчості Т. Шевченка, І. Франка, видатних радянських майстрів, зокрема П. Тичини й А. Малишка, корифеїв російської поезії, прогресивних зарубіжних поетів.
На слова поета написано понад 25 пісень, серед них: «Мати сіяла сон», «Тополина вулиця», «Пісня дитинства» (В. Тилик), «Мелодія» («Заболю, затужу, заридаю», Ю. Герасименко), «Мамо, вечір догоря…», «Пісня про матір» (І. Поклад), «Луна» (П. Майборода), «Як упав же він» (Б. Янівський), «Мати наша – сива горлиця»
(І. Карабиць) та інші улюблені композиції.
Лариса ПАНАЇДА,
вчитель української мови та літератури
Кам’янської СШ № 2.