Збереження пам’яті про рідних і близьких людей, що пішли в інший світ, для кожного з нас має бути святим обов’язком, щирою подякою за все, що дали нам предки.
Усе більше й більше людей цікавляться минулим найближчих родичів, сімейним корінням. Свідченням тому є дослідження генеалогічного дерева, що почастішали, жвавий інтерес сучасників до того, ким були та як жили їхні бабусі й дідусі, прабабусі та прадіди, коли були такого ж віку. Інтернет-порталом у спільне героїчне минуле став сайт «Пам’ять народу», присвячений долям учасників Великої Вітчизняної війни.
Нашій сім’ї неодноразово доводилося черпати з нього інформацію. Про ратний подвиг мого діда Семена Власовича Гуцана, одного з мільйонів рядових солдатів Великої Вітчизняної, я розповів у святковому випуску газети «Гомін» (8 травня, № 17). У дружини також є сімейна сага, в центрі якої дідусь по материнській лінії – Петро Парфентійович Заречук.
Як ліричний відступ. З роками все виразніше розумієш: найстійкіші враження – родом із дитинства. Яскраві картинки з далекого минулого буквально закарбовуються в пам’яті, яка з роками зраджує нас.
Я народився і перші 11 років прожив на півдні Одеської області. Місцевий колгосп об’єднував кілька різних за величиною сіл, розташованих за 4-5 кілометрів одне від одного. Та хіба ж це відстані, коли разом із друзями відкриваєш та досліджуєш навколишній світ?! Особливим шиком було на літніх канікулах таємно від батьків поблукати в околицях сусідніх сіл, під палючим сонцем пройтися їхніми курними вулицями. Майже біля кожного двору були змайстровані дерев’яні лавки. На них у рідкісні хвилини відпочинку від важкої селянської праці як у місцевому колгоспі, так і на власному городі, любили посидіти домочадці: поспілкуватися, розважливо порозмовляти про те та про се.
У сусідньому селі Райлянка біля власноруч збудованої хати нерідко сидів і Петро Парфентійович. На той час він уже був «старим» (для мене, десятирічного хлопчика, взагалі всі, кому за 50, уже старі). Здалеку побачивши дитячу зграйку, він зупиняв нас і незмінно питав: «Ти чий?» Почувши відповідь, задоволено говорив: «А знаю, передай привіт мамі/татові від діда Петі». І так неодноразово, скільки ми тинялися сільськими вулицями, стільки й повторювалося. Чи міг я тоді, босоногий сільський шибеник, здогадатися, що це дід майбутньої дружини, до зустрічі з якою залишалося 13 років. Це вже, дійсно, доля!
Тоді дід Петя не здавався мені героєм: звичайно одягнений, медалей і орденів не носив, особливої військової виправки не мав. А героєм таки був!
«За період наступальних дій тов. Заречук проявив себе сміливим, наполегливим, дисциплінованим і відважним воїном. У бою біля села Клокочите, потай підібравшись до кулемету супротивника, що заважав просуванню наших підрозділів, закидав його гранатами. Знищивши розрахунок ворога, опанував трофейний кулемет і знову відкрив вогонь, розстрілявши до 10 гітлерівців.
У бою за село Халунки тов. Заречук разом із соратниками відбив до 6 контратак супротивника. У бою був поранений, але залишився у строю до відбиття всіх контратак фашистів. Гідний нагородження медаллю «За відвагу». Це запис у нагородному листі, зроблений командиром підрозділу, в якому воював червоноармієць П. П. Заречук.
Важке фронтове поранення на все життя зробило його інвалідом, війна, що називається, помстилася. Проклята. Він не міг повною мірою працювати в сільському господарстві, зате неодноразово був визнаний найкращим у Татарбунарському районі пасічником. Бджолярство було і його роботою, яка годувала, і водночас хобі, до якого він залучив улюблену онучку. Мед із пасіки діда Петі кооператори-заготівельники приймали з задоволенням, бо знали: збут його гарантований. А за це ветерану 31-ї гірничо-стрілецької бригади вручали почесні грамоти та заохочували фінансовими винагородами.
Сімейною реліквією стала фронтова саморобна олов’яна ложка, без якої Петро Парфентійович за стіл не сідав та іншого прибору не визнавав. Не дай боже її вчасно не помити чи десь подіти – глава сімейства дуже сердився. З фронтовим талісманом рядовий ніколи не розлучався.
Для онуків нічого не шкодував. За часів тотального дефіциту лише улюблена онука Петра Заречука могла хизуватися селом у шовковій сукні за 12 рублів (гроші на ті часи, та ще й у колгоспі, – чималі).
У розмовах із тимурівцями та слідопитами, відповідаючи на їхні запитання про героїзм та ратні подвиги, фронтовик завжди старався перевести розмову на щось веселе, що теж було на фронті. Петро Парфентійович не хотів травмувати дитячу психіку, тому не розповідав про тяготи та поневіряння фронтового солдатського життя.
Заслужені бойові нагороди одягав лише раз на рік – 9 травня. У піджаку «на вихід» він ішов вранці в сільську чайну і власним коштом замовляв «фронтові 100 грам» для всіх відвідувачів, незмінно примовляючи: «Згадайте товаришів по службі, братів моїх, які голови на війні склали».
Так повторювалося щороку, поки сам Петро Парфентійович, якому вдалося вижити в полум’ї Великої Вітчизняної, згодом не поповнив їхні лави. Немов білий журавель, злетів він у небесну височінь, в ряди друзів-однополчан, що пішли в безсмертя. Вони зустрілися на небесах, а пам’ять живе в наших серцях. І ще дуже довго ми будемо звіряти свої помисли та вчинки з їхнім життям.
Олександр ЗАВЕЛЯ.