У Бендерах відбувся показ документальної стрічки «Во степи молдаванской… Вертинский», присвяченої 100-річчю написання однойменної доленосної пісні в місті на Дністрі.
Авторський колектив студії документальних фільмів «Iнтелектуально-виробничий центр «Тріо» професійно створив атмосферу минулого століття. За словами режисера і сценариста Наталії Голуб, «голос Вертинського – це музика дощових ночей, недомовлених слів, поглядів з-під опущених вій. Артист міг одним тремтячим звуком створити атмосферу цілого життя. Він не просто співав – розповідав історії, від яких завмирає серце».
Оператор-постановник Володимир Кіпер розповів, що на сьогодні за всю творчу кар’єру артиста не існує жодного відеозапису його виступів, що значно ускладнило процес візуального відтворення його сценічного образу. Один із авторів фільму вважає, що для всієї творчої групи є важливим знайомство молодого покоління придністровців з постаттю і творчістю легендарного шансоньє.
За реквізит документальної стрічки відповідала Валентина Кіпер. Вона стверджує, що для створення історичної атмосфери у фільмі було використано шість комплектів автентичного одягу, наданих Придністровським державним театром. Завдяки цьому, вдалося з точністю передати дух епохи, в яку творив Олександр Вертинський, підкресливши глибокий зв’язок пісні з регіоном її народження.
Наталія Голуб стверджує, що Вертинського завжди вабило до Батьківщини, і він неодноразово звертався до радянських представництв із проханням дозволити йому повернутися, але щоразу отримував відмову у візі. У 1937 року йому було дозволено повернутися, проте без дружини. Олександр Миколайович, зрозуміло, відмовився від такой пропозиції. Ситуація змінилася лише 1943 року, коли його повернення стало символом єдності радянського народу. У цей важкий період йому дозволили повернутися всією сім’єю.
Щоб забезпечити родині відносно гідне існування, Олександр Вертинський працював невтомно, до знемоги. Навіть у віці 55 років він влаштовував по 24 концерти на місяць. У дуеті з піаністом М. Брохесом за 14 років він дав понад дві тисячі концертів, проїжджаючи по всьому СРСР і виступаючи не тільки в театрах і концертних залах, а й на заводах, шахтах, у госпіталях та дитячих будинках.
Придбання сімейної дачі було мрією митця. Для її здійснення, звичайно, були потрібні гроші, і в холодну осінь 1950 року Вертинський вирушив у тур по країні, який згодом назвав «Крижаним походом».
Після війни артист активно знімався в кіно, зокрема в його доробку були фільми «Анна на шее», «Заговор обреченных», «Великий воин Албании Скандербег». Заслуги співака перед вітчизняним мистецтвом були відзначені 1951 року Державною премією СРСР. Вертинський продовжував працювати до останнього дня і пішов із життя у 1957 році, на гастролях, від серцевої недостатності.
Режисер Наталія Голуб вважає, що таємниця популярності легендарного шансоньє полягає в тому, що він був справжнім, щирим. Він не грав ролі, а жив ними. У кожному жесті, кожному погляді були біль і краса. Олександр Миколайович йшов життям із легкою посмішкою, сховавши під нею цілий всесвіт самотності.
Сергій ЛЕВЧЕНКО.
Фото Сергія МАРЧЕНКА.