Вона полюбила книжки з дитинства. Ще не вміючи добре читати, з повагою тримала їх у руках, розглядала ілюстрації, вдихала той особливий запах старого паперу й друкарської фарби. Дитяча бібліотека, що неподалік її будинку, стала для неї місцем тяжіння – затишним острівцем, де зберігаються історії, долі, мрії.
Раз на тиждень, без нагадувань, вона йшла туди й поверталася з оберемком книг. Але щоразу це були ті самі – зношені, подерті, забуті видання, які давно втратили свою зовнішню привабливість. Я дивувалася: чому бібліотекарка не видає їй нічого нового, бодай напівсвіжого?
Та онука не скаржилася. Вдома, разом із мамою, вони починали відновлювальний процес: клеїли сторінки, підклеювали палітурки, зміцнювали обкладинки. Паперовий клей, марля, скотч – звичайне читання перетворилося на майстерню порятунку книг. І лише після того, як книжка знову ставала цілісною, вона сідала читати.
Таке ставлення виховувало в ній посидючість, турботу, повагу до праці інших. Мама неодноразово пояснювала, що книжка – це не просто річ. Це результат великої праці: письменника, редактора, верстальника, друкаря. Кожна сторінка – чийсь час, талант, зусилля. І втрата книги – це втрата часточки чиєїсь душі.
Цілий рік онука ходила до бібліотеки, як на роботу. Вона не вибирала – їй видавали. І вона брала те, що давали. Повертала у кращому вигляді, ніж отримувала. Однак бібліотекарка жодного разу не подякувала. Ні слова. Ні усмішки. Наче не помічала її старань.
Одного разу я запропонувала піти разом з нею. У бібліотеці була виставка нової дитячої літератури: гарні книжки, кольорові ілюстрації, блискучі обкладинки. Очі онучки засяяли.
«А можна мені хоча б одну таку книжечку? – несміливо звернулася вона до бібліотекарки. – Я ще ніколи не тримала в руках таких чудових видань…»
Я тоді вперше відчула, що дитина не просить – вона мріє.
Однак відповідь бібліотекарки вразила мене до глибини душі.
«Я не дам тобі такої книги. Бо ти зробиш з неї те саме, що й з іншими. Це нова література, гарна. А ви, малі негідники, перетворюєте її на мотлох. Сідай у читальній залі й гортай на місці, щоб я бачила, як ти поводишся з книжками», – сказала вона.
Онука знітилася. На очі їй навернулися сльози. Вона мовчки повернулась до дверей і вийшла. Я й сама не змогла нічого сказати – така гірка несправедливість скувала язик. Лише перед виходом обернулася і тихо, але твердо мовила: «Ми більше сюди не прийдемо».
Ця історія – не про скаргу. Це – про любов. Маленьку, щиру, безкорисливу любов до книги. І про байдужість, яка здатна вбити будь-яке бажання.
Але я вірю: книжки, які вона врятувала, пам’ятають її руки. І колись одна з них – уже в новому житті – знайде іншу дитину, з такими ж теплими очима.
Марія БІЛОЦЬКА.
Фото tabor.ru