ПРО НАСТАВНИКА І КОЛЕГУ – З ПОВАГОЮ
У строю воїнів Перемоги, які примножували славу рідного краю і в мирні дні, гідне місце посідає громадський діяч Петро Хрисанфович Данич. Сьогодні нашому земляку виповнилося б 100 років. Його життя – ціла епоха, вписана в долю країни, району та Незавертайлівки, яка вплинула на життєві шляхи кількох поколінь. Він – наша легенда, гордість і моральний орієнтир.
Беручи участь в одному з творчих конкурсів газети «Слободзейские вести», він писав:
«Минають роки. Вони летять, немов птахи в небі. Багато що людиною забувається, але є події, які назавжди залишаються в пам’яті. Я згадую босоноге дитинство, коли з лозиною в руці носився сонячною галявиною, усипаною кульбабками у білих папахах, зустрічав схід сонця з вудкою біля нашого сонного озера. Одного разу на світанку в тихому світлі зорі все навкруги було оповите безмовністю. Верби спали, спали галявини, вкриті тонкою туманною пеленою. І раптом тишу, що панувала навколо, порушив голос зозулі, слідом уже жайворонки влаштували концерт над полями. Того ранку я ловив кожен звук землі, цей вічний невгамовний шум життя. Саме він є джерелом творчого самопізнання. Змалечку я полюбив свій квітучий край, моїх односельців за їхню працю, за красу і доброту – за все, що вони зробили для нашого народу. Усе це захотілося передати у віршах і оповіданнях. А коли побачив на сторінках нашої районної газети перший свій вірш «Весна» (Ред. – автор назвав уперше опублікований 15 квітня 1936 року в районній газеті «Колективистул принестрян» вірш молдавською мовою «Ятэ салчия ынфлореште»), заплакав з радості. Відтоді я пов’язав свою долю з газетою. Вона і дотепер є моїм дорогоцінним талісманом.
Ішли роки. Наша газета вивела мене на широку дорогу. Коли я був старшокласником, мої матеріали з’явилися на сторінках республіканських газет і журналів. Шкільні друзі часто просили прочитати нові вірші та оповідання. Я виконував їхні прохання. Років тридцять тому я опублікував у районній газеті нарис «Слово про командира». У ньому розповів про свого командира полку Олексія Васильовича Промського. Під його командуванням 9 квітня 1944 року було звільнено Незавертайлівку від німецько-фашистських загарбників. Згодом у складі цього військового підрозділу я брав участь у Яссько-Кишинівській операції та визволенні європейських країн. Після завершення бойових дій прокрокував з товаришами назад пів-Європи з Балатону до Балти, що на Україні».
Характер Петра Данича виковувався віковими селянськими традиціями, а гартувався в роки Великої Вітчизняної. День народження і День Перемоги у свідомості героя були нерозривно пов’язані. Він згадував:
«9 травня 1945-го ми немов забули про 1 418 днів і ночей кривавої невпинної бійні, про подолання небачених випробувань плоті й духу. Ми забули, як мерзли в окопах і землянках, ішли в атаки спаленими ворогом полями, заходили по пояс у крижані річки, як кричали від болю і гинули на наших очах бойові товариші, як напівголодні, поранені, ми не здавалися фашистам, як били тих, хто зазіхнув на найсвятіше: право людини на життя і щастя. Ось таким був для мене перший день нашої довгоочікуваної Перемоги».
А до цього в житті 19-річного юнака з Незавертайлівки були запеклі бої за Пуркарський плацдарм, визволення країн Західної Європи. У 1944-му військова частина, в якій служив Данич, зайняла оборону на одній із вершин Балканських гір. У перервах між боями він видовбав на скелі поетичні рядки, що хвилювали душу. Через 28 років солдат побував у тих місцях і відшукав камінь зі своїм автографом.
«Він увесь був покритий мохом, – пише Данич в одному з оповідань, – але напис читався легко. Я схилився перед каменем і поцілував його. У ці короткі миті перед моїми очима знову промайнули картини босоногого дитинства, шкільні роки, улюблена вчителька Ірина Гаврилівна, фронтові друзі, вся моя юність, обпалена вогнем війни».
Бойовий шлях сержанта мінометного взводу Данича відзначений Орденом Вітчизняної війни, болгарською медаллю «Вітчизняна війна», іншими нагородами. Доля повною мірою випробувала його на мужність і непохитність, а переконавшись, що він безмежно любить Батьківщину, дозволила розкритися різноманітним талантам.
В Незавертайлівській школі № 1 Петро Хрисанфович організував пошукову роботу, яку активно проводили учні. Вони листувалися з воїнами-визволителями села, родичами похованих на Меморіалі Слави в Незавертайлівці, зустрічалися з ними. Його учні стали фахівцями: аграріями, лікарями, будівельниками, науковцями, письменниками. За плідну працю на педагогічній ниві йому присвоєно звання «Відмінник освіти Молдавської РСР» і «Відмінник освіти СРСР».
Упродовж не одного десятиліття Данич очолював сільський краєзнавчий музей. Він став справжнім творцем і хранителем історії рідного села, буквально по крихтах збираючи артефакти життя односельців. Легенди, що передавалися з покоління в покоління, він закарбував у прекрасних розповідях, які можна порівняти хіба що з неоціненними музейними експонатами.
Петро Данич був глибоко освіченою людиною, інтелігентність становила його внутрішню сутність. Рідко який захід у селі проходив без його участі. При цьому він був не пасивним спостерігачем, а активним громадським діячем, який палко любив рідний край. Його часто бачили у шкільних і трудових колективах, на районних форумах, де всюди лунало його слово, яке закликало до пам’яті, миру, добра.
Петро Хрисанфович знав, що тому, хто не опанував науку добра, будь-яка інша наука приносить лише шкоду. Його доброта була не показовою, а щирою, дієвою. Данич був активним учасником громадських організацій району та республіки, ставав ініціатором та організатором республіканських проектів «Рідна сторона», «Квіти приходять до обеліска», «Солдати Батьківщини» та інших. У складі сільського ансамблю народної пісні «Маріца» об’їздив багато міст і сіл. Подейкували, що в побудованій ним криниці вода п’янить краще за вино. І в редакції газети «Слободзейские вести» теж часто лунали дзвінки з Незавертайлівки. Голос, який неможливо було не впізнати, з ледве відчутною хрипотою вкотре запитував мене, як ідуть справи в рідній газеті. Петро Хрисанфович – взірець для наслідування, в його чуйній душі не було місця байдужості, самозаспокоєнню, він сприймав життя не стільки розумом, скільки серцем.
Петро Данич – член спілок журналістів і письменників Придністров’я, автор збірок творів «Екзамен перед обличчям Батьківщини», «Джерела», «Солдат Батьківщини», «Стежка життя», публікувався в різних поетичних збірках.
«З дитинства я мріяв бути вчителем, – якось писав він. – І став ним. Сорок років дивився в допитливі дитячі оченята, вчив виводити літери на папері та складати з них слова».
В оповіданні «Колодязь хлопців» патріот рідного краю вірно зауважує:
«Землю і людей пов’язує взаємна, вічна нитка. Не можуть люди покинути землю. Велика віра в неї. Земля ніколи нас не підводила і не тримає зла».
А в оповіданні «Біля джерела сім’ї» стверджує: «Від джерела сім’ї ведуть початок не тільки естетичні принципи, а й багато інших, які роблять людину Людиною». Виховна сила слова письменника впливала на серця і душі людей.
На вулиці Миру в Незавертайлівці особливою добротністю вирізнялося звите Петром Хрисанфовичем і його дружиною Марією Іванівною родинне гніздо. З нього сини Валерій і Володимир, ставши дорослими та самостійними, вирушили робити кар’єру і будувати власне життя за заповітами батьків. Під час численних наших зустрічей навчений життєвим досвідом старший товариш зазначав:
Наш герой любив розповідати про цікаву зустріч періоду Великої Вітчизняної війни з героєм Шипки болгарином Ванчо Стойко, кавалером трьох Георгіївських хрестів, якому на той час було 119 років. На запитання, звідки в ньому стільки енергії та бадьорості, поважний воїн відповідав:
«Секрету тут великого немає. Я розумію, що коли ти потрібен людям, робиш їм добро, то здоров’я і бадьорість тебе не покинуть».
Данич згадував:
«На прощання дорогий гість міцно потиснув нам руки, ніби життєву естафету передавав, мовляв, живіть довго і робіть добро».
Гідно проніс цю естафету незавертайлівець Петро Хрисанфович Данич, демонструючи світові зразок служіння Батьківщині, навіки вписавши своє ім’я в історію рідного краю і пам’ять жителів району.
ДЛЯ ДОВІДКИ. Петро Данич закінчив 8 класів місцевої школи в 1941 році. Далі навчатися не зміг – почалася Велика Вітчизняна війна. Пережив окупацію, навесні 1944-го був призваний до лав Радянської Армії. Брав участь у визволенні Молдавії, Румунії, Болгарії, Югославії, Угорщини. Після демобілізації 1950 року закінчив Бендерське педагогічне училище, потім – Тираспольський педагогічний інститут.
Олег ГАВРИЛЕНКО.
Фото з архіву редакції.