Парканський Герой
Уперше про бригадира колгоспу імені Леніна Тираспольського району Молдавської РСР Володимира Степанова – Героя Соціалістичної Праці з Паркан, заговорили на весь Радянський Союз наприкінці 50-х.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 лютого 1957 року за видатні успіхи, широке застосування досягнень науки та передового досвіду в сільськогосподарському виробництві Володимиру Івановичу присвоїли звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна і золотої медалі «Серп і Молот». Для села Паркани та для його мешканців це стало видатною подією. Постать Степанова на ту пору здавалася богатирською, а його слава – недосяжною.
З кожного міста і містечка Радянської Молдавії, з редакцій газет сусідньої України до Паркан навідувалися десятки журналістів, яких цікавили подробиці неймовірного успіху. Як говорив сам герой, усе було досить просто: він разом зі своєю бригадою взяв з кожного з 50 га по 140 ц винограду. Наголошував при цьому, що саме «взяв», бо не чекав милості від природи, а вперто протистояв її негативним явищам, працював наполегливо, застосовував набуті знання і вміння. Селяни називали його рекорд справжнім чудом. Дійсно, на той час це було дивиною. Нічого подібного тоді виноградарі не досягали.
Володимир Іванович робив багато для свого колгоспу і села. Він першим в артілі взявся за освоєння пустирів та вирощування на них культурних сортів винограду, завдяки чому протягом кількох років кордони нових насаджень збільшилися до 90 га. Якщо в 1954 році з площі 21 га було зібрано по 40 ц/га солодких ягід, то через рік – по 93 ц, а в 1956-му – 140 ц/га.
З часом, коли земельні площі під виноград розрослися до 500 га, а в досвідченого виноградаря з’явилися послідовники та учні, він радо передавав їм свій досвід. Земляки Степанова пригадують, що він ніколи не зупинявся на досягнутому. Постійно читав нову спеціальну літературу, листувався з новаторами з інших країн, проводив агробіологічні досліди.
Бригадир Володимир Степанов неодноразово бував учасником Виставки досягнень народного господарства СРСР у Москві, й уже незабаром став Героєм, про що ми написали вище.
Володимира Івановича називали «творцем достатку». Напередодні 1965 року він, виступаючи перед земляками, говорив:
«Розумієте, в новому році ми почнемо реконструкцію бригадних виноградних плантацій. Стару лозу замінимо новими сортами – більш цукристими, більш урожайними. Саджатимемо тільки загущеним способом по 3-4 тисячі кущів на гектар. Я переконаний, що нові виноградники дадуть ягід удвічі більше. Так і новий рекорд буде досягнуто, і для нас, трудівників землі, – перемога, а для народу – достаток. На кожному столі буде наш виноград: солодкий, чистий, янтарний».
Саме так званий «згущений спосіб» бригадир виноградарів запозичив у болгарських колег, коли у складі делегації побував з робочим візитом у Болгарії. Це й принесло йому такий неймовірний успіх. До того часу в Молдавії про цей спосіб не знали.
Згадуючи родину
Дочка Володимира Івановича – Надія Володимирівна, пригадуючи батька, розповіла, що він був надзвичайно скромним, роботящим і чесним. Жінка навела такий приклад:
«Батько наш вставав дуже рано, ми його й не бачили, бо ще спали. Мама давала йому з собою щось поїсти: шматочок хліба, пару яєць варених, огірка, шматочок сала. Можете собі уявити, якою маленькою була торбинка, куди вона складала ті харчі. Так от батько, повертаючись пізно увечері додому, приносив нам з братом у тій спорожнілій торбинці по 2 грона винограду, всього по два! Ми іноді обурювалися, чому так мало. Показували, що інші сусіди привозили собі ці смачнючі плоди машинами, на якихось возах, але він вважав, що не має права на більше. Тому дозволяв собі лише те, що приносив».
Нашому кореспондентові донька виноградаря показала виписку з «Особового листка з обліку кадрів» батька. Там вказано, що Степанов Володимир Іванович, болгарин, народжений в с. Паркани, Тираспольського району МРСР 2 серпня 1922 року, походить з родини селян-бідняків. Є членом КПРС з лютого 1953 року, має освіту 7 класів, закінчив початкову школу у своєму селі в 1936 році». Відразу після семирічки, маючи від роду всього 14 років, підліток працював колгоспником у рідному колгоспі. Через три роки став бригадиром рільничої бригади. З серпня 1941-го по квітень 1944-го перебував на тимчасово окупованій території, займався домашнім господарством.
Відразу після звільнення республіки у квітні 1944 року хлопця мобілізували до Червоної Армії. Йому довелося служити хіміком 6-ї окремої гвардійської роти хімзахисту у складі 10-ї гвардійської повітрянодесантної Криворізької Червонопрапорної дивізії. У серпні 1944 року Володимир взяв участь у Яссько-Кишинівській операції на 3-му Українському фронті. У ході прориву оборони німецько-румунських військ та форсування річки Дністер гвардії рядовий Степанов під кулеметним та мінометним вогнем противника своєчасно забезпечив димову завісу над переправою та попереду бойових підрозділів піхоти, чим звів до мінімуму втрати у стрілецьких підрозділах. За цей подвиг був нагороджений медаллю «За відвагу».
У 1945 році разом з дивізією взяв участь у Кишинівсько-Ізмаїльській наступальній операції, Балатонській оборонній операції, Віденській стратегічній наступальній операції та Надьканізько-Кермендській наступальній операції в Угорщині. Війну закінчив у Болгарії.
Після демобілізації повернувся в колгосп на посаду бригадира рільничої бригади. У період 1952–1976 рр. працював бригадиром виноградарської бригади, звідти й вийшов на пенсію за станом здоров’я. Став інвалідом праці II групи й уже не працював.
Сухі рядки з біографії Героя Соціалістичної Праці Його ж дочка розповіла, що такого «трудоголіка», як її батько, важко було зустріти. Він уболівав за все, що відбувалося в господарстві, дні та ночі проводив у полях, на виноградниках, проходив пішки десятки кілометрів щодня.
«Як він міг мати гарне здоров’я, якщо, практично, ніколи не відпочивав і не мав вихідних. То посуха, то заморозки, то вітри, то якісь шкідники, та багато проблем із тим виноградом, поки його виростиш та збереш. Так з року в рік і жили», – пригадувала Надія Степанова.
Вона поділилася спогадами про батьків:
«Мамі було 18 років, а татові – 20, коли вони познайомилися. Йшла війна, але молодь збиралася, навіть якісь вечірки влаштовувала. Так мої батьки почали зустрічатися, але тата згодом забрали на фронт. Я зберігаю татусеве фото, яке він надіслав мамі з фронту. Там підписано: «Жінці Марії з фронту». З цим пам’ятним знімком я багато років виходила на «Безсмертний полк», поки могла. Нині вже сили не вистачає. Батько ж повернувся живим-здоровим, і вони побралися. Хату збудували, в ній я й живу тепер сама. До речі, мій батько був дуже гарним, мабуть, найкращим серед чоловіків нашого села», – посміхаючись, розповідала співрозмовниця.
У родині Степанових було двоє дітей – дочка Надія і син Дмитро. Батьки мріяли про вищу освіту для них, тому Надія, працюючи в сільській бібліотеці, заочно закінчила Кишинівський педуніверситет за фахом «Російська мова та література». Потім її взяли на посаду начальника відділу кадрів колгоспу, звідти вона й пішла поповнювати лави пенсіонерів. Сім’ю не створила, якось не пощастило зустріти такого чоловіка, щоб хоч трохи нагадував її улюбленого татуся.
Син Володимира Степанова – Дмитро, після Парканської школи закінчив Одеський технологічний інститут ім. Ломоносова. Трудився механіком, згодом – головним інженером Тираспольського об’єднання «Молоко». Селяни йому довіряли, обрали головою колгоспу, знаючи його порядність, вміння творчо ставитися до будь-якої справи. Надія Володимирівна вважає, що її брат успадкував від батька ці риси. Прикро, що молодим пішов із життя.
Спадкоємиця родини виноградаря з сумом повідомила, що її хату колись пограбували й винесли з дому все майно та, заодно, нагороди батька, які він заслужив не лише в мирний час, а й під час війни. Встановити, хто здійснив цей ганебний вчинок, правоохоронцям не вдалося.
Фото з архіву сім’ї.