У Рік придністровського народу особливої актуальності набуває тема ідентичності придністровців, їх самоідентифікації.
Придністров’я не безпідставно називають багатонаціональним краєм, адже в ньому проживають три основні державотворчі нації – молдавани, українці, росіяни. Проте водночас протягом століть тут селилися вірмени (Григоріополь і околиці), болгари (с. Паркани), німці (Григоріопольський район), поляки (Кам’янський район), гагаузи, євреї (в більшості своїй у містах). Тож національна палітра нашого краю не обмежується трьома основними етносами. За деякими оцінками, в ПМР проживають представники 72 національностей.
У різні часи на їхню долю випадали всілякі випробування. Радянський період у цьому відношенні теж не був винятком. Частину придністровських німців у 1940 році репатріювали до Німеччини, інших наприкінці 40-х вислали до Сибіру та Казахстану. Більшість поляків асимілювалася, а євреї виїхали за кордон. Росіяни, завдяки активним контактам з іншими етнічними групами, як у мовній і культурній царині, так і в повсякденному житті, стали набагато ближчими до місцевого населення краю, ніж до росіян РРФСР. За таких обставин ситуація, коли титульна національна група на своїй території не відіграє визначальної ролі через те, що більша її частина представлена сільським населенням, якнайкраще сприяла реалізації національної політики в СРСР. Вона була покликана втілити в життя ідею формування в Радянському Союзі єдиної – наднаціональної – «нової історичної спільності», яка називалася «радянський народ».
Хоча національна політика, спрямована на створення нової ідентичності, в подальшому була розцінена як неправильна, багато дослідників визнають, що на деяких територіях радянське керівництво досягло певних успіхів. Поміж них і Придністров’я, де були створені яскраво виражені соціальні, культурні та історичні передумови для реалізації подібної політики. Про це красномовно свідчить і той факт, що, коли в Кишиневі 1988 року розпочався процес «національного відродження», який, щоправда, через рік трансформувався в очевидні прорумунські тенденції, придністровці відчули дискомфорт. Вони набагато міцніше і глибше «вросли» в СРСР, а після його розпаду почали орієнтуватися на Росію, як на правонаступницю Радянського Союзу, і відповідно хотіли бачити Кишинів на таких самих позиціях. Тож природно, що придністровці категорично відмовлялися встановлювати на будівлях органів влади румунський триколор, який асоціювався у них в історичній пам’яті з жорстоким політичним режимом часів фашистської окупації 1941–1944 рр.
У цих непростих обставинах було цілком зрозумілим і логічним, що ідея створення в Придністров’ї спочатку автономії, а потім, на тлі непоступливості законним вимогам лівого берега з боку кишинівських правителів, і власної державності, дістала широку підтримку населення. Самостійний шлях розвитку розглядався придністровцями як інструмент захисту власних інтересів, радянських цінностей, а також засобом протидії румунізації, що насаджувалася з правого берега.
Прихильність до СРСР і Росії наочно продемонструвала зовсім іншу ідентичність придністровців, відмінну від жителів правого берега. У зв’язку з цим не можна не згадати той незаперечний історичний факт, що придністровський регіон відрізняється від Молдови не тільки лінгвістичною ситуацією, а й етнічним складом населення, історією міжетнічних відносин, а також рівнем економічного розвитку. Це ще раз підтвердило факт, спочатку сприйнятий багатьма як припущення, що в Придністров’ї досить розвинена регіональна ідентичність.
За твердженням політологів, соціологів, етнографів, етнічна ідентичність – це погляди, які поділяють члени певної національної групи, сформованої в процесі взаємодії з іншими етносами. Значна їх частина стала результатом усвідомлення спільної історії, культури, традицій, а також території. Це наукове формулювання цілком може бути застосоване і до сучасного етапу розвитку придністровського суспільства.
Так чи інакше, протягом століть на цій території відбувалося формування специфічної придністровської ідентичності, як почуття приналежності до географічного Придністров’я, придністровського народу. Характерно, що, коли суспільно-політична і соціально-економічна ситуація залишалася стабільною, цей процес відбувався повільно. Тільки ж виникла зовнішня загроза, а у придністровців з’явилися побоювання, що цінності, які прищеплювалися їм десятиліттями, можуть бути зневажені політичними опонентами на догоду прорумунським націоналістам, процес кристалізації придністровської ідентичності набув нової динаміки. Він не припиняється й нині.
Придністровці прагнуть міжнародного визнання створеної державності. І в першу чергу це необхідно для захисту етнічних, політичних, економічних, соціальних і національних інтересів. Домогтися цього можливо тільки спільними зусиллями, відчуваючи та позиціонуючи себе єдиним народом, а не розрізненими національними групами.
За матеріалами Придністровського історичного порталу підготував Сергій ХОХЛОВ.
Фото novostipmr.com