ПРО ОСОБИСТЕ КРІЗЬ ПРИЗМУ ЯВИЩА
Винахід фотографії подібний до появи колеса. Людство має бути безмежно вдячним французу Жозефу Ньєпсу, який два століття тому зробив першу справжню фотографію.
Велика річ фотографія – зупинена мить, зафіксований чиєюсь рукою момент нашого швидкоплинного життя, який, на жаль, вже ніколи не повториться. З кожним фотозображенням асоціюється певна подія, радісна чи сумна, історичних масштабів чи камерна, цікава лише сімейному колу. Вони навіюють спогади, «пробивають» на ностальгію, коли все було не так, і ми були молодими.
Сімейні фотоальбоми – мало вивчене соціальне явище з нашого недавнього минулого. Як їх тільки не називають: і життєвою хронікою, і як у відомій пісні «фотокопією нашої долі». Гортаючи сторінки, ми нанизуємо на нитку життя, немов намистини, безповоротно минулі роки.
Забуті в старих альбомах, заховані в коробках на балконах або архівних папках на антресолях, ці фотографії нерідко роками чекали свого зоряного часу, коли на них звернуть увагу. Вони – немов листи від старих друзів, дорогих серцю людей, які несподівано знаходиш у шухляді письмового столу, коли робиш генеральне прибирання: пожовклі, трохи пошарпані, з надламаними куточками, проте сповнені історій, спогади про які змушують прискорено битися чи, навпаки, завмирати серце. Напевно, ці фото, іноді з наївними підписами, потрібні для того, щоб знову розповісти нам про минуле – не у вигляді сухих фактів із підручників, а про «живі» моменти, які «нашіптують» про себе. Досить боляче часом бачити біля сміттєвого бака розсип старих пожовклих знімків – значить, когось спіткало забуття.
Зворушливі миті перегляду старих фотографій «9х12», немов тимчасовий місток, портал для спілкування з тими, хто жив до нас, кого немає поруч. І що примітно, розглядаючи ці знімки, вкотре переконуєшся: радості, тривоги, мрії з часом не так уже й змінилися, незважаючи на прихід ШІ. Вдивляєшся в обличчя людей і ніби чуєш їхній сміх, відчуваєш їхнє тепло. Хочете – вірте, хочете – ні, проте є в старих фотографіях щось магічне, те, що притягує. Вони не просто показують, як усе було, вони змушують задуматися, як особисто ми вплетені в цю нескінченну нитку часу. Адже історія не щось абстрактне, це не просто про минуле, це про нас справжніх. А знімки – вони, як дзеркало, в якому відбиваємося і ми, і ті, хто був до нас. Уже давно визнано, що фотографія – не ремесло, це вид мистецтва, який дозволяє «зупинити час», зберегти емоцію і розповісти цілу історію одним кадром.
Люди та події, що потрапили в об’єктив камери, стають відображенням епохи. Коли переглядаємо фотографії, яким рік, два, десять, двадцять, півстоліття, століття, ми «вдихаємо» минуле, немов аромат осіннього листя. І вони вочевидь ближчі, ніж здається, кожна готова розповісти щось нове, навіяти, нагадати. А якщо ще й відповідну музику послухати, на кшталт «Крыша дома твоего» Юрія Антонова, «Родительский дом» Льва Лещенка, «Мама» Світлани Лазаревої, і не на електронному носії, а на старому доброму вінілі, то, вважаю, нірвана забезпечена – і жодних новомодних практик з «очищення душі» не знадобиться.
…Раніше ж було як: усією родиною, одягнувши «все найкраще одразу», зачесавшись і уклавши волосся, ходили до фотоательє. Щоб зафіксувати найважливіші події, іноді запрошували майстра додому. І це було ціле дійство, справжнє свято, особливо для дітей. Нині ж кожен із нас майстер: натиснув кнопку і вуаля – ось воно, є фото!
Хто ж сперечається, часи нині інші, інстаграмні. Нове життя породжує нові приказки. Одна з них якнайкраще характеризує ознаки всевладдя цифри: «Якщо тебе немає в Інтернеті, значить, тебе немає взагалі». А пам’ять про минулі події зберігається у… комп’ютері. Та, погодьтеся, це зовсім не те. Немає у бездушної техніки теплоти картону, коли перегортаєш товсті аркуші альбому, пильно вдивляєшся у старі знімки, ніжно погладжуєш любі обличчя рідних і близьких, багатьох з яких уже й немає поруч із нами. Колишня аура від «спілкування з минулим» у сучасного покоління поступово відходить у небуття…
Невпинно наближався ювілей сина, який живе за тисячі кілометрів від Тирасполя. Було бажання якось незвично, оригінально привітати «кровиночку», поєднати традиції та інновації. Дружина – педагог, тому природно, що в неї народилася ідея підготувати презентацію (теж віяння сучасності). Вона складалася з добірки сімейних фотографій, накладених на пісню у виконанні Олександра Малініна «Храни тебя, сынок».
Безмежно й самовіддано любляча мати заради сина спромоглася навіть на написання віршів. І нехай їхній ритм трохи збивався, і рими нерідко не збігалися, зате почуття любові в цих невибагливих рядках було надзвичайним. У «нехитрій», проте душевній поезії вмістилося все 35-річне життя найдорожчої людини.
Розпочали ми з підбору найбільш виразних, важливих і значущих фотокопій, головний герой яких – син, «від народження до 35-ти». Так захопилися, що не помітили, як настала глибока ніч вихідного дня. Спочатку коло вибраних фото було дуже широким, поступово («мені шкода, давай залишимо») воно звужувалося, допоки не залишилася необхідна кількість – 35. Важливо було змонтувати фото з музикою так, щоб останнє було перегорнуто секунда в секунду з останніми акордами пісні.
Часу не шкодували, він був витрачений недарма, адже перед очима промайнула більша частина подружнього життя, з того самого прекрасного моменту, коли в нього увійшла наша найдорожча людина. Ось класична «голопуза» фотографія, з якої і почався життєвий літопис нашого Сашеньки. Це його перші, ще невпевнені кроки. А от і перше офіційне зображення, зроблене майстром фотоательє. На його візиті наполягла бабуся, вона ж на правах старшої і вбрання вибирала.
Мимоволі з очей котиться сльозинка, коли на тебе дивиться збентежений першокласник в оточенні подружок із дитячого садка. Тут ми на морі; а це – на Дні міста на центральній площі, яка ще носить назву Конституції; тут – на чарівному Хрещатику, а ось… уже і випускний. Так і пролетіли «шкільні роки чудові». Що? 11 років минуло? Не може бути! Не віриться, не хочеться, не сприймається.
От кілька фото, де вся численна родина, як з мого боку, так і дружини. Ех, які ми були молоді! Ці знімки ми теж взяли для презентації, щоб син хоча б у спогадах міг повернутися до витоків
та пам’ятав, де він з’явився на світ, щоб не забував, звідки його рід, хто його започаткував та хто його прабатьки. Так не обірветься нитка поколінь.
І от уже «наш Сашко», немов прекрасний лебідь, високий, статний юнак – студент ПДУ. Ці п’ять років також пролетіли, немов одна мить. Потім робота, шлюб, що припав на найсуворіші часи коронавірусу.
Нещодавно у нас народилася онука, наша спільна, довгоочікувана радість. Не знаю, як батьки, а ми з дружиною вже роздрукували кілька фотографій і купили сімейний альбом для наступного покоління нашої родини. У ньому будемо дбайливо зберігати життєві моменти дівчинки, щоб, коли вона виросте, змогла зазирнути в сімейний альбом.
Добре все-таки, що будь-яку мить можна зафіксувати. І як тут, в черговий раз, не віддати шану творцям фотографії.
Віктор ЗАРЕЙЧУК.
Фото www.pexels.com