Якщо автор назве його ім’я, то здивований читач скаже: «Це ж не поет, а колишній головний архітектор міста Тирасполя», і також матиме рацію. Бо Олександра Нарольського у столиці та в Придністров’ї загалом знали саме в такій іпостасі.
Поштовхом до написання цієї замальовки стала невеличка книжечка «Поезії» з дарчим написом: «Кохановій Алісі з повагою від автора О. Нарольського. 20.05.2012 р.», видана тиражем у 100 примірників за сприяння його друзів Володимира Ніколюка, Світлани Мураховської та Людмили Артем’євої.
Збірка стояла на книжковій полиці, перечитана не раз, але знову потрапила на очі, і я пригадала, що у нинішньому жовтні авторові могло б виповнитися 75 років. Ювілейна дата, про яку мабуть згадали лише близькі та родичі.
У жовтні стиглому родився
І день народження завжди
Святкую там, де пригодився.
О, жовтень, зачекай, зажди
Роки, мов аркуші, гортати
Так швидко у кінці життя.
Я зірку щастя ще дістати
Силкуюсь в небі майбуття.
Народжений у 1950-му, на так званому масиві Білані́вка, що на заході Кам’янця-Подільського, між Польськими фільварками та мікрорайоном Жовтневим, на високому плато лівого берега ріки Смотрич, юнак із дитинства встиг закохатися в неповторну архітектуру рідного краю.
Дитинство бігало моє
На Біланівці милій.
І дорогими з часом є
Минулі дні щасливі.
По схилах Смотрича крутих,
Де бігали стежками,
Де все здавалося святим:
Фортеці сивий камінь,
Дороги, що вели у ліс
По кладці через річку.
По всім житті я це проніс –
Дитинству ставлю свічку.
Олександр навчався в початковій Білані́вській школі, потім у середній – на Польських фільварках та в художній студії палацу піонерів на Руських фільварках. Тягнувся до знань, хоча його ніхто і не примушував. Такий вже мав характер.
Місто Камянець-Подільський –
Батьківщини рідний край.
Ти із серця не поділось,
Лиш його бентежиш вкрай…
Рано, ще зовсім юним, він узявся за перо. І вже в 1966 році, коли йому виповнилося лише шістнадцять, світ побачив його перший вірш, зігрітий юнацькою мрією й надрукований у газеті «Зірка», офіційному виданні республіканської Всесоюзної піонерської організації (м. Київ). Для молодого початківця це був справжній промінь удачі – подія, що викликала щире захоплення не тільки в очах рідних і друзів, а й надію у його власному серці.
У 1968-му Олександр поїхав до Києва і впевнено вступив на архітектурний факультет Київського державного художнього інституту. Після навчання здобув фах архітектора й кілька років працював у місті Орел, в управлінні головного архітектора. А вже 1979-го його життєвий шлях повів до Тирасполя.
Тут він творив майже три десятиліття – з 1979 по 2009 роки. Внесок Олександра Володимировича як головного архітектора безперечно вартий вдячної пам’яті нащадків. Вимогливий до себе, зосереджений і скромний, він залишався людиною справи: уникав зайвої уваги, не виставляв напоказ свій внутрішній світ, хоч у ньому вирувала сила думки та творчості.
Ми познайомилися на початку 90-х. Після створення товариства «Червона калина» Олександр сам переступив поріг нашого офісу. Його захопила думка, що в місті починається рух за відродження української мови, культури, традицій. Він чудово володів чистою українською, розповідав про себе, про дитинство, роки навчання, про бачення майбутнього Тирасполя.
Було видно: він жив містом – дихав його ритмом, переймався його болями, мріяв бачити його гармонійним і живим. Постійно думав, як поєднати сучасні архітектурні течії з повагою до історичної спадщини. Маючи службовий автомобіль, він часто залишав його і йшов пішки. Повільно, уважно, ніби художник перед полотном, Олександр Нарольський вдивлявся в кожен куточок міста, оцінюючи його професійним поглядом архітектора і митця. Він відчував особисту відповідальність за місто і просто не міг інакше.
Творити місто – справа довга
І в цьому вся таємна річ,
Бо кожна має забудова
З’явитись, щоб поза сторіч
Не заважати людям жити,
Не руйнувати міста стиль,
Могла щоб зір заворожити
Без зримих пошуків зусиль.
У 1994-му Олександр Володимирович увійшов до складу Правління – керівного органу товариства, допомагав у проведенні громадських заходів. Давав слушні поради, допомагав складати сценарії. І це попри велику завантаженість на роботі. Його активності та небайдужості можна було позаздрити.
Дружина Ніна (вже після смерті чоловіка) ділилася своїми спогадами про нього: «Він полюбив Тирасполь як свою другу батьківщину, саме в цьому місті Олександр знайшов близьких за духом, творчих та порядних людей, з якими йому було цікаво спілкуватися та працювати».
Ставлення до своєї дружини та до двох дочок було особливим у Олександра Володимировича. Він називав свою Ніну «берегинею роду», своїм донечкам також знаходив особливі слова ніжності та любові.
Мама в житті Олександра Нарольського посідала особливе місце. Він любив її вірною любов’ю сина, але не часто навідувався додому. Про маму писав:
Довго чекала і кликала мати
Сина приїхать з далеких доріг.
Я ту можливість не міг упіймати
Й маму живу вже застати не зміг…
Мами не стало і світ став немилий.
Біля могили самотній стою.
Вже не відчую тих рук я, що мили
Личко моє і голівку мою…
Олександр Нарольський завжди був невдоволений своєю творчістю, прискіпливо ставився до кожного слова, знаходив безліч причин, щоб не показувати свої поезії стороннім очам. Він не любив піару, не прагнув публікувати свої вірші, які з ранніх років писав українською мовою, хоча його товариші йому радили не ховати свій талант до шафи, однак він може стидався, може боявся, що не признають в ньому поетичного дару.
До речі, в робочому кабінеті архітектора можна було побачити графічні роботи, виконані ним самим з високою майстерністю, і листочки з ескізами, начерками, заготовками, з закінченими поезіями, які він міг зачитати лише близьким, кому довіряв. Для решти це була таємниця за сімома замками. Він також не показував нікому, крім близьких друзів, свої картини та малюнки, якими теж захоплювався все життя. Поезію, графіку, живопис, до яких мав хист, якими цікавився, він сприймав як хобі.
Та хіба ж можна довірити кожному, хто зайшов до кабінету, наприклад, такі слова:
На полях скосили жито
І закінчились жнива.
Ах, як хочеться пожити!
А здоров’я вже нема…
Або таке:
І вся помилка моя в тому,
Що весь роботі віддавався –
Без залишку, забувши втому…
І в цій помилці пізно я зізнався.
Високо цінуючи професіоналізм, міг вважати себе професіоналом лише у справі, якій присвятив власне життя – архітектурі, містобудуванню. І архітектор Нарольський доклав усі знання та сили, щоб образ Тирасполя змінився на краще, а життя городян стало більш упорядкованим, щоб були створені оптимальні умови для праці, побуту, відпочинку населення та ефективної роботи всіх галузей народного господарства.
Тираспольчанам знайомі проекти Олександра Нарольського. Це магазин «Товари для жінок» (нині «Щасливий світ»), кафе «Прохолода», Палац дитячої та юнацької творчості, будівля Верховної Ради ПМР, Міський палац культури, кінотеатр «Тирасполь» з прилеглою територією, будівля єпархіального управління та собор Різдва Христового, сквер де Волана та багато іншого. Зрештою, за його активної участі було розроблено та затверджено новий генеральний план розвитку нашого міста.
Та не судилося…
Фотографії з альбому,
Перли спогадів своїх
Розложив. Здолавши втому,
Став я розглядати їх.
Ось на дереві, в сорочці,
В хрестик вишитій мені,
Я сиджу, свій погляд в точці
Зосередивши в одній.
Ось із братом, всі у білім,
В день святковий стоїмо,
Ось з сестрою – спілі-спілі
Вишні смачно ми їмо.
Ось у школі: парти, учні,
Ліс піднятих вгору рук.
Ось перерва, звуки звучні
Забивають серця стук.
Інститут, робота, внуки
Линуть спішно в забуття,
І закінчуються звуки –
Так кінчається життя.
Тирасполь не забув свого градобудівника: з метою увічнення пам’яті заслуженого працівника ПМР, головного архітектора м. Тирасполь (1979–2009) Олександра Володимировича Нарольського на фасаді житлового будинку за адресою: м. Тирасполь, вул. 25 Жовтня, д. 97, встановили меморіальну дошку.
Нині триває підготовка до процедури з присвоєння йому звання «Почесний громадянин м. Тирасполя». Але це буде вже інша історія.
Аліса КОХАНОВА.