Наша унікальна країна цікава світові (що підтверджують численні іноземні туристи) своєю полікультурністю, яка стала міцним фундаментом для формування придністровського народу.
За таких обставин кожен етнос зберігає самобутні традиції та власну історію, а держава створює сприятливі умови для підтримання та подальшого розвитку національних традицій.
Рукодільницям і умільцям, які розвивають унікальні види декоративно-прикладного мистецтва, що здавна існували на лівобережжі Дністра, цього року вперше вручили свідоцтва про присвоєння статусу «Майстер народних художніх промислів, ремісник Придністровської Молдавської Республіки». Посвідчення отримали понад 30 осіб, які захоплюються вишивкою, в’язанням, килимарством, лозоплетінням, різьбленням по дереву, вичинкою та обробкою шкіри, виготовленням кераміки, ляльок, виробів із вовни або соломи, іншими видами творчості.
Пропонуємо читачам газети познайомитися з майстрами Кам’янщини.
Хата, як на празники кума: Рушники, різьба, верет сувої…
Рядки поета Миколи Петренка згадалися на порозі вітальні родини Безушко. У селі Ротар, як і в інших населених пунктах на півночі республіки, таку кімнату молдавани й українці називають однаково: каса маре – велика хата. Оформлена вона буває по-різному, але завжди готова до прийому гостей.
У Галини Миколаївни велика хата схожа на зал етнографічного музею. Тут представлені різноманітні види рукоділля, й одразу навіть складно повірити, що всі вони виготовлені однією майстринею.
Підлога встелена килимами, на яких розцвіли яскраві квіти, в’ються гнучкі лози з пишним листям і важкими гронами ягід. Поруч смугасті доріжки. Їх наші предки використовували не тільки для утеплення підлоги.На цей факт вказують назви.
Ось налавники, вони і нині виконують свою функцію на масових заходах, де замість стільців гості сидять на довгих лавах, покритих домотканими доріжками з геометричним орнаментом. Ось молдавські перетаре, названі так тому, що їх вішали на стінах за лавками. На таких килимках характерний орнамент: усі квіти та інші елементи спрямовані вгору, немов тягнуться до сонця.
Є серед робіт майстрині ткані гобелени з тематичними композиціями. Розглядаєш ці твори народного мистецтва і розумієш, чому традиція виготовлення молдавських килимів включена до списку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО.
«У бабусі Ірини був верстат, змайстрований дідусем Михайлом. Вечорами, впоравшись із домашніми справами, всі жінки роду пряли і ткали. У нас було багато овець, їх стригли, а потім самі виготовляли нитки. Звичайно, навчили й мене промивати й чесати вовну, прясти, фарбувати пряжу, ткати. Це складний, але дуже захопливий процес, який допомагає зробити оселю затишною», – розповіла Галина Безушко.
У родині навчили її і вишивати. Рушники, подушки та простирадла – все прикрашене вигадливими візерунками. А ще Галина Миколаївна створює на полотні картини. Уважно розглядаючи їх, помітила цікаву закономірність: килими виготовлені у молдавській традиції, а всі вишиті жанрові сценки – з українського фольклору. Ось лірична: козак схилився з коня до дівчини, яка простягає йому рум’яне яблуко, зірване з дерева, всипаного стиглими плодами. Ще одна відтворена з істинно народним гумором мізансцена: навіть якби не було красномовного напису «Де ти досі пропадав?», сам сюжет дає зрозуміти, що козачка зустрічає чоловіка не дуже привітно… А дивлячись на пару в українському народному вбранні, немов чуєш запальну мелодію, під яку вона кружляє у танці.
Сама ж кімната, де дбайливо зберігаються виготовлені з великою любов’ю рукоділля, немов відображає багатонаціональний характер придністровського народу.
Дивнi візерунки сяють, мов живi
Напевно, так виходить тому, що виконані вони з великим завзяттям, любов’ю і математичною точністю. Ці риси поєдналися в характері Марусі з дитинства. До творчості її привчила бабуся, під її опікою дочок і синів залишали батьки, які працювали в колгоспі села Подойма. А здібності до точних наук розгледіли та розвинули у школі. Сюди Марія Микитівна повернулася після закінчення Тираспольського педінституту з дипломом учителя математики. Цій серйозній професії присвятила 40 років.
Після уроків і позакласних заходів, закінчивши всі домашні справи, Марія Крикливська бралася за рукоділля. Сідала за верстат і ткала рушники, вплітаючи різнокольорові нитки там, де мали розкритися пелюстки квітів, з’єднатися в чіткий орнамент геометричні фігурки або символи традиційних оберегів.
«Особливий настрій та наснага з’являлися під час вишивання. Рідні вже давно спали, а я тихенько творила, придумуючи химерні візерунки й акуратно, стібок за стібком, втілюючи їх на полотні, – згадує Марія Микитівна. – Улюбленими техніками були двостороння та стрижена гладь, завдяки якій створюється ефект оксамитової поверхні. Потім освоїла вишивання хрестом. Тепер захопилася бісером».
Яскраві роботи рукодільниці, можливо, так і залишилися б відомі тільки родичам, та на початку нинішнього століття активну учасницю життя села запросили на роботу в Подоймську адміністрацію. Як заступник глави села М. Крикливська завжди брала участь в організації різноманітних заходів і, щоб відтворити місцевий колорит, часто використовувала свої роботи. Її рушники, облямовані ніжним вишуканим мереживом, пишні подушки в білосніжних наволочках, розцвічених фантастичними букетами, не раз прикрашали подвір’я, яке представляє Кам’янський район у столиці на День Республіки.
Сама Марія Микитівна у свята одягає народний сарафан і вишиту сорочку (все виготовлене своїми руками з урахуванням старовинних традицій села) і виступає у складі народного вокально-фольклорного колективу «Подоймянка». На пенсії вона не нудьгує, а бере активну участь у творчому житті району та республіки.
Руки золоті в народної майстрині, Серце золоте, просвітлене чоло
Краще Наталію і не описати. Здається, їй знайомі всі види рукоділля.
У великій родині Василя та Юлії Секрій росло семеро дітей, і щоб дочки та сини були добре одягнені, а в домі панували затишок і комфорт, господиня кожну вільну хвилинку присвячувала шиттю та в’язанню. Свої вміння передала дітям, причому не тільки донькам. Михайло Секрій, який обрав професію будівельника, на дозвіллі вишиває хрестиком. Валентина віддає перевагу бісеру, Марія виготовляє ковдри з клаптиків різних тканин.
Спільним для всіх сестер стало захоплення в’язанням, а для Наталії воно є справою життя. Ще у шкільні роки вона відвідувала гурток, де традиційні прийоми одного з найдавніших видів рукоділля доповнювалися сучасними методами, візерунками, тенденціями. Тоді дівчина вперше взяла участь у конкурсі, а її роботи посіли перше місце.
Уже понад 10 років Н. Кавтя навчає азам в’язання окницьких дітей. У сільському Будинку культури вона веде гурток «Умілі ручки», удостоєний звання зразкового колективу декоративно-прикладної творчості. Тут не тільки Наталія Василівна, а й інші досвідчені рукодільниці діляться з підлітками секретами майстерності.
Разом в’яжуть іграшки: для розваг малюків; для лялькового театру, що діє при БК; для створення тематичних композицій, які демонструють на конкурсах і фестивалях. На таких заходах виставки окницьких умільців, як правило, посідають призові місця. Однак головним є те, що їхні вироби неодмінно привертають увагу глядачів, багато з яких хочуть придбати фігурку казкового героя, м’яку іграшку, забавного зайчика або милого чебурашку.
Тепер у Наталії Василівни з’явилася можливість реалізовувати своє рукоділля. Статус майстрині (поки що єдиної в республіці, яка спеціалізується на в’язанні гачком) надає їй право брати участь у виставках-продажах, ярмарках і продавати плоди своєї праці через спеціалізовані магазини.
«Надання цього статусу стало підсумком республіканського огляду, проведеного Державною службою з культури та історичної спадщини. Я брала участь у номінації «Народна декоративна лялька». Підготувала композицію «Багатонаціональне Придністров’я», – розповіла Н. Кавтя.
Персонажі цієї виставки представляють основні етноси нашої республіки. Ляльки майстерно виготовлені, а головне – одягнені в національні костюми, створені з увагою до деталей. Українці – у традиційних вишиванках. В’ються автентичні візерунки, відтворені з особливою ретельністю, і на червоному сарафані росіянки, й на косоворотці її кавалера, і на сорочках пари молдаван. На прикладі цих ляльок можна вивчати історію народного костюма. А попереду стоїть із короваєм на білесенькому рушничкові фігурка, на вбранні якої поєдналися різні орнаменти, мотиви, фасони – і глядач відразу впізнає в ній гостинну придністровську хазяєчку.
Не дивно, що пару таких ляльок майстриня подарувала Президенту Вадиму Красносельському, який під час однієї з робочих поїздок по республіці відвідав окницький Будинок культури.
Капелюшки – не дурниця, то важливий елемент
Про це знає кожна жінка, навіть якщо в її гардеробі всього один такий головний убір, як правило – літній. Тепер аксесуари, що допомагають захищатися від спекотного сонця, в моді, їх можна купити і в магазинах, і на ринку. А в далекі 1990-ті солом’яні капелюшки, як і багато іншого, були дефіцитним товаром. Свій перший я дбайливо привезла з Одеси, носила гордо й у відповідь на заздрісні розпитування вказувала напрямок у бік курортного міста.
Капелюшки місцевого виробництва бачити не доводилося аж до 2000-х. Зате перша ж зустріч змусила по-новому поглянути на людину, яку знала давно і, здавалося, досить добре. Тоді з’ясувалося, що Віктор Мельник не тільки дбайливий глава села Кузьмин, а й знатний майстер. У День Кам’янки він зустрічав гостей українського подвір’я в шикарному брилі, який виготовив власноруч.
Уже потім, коли свято відшуміло, Віктор Миколайович охоче розповів, що може змайструвати й кошик, і різні корисні в побуті дрібниці. Навчив його ремеслу батько. Показав, як заготовляти матеріал для лозоплетіння, як правильно підготувати його до роботи.
«На березі Дністра ми збирали не тільки вербову лозу, а й рогоз. З нього виготовляли невеликі кошики, а ще – плели капелюхи. Так, вони ж бувають не тільки з соломки!» – посміхається майстер.
Його брилі з рогозу дещо грубші, ніж солом’яні, та вельми оригінальні. У них на різноманітних заходах, що проводяться в районі в літню пору, виступають артисти з багатьох фольклорних колективів Кам’янщини, привносячи у свій сценічний образ самобутні народні мотиви.
Працює Віктор Мельник і з берестом, липовою корою, іншими природними матеріалами. З них виходять натуральні та екологічно чисті вироби. Може сплести личаки, кошичок для ягід, декоративну вазу для фруктів, плетінку тощо. Охоче майструє сувеніри для рідних, друзів і знайомих. Найголовніше ж – передає споконвічне ремесло онукам, дбаючи про те, щоб жила сімейна традиція.
Зберігають і розвивають народне мистецтво всі герої цього нарису. Вони навчають різним видам рукоділля дітей та онуків, сусідів і знайомих – усіх, кого зацікавило декоративно-прикладне мистецтво. Беручи участь у культурних заходах і туристичних проектах, проводячи майстер-класи та виставки, вони зміцнюють зв’язок між поколіннями, гармонійно поєднуючи минуле з майбуттям. Так старовинні традиції стають невіддільною частиною сьогодення.
Ніна ПАНАЇДА.