МАЙЖЕ ПРАВДИВА ІСТОРІЯ
Дружину свою я не те щоб не любив, якщо чесно, поважав, хоча одружився з нею заради кар’єри. Вона була дочкою мого шефа. Тоді, після закінчення політеху, я працював рядовим інженером у конструкторському бюро машинобудівного заводу. Молодий був, але самовпевнений і зарозумілий. Кар’єра неквапно просувалася вгору, а от справжнього щастя в особистому житті все не було, хоч і підростали в сім’ї двоє спадкоємців, якими я, безумовно, пишався.
Якомога більше вільного часу намагався проводити з друзями: то на роботі затримаюся, відзначаючи день народження колеги, то в сауні попаритися в чоловічій компанії, то на футбол, то на риболовлю чи на полювання, то в гаражному кооперативі «копаюсь» у машині, то просто «козла забиваю» у дворі. І не те, щоб дружина була мені гидка, зовсім ні. Я звик до її повсякденної турботи про нас, згодом почав відчувати глибоку прихильність до своєї Тетяни. Та не любив я її, не кохав, нічого не міг вдіяти, переступити через себе не міг, не міг примусити себе. Дружину, напевно, така ситуація влаштовувала. Для неї головним було дотриматися зовнішньої пристойності. Найбільше вона боялася засудження оточення, що про це скажуть люди.
Напередодні 1986 року все це мені настільки набридло, що вирішив я поїхати з дому, розвіятися, а заразом і підлікуватися. Загалом, щось на мене найшло. Тоді я вже був головним конструктором заводу, правда, завдяки все тому ж всесильному тестю. Зрозуміло, що, за такої посади та заступництва, взяти путівку на будь-який радянський курорт для мене не становило жодних труднощів. І поїхав я в один із санаторіїв кавказьких Мінеральних Вод.
Потяг, що мчав мене назустріч змінам, через погодні умови запізнився на кілька годин. Було це 31 грудня. У санаторії одержав окрему кімнату, розташувався. В голові ж крутилося одне й те саме питання: «Де і з ким зустріти Новий рік?». Не дарма ж кажуть, як його зустрінеш, так і проведеш. Джентльменський набір, тобто шампанське, апельсини, коробка цукерок були зі мною, але де і з ким? У роздумах опустився в крісло.
Мій санаторій був на околиці міста-курорту. Зовсім поруч із ним стояла непоказна типова п’ятиповерхова «хрущовка». Сидячи в кріслі, я помітив тонкий жіночий силует в освітленому вікні сусіднього житлового будинку. Спонуканий цікавістю, я продовжував спостерігати за, на мій погляд, молодою жінкою, яка пересувалась у передсвяткових клопотах із кімнати на кухню, з кухні до кімнати, сервіруючи новорічний стіл. Так я сидів і дивився впродовж години на незнайому мені жінку. І головне те, що вона була одна. До нового року залишалося хвилин двадцять. Не знаю, яка невідома сила, яке провидіння штовхнуло мене в спину: якщо не зараз, то вже ніколи. І звідки лише рішучість взялася? У свідомості, як блискавка, промайнуло: «Якщо ти зараз не зробиш цей безрозсудний крок, то шкодуватимеш про це все життя». Як казав герой відомого новорічного фільму «Господи, як нудно ми живемо! У нас зник дух авантюризму! Ми перестали лазити у вікна до коханих жінок, ми перестали робити великі й добрі дурниці…». Упродовж життя це підтвердилось, проте зі знаком мінус: я шкодував про те, що був тоді занадто рішучим.
Немов у маренні, я схопив шампанське, цукерки, апельсини й кинувся назустріч долі. Дорогою вираховував, у якій квартирі маячив жіночий силует. З усієї сили, наче герой Андрія Мягкова з безсмертної «Іронії долі», натиснув на дзвінок.
Тепер уже і не згадаю, яку «прекрасну нісенітницю» ніс я в цейтноті, всього за кілька хвилин до нового року миловидній дівчині, яка відчинила мені двері. Визначальним у тому, що вона таки впустила мене у квартиру і посадила за новорічний стіл напроти себе, звичайно, було те, що до бою курантів залишалося буквально кілька хвилин. Напевно, було б верхом безглуздя, пам’ятаючи стару прикмету «як зустрінеш, так і проведеш», зустріти Новий рік, сперечаючись на сходовому майданчику з незнайомим суб’єктом. Та й природного нахабства мені було не позичати. До того ж я й раніше помічав, що маю певний успіх у жінок, однак ніколи раніше цим не користувався. Все це нагромадження випадкових факторів, напевно, і відіграло вирішальну, я навіть сказав би, фатальну роль.
Зовсім незнайомі люди, ми безперервно проговорили всю ніч. Знаєте, так іноді буває, що першому зустрічному у вагоні поїзда ти готовий вилити душу лише тому, що вже більше ніколи не зустрінешся з ним, а виговоритися хочеться. Так було й цього разу. У свої 30 Люся не була одружена. Ну, не зустрівся їй коханий, що тут зробиш. Напевно, тому що надто високі вимоги висувала вона до сильної половини людства. Хоча Бог не обділив її, як потім виявилося, ні розумом, ні зовнішністю, що я відразу зазначив. 24 санаторні дні, проведені з Люсею, стали моїм щасливим часом.
З того часу кожен Новий рік я зустрічав з Люсею, своїм «світлом у віконці». Не знаю, здогадувалася дружина про те, що на Кавказі у мене з’явилася пасія, чи не здогадувалася. По правді, мене це тоді не надто хвилювало. Впродовж 11 місяців кожного року ми з Люсею листувалися. Вона адресувала епістолярні послання на абонентську скриньку. Увесь цей час ми з нетерпінням чекали очної зустрічі та свята Нового року.
Однак напередодні ще одного, чергового, я раптом ніби прозрів. Почав замислюватися над тим, як я живу, що я роблю, по-гамлетівськи метатися між почуттями, пристрастю та сімейним обов’язком. Не знаю, можливо залишки совісті в мені «прокинулися» чи ще щось, цей стан нелегко пояснити словами. Зрозуміють мене лише ті, хто сам це пережив. Згодом надійшло стійке усвідомлення: стосовно дружини я став зрадником. Хіба ж порушення вірності у коханні не можна вважати таким вчинком? За це я сам себе перестав поважати, почав докоряти й мучитися. Моїм першим поривом і кроком було все розповісти дружині та покаятися. Довго не наважувався на це, було соромно. Я вдячний Богові, що дружина мене простила. Уявляю, через що їй у цьому випадку довелося переступити, чого їй це коштувало. Та очевидно, родина для неї була на першому місці.
Сини виросли, роз’їхалися, одружилися, подарували нам із Тетяною двох чарівних онучок. А ця історія з моєю тривалою зрадою стала повчальною для всіх. Загалом, як казав той самий герой з «Іронії…»: «За такий короткий термін старе зруйнувати можна, а створити нове – досить важко». Я дуже радий, що нам разом це вдалося. Ось така новорічна історія…
Микола КОЛЕСНИК.