ЗИМОВІ ЗВИЧАЇ УКРАЇНЦІВ
Пропонуємо вам, шановний читачу, цікаву і захопливу подорож сторінками народно-календарних звичаїв, а також вірувань та уподобань українців. Кожному буде корисно заглибитися в багатий духовний світ українського народу, згадати неписані закони, якими керувалися в житті наші предки.
Перший місяць нового року починається яскравими зимовими обрядами та дійствами, зокрема, зустріччю і святкуванням Нового року – 1 січня, низку продовжують: 6 січня – Святий вечір та 7 січня – Різдво Христове, Щедрий вечір або Маланка – 13 січня, Старий новий рік або св. Василя – 14 січня зі щедруваннями та посіваннями, а завершується зимовий цикл 18 січня Навечір’ям Богоявлення або Голодною кутею та Водохрещем (Богоявленням) 19 січня, яке символізує очищення, розповідає про свята і традиції, що поєднують давні вірування з християнством.
Перша половина січня вже промайнула, святкування відбулися, і ми повернулися до роботи. Тож розпочнемо нашу розповідь з Маланки – веселого народного гуляння з переодяганнями у фольклорних персонажів (Меланка, Василь, Коза, Чорт, Циган), ходіння «Меланки» зі щедрівками, танцями та жартами від хати до хати, а також ворожіння на судженого і багатий урожай. Це свято символізує очищення від негараздів старого року та зустріч нового, супроводжується щедрим столом (із м’ясними стравами), а на світанку хлопці «засівають» зерном.
ВОДІННЯ «МАЛАНКИ»
Для цього неодружений парубок вдягається в жіночий одяг, тобто «Меланкою», а дівчина або молода жінка – в чоловічий, стає «Василем». Молоді люди ходять гуртом і щедрують, бажаючи щастя, достатку, здоров’я й добробуту родині та щедрого врожаю в новому році.
Ой сивая та і зозулечка.
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров’я!
Усі сади та і облітала,
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров’я!
А в одному та і не бувала.
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров’я!
А в тім саду три тереми:
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров’я!..
І так далі…
Господарі пригощають щедрівників ласощами: пирогами, варениками, обдаровують грошима, кажуть теплі слова. Кожен хоче здійснення добрих побажань.
Цікаво: важливо не плутати колядки із щедрівками, бо колядки загалом мають релігійний зміст, а щедрівки – це світські пісні. Тож, якщо в тексті згадується Ісус, – це колядка, якщо бажають добробуту – щедрівка.
ОБРЯДОВА ПІСНЯ:
Наша Маланка – подністрянка.
Дністром плила, ноги мила.
Дністром плила, ноги мила
Та й тонкий фартух замочила.
Повій, вітре буйнесенький,
Висуши фартух тонесенький.
Повій, вітре, із болота,
Висуши фартух, як золото.
Повій, вітре, туди-сюди,
Висуши фартух помежи люди.
У ваших дверях чотири дошки,
Пустіть Маланку до хати
трошки.
Пустіть Маланку, будем співати,
Дасте горіхів – будемо кусати.
Наступного дня святкування доповнювалося «засівалками» або «посівалками». Крім обрядових пісень, щедрувальники несли в дім хоча б жменю зерна, кидаючи його на підлогу, щоб подарувати достаток і здоров’я господарям. І самі щедрівки в більшості своїй присвячені саме цій темі – побажанням достатку, щастя та сімейного затишку.
А ще дівчата ворожили, хлопці «викрадали» хвіртки, щоб їх «викуповували» гостинцями. Усі прагнули зустріти Новий рік весело, щоб уникнути нещасть.
Ворожили дівчата майже так, як і на Андрія: бігали попід вікна слухати, хто про що там розповідає, запитували перехожих чоловіків: «Дядьку, як вас звати?», кидали через хату чобо-
ти – куди впаде чобіт носком, туди й заміж вийде…
Бралися лічити кілки у плоті, примовляючи: «удівець, молодець, удівець, молодець», і так до кінця плоту. Дівчата-гуцулки зав’язували собі очі хусткою і навпомацки лічили кілля у плоті до дев’яти. Дев’ятий перев’язували хустинкою і ранком дивилися: рівний, гарний – наречений такий буде, а як кривий, горбатий, то й доля крива… На Гуцульщині ще годували кота варениками, як на Андрія пса годували, щоб довідатися, котра першою заміж піде.
На Слобожанщині дівчата опівночі розкладали вогнище на березі річки, на льоду прорубували ополонку і чекали, щоб добре розгорівся вогонь. Коли розгорілося, кожна з дівчат брала тліючу головню і кидала її в ополонку: затріщить вогонь на воді – за багатого заміж піде, тільки «пшикне» головня і не затріщить – за бідного.
На світанку часто палили снопи соломи (дідухи), через багаття стрибали для очищення.
ЗАБОРОНИ:
Не можна було сваритися, лаятися і смітити (виносити сміття).
Не варто брати чи давати в борг.
Жінкам заборонялося засівати на св. Василя.
ВОДОХРЕЩА
Водохреща – це свято, що відбувається на честь хрещення Сина Божого, Ісуса, в річці Йордан. Згідно з інформацією у Євангелії, коли Спасителю виповнилося 30 років, він прийшов до Іоана Хрестителя, щоб той охрестив його. Коли Ісус охрестився і вийшов з води, небо розкрилось і явився Святий Дух, що спускався з небес, як голуб, і зійшов на Ісуса. З цього часу Ісус Христос почав своє служіння людям.
У день Богоявлення, після служби у церкві, в пам’ять про хрещення Ісуса Христа в Йордані, проводять велике освячення води на всіх річках, озерах, джерелах і колодязях.
Святкування Водохреща включає безліч традицій та звичаїв. Однією з найпопулярніших є моржування, тобто занурення в ополонку. Такий ритуал немає нічого спільного з церковними канонами. Навпаки, купання в крижаній воді прийшло до нас від наших пращурів, які жили ще в дохристиянські часи. Крім того, прийнято й освячувати воду у церквах, пити її та окроплювати будинки для очищення від усього недоброго, позбавитися від гріхів, хвороб та негараздів, просто занурившись у свячену воду. Водохрещення символізувало й оберіг на майбутній рік. Традиційні ритуали дозволяють позбутися фізичних та ментальних недугів, а також сподіватися на добробут, щастя і міцне здоров’я.
Цього дня неможна лаятися, пліткувати та бажати людям поганого. Протягом 7 днів після свята нашим пращурам заборонялося прати речі у водоймах, адже так можна було осквернити святу воду. Не можна було працювати, шити та в’язати, пірнати в ополонку та набирати воду з поганими думками, адже вона могла втратити свої властивості.
Нині вже багато що змінилося, проте людям завжди властиво вірити в добро, сподіватися на краще. Варто додати, що починати треба з самого себе: бути добрішими, людянішими, уважнішими, цінувати життя своє та свого оточення.
СТАРИЙ НОВИЙ РІК
На цей день припадає свято Василя Великого, який вважався покровителем землеробства. Ось чому вдосвіта годилося засіяти збіжжям оселі. Здебільшого це робили підлітки. У тих селах, де була церква, засівали після ранкової відправи, а де не було – вдосвіта. Батьки будили своїх синів (традиційно засівали тільки хлопчики, а дівчатка лише щедрували). Одягнувшись, дітлахи брали спеціально виплетену рукавицю, наповнювали її житнім чи пшеничним зерном і, ставши перед образами, засівали власну хату:
– На щастя, на здоров’я! Роди, Боже, жито, пшеницю і всяку пашницю. Будьте здорові з Новим роком та з Василем!
Батьки одаровували хлопців грішми, й тоді вони, починаючи з крайньої хати, оббігали сусідські оселі. Кожен намагався щонайпершим засіяти й отримати найкращий подарунок. Тим, хто спізнювався, давали лише млинці та пироги. Відтак за дітьми бігали тічки псів, яких підгодовували юні посівальники.
Найбільш поширеною була така засіваночка:
Ходить Ілля на Василя,
Носить пугу житяную,
Де замахне – жито росте.
Роди, Боже, жито, пшеницю,
Всяку пашницю.
У полі ядро, а в домі добро,
Дай, Боже!
Перших посівальників господиня садовила на порозі та роззувала, щоб «вдома краще кури неслись», а господар тим часом ішов з коцюбою до сідала і зганяв курей, аби «швидше починали нестися».
Крім індивідуальних, були й гуртові посівальники, так звані «товариства». Вони вибирали з-поміж себе старшого.
Головного посівальника садили на лаву, приказуючи:
– Сядь же у нас та посидь, щоб усе добре садилося: кури, гуси, качки, рої та старости.
Тому нерідко юні посівальники водили з собою ще й перевдягнутого в «козу» парубка з великими «вухами», зробленими з колосків.
На Новий рік у Подністров’ї хлопці ходили біля річки з «туром» (бик), приспівуючи: «Ой Туре, Туре, небоже, ой обернися та поклонися!», сповіщаючи цим самим про зимове сонцестояння. Адже астрономічно це пора, коли «сонце вже повертало на літо». У цей день вважалося за честь гутати (переривати, затримувати непотрібними справами та розмовами) всіх Василів.
Колись були такі добрі господині, що сміття з хати не виносили від Святого вечора аж до Василя Великого – «щоб не винести з ним і своєї долі». Ранком на Новий рік те сміття все ж таки виносили, сипали на одну купу в саду; там його підпалювали, воно горіло, і вогонь той мав чудодійну силу – ним обкурювали садові дерева, «щоб ліпше родили».
Сіном, що було постелене на столі під скатеркою на Святий вечір, господар перев’язував вранці на св. Василя дерева в саду – «щоб нечисть на деревах не заводилась».
Неродючі дерева «страшили»: стукали сокирою по стовбуру та погрожували зрубати, якщо і далі вони не будуть родити. Звичайно це робили діти – брат із сестрою. Мале дівча вилазило на грушу чи яблуню і від імені цього дерева «просилося», а хлопчик у татових чоботах та в дідовій шапці, з сокирою в руках грав роль господаря. І ось між ними відбувався такий діалог:
– Не рубай мене, буду вже родити.
– Ні, зрубаю. Чому не родило? Кажи!
– Бійся Бога, не рубай. Буду родити краще від усіх! – далі проситься плаксивим голосом «дерево».
– Гляди ж, – погрожує сокирою «господар», – як не вродиш цього року, то на той рік зрубаю і спалю!
Після такого «страшання» дерево перев’язували перевеслом. Іноді «для страху» його злегка надрубували.
Христина ЖУРАВЕЛЬ.
Фото i.ytimg.com