Володимир Масленников – ім’я, відоме кожному придністровському журналісту
Я ж вважаю його своїм головним учителем у професії. Він був із плеяди людей, які щедро ділилися з учнями не лише професійним, а й життєвим досвідом, що став для них своєрідним компасом на тернистому шляху до майстерності. А привід згадати цю прекрасну людину добрим словом є: цього тижня у Володимира Серафимовича був би ювілей – 80 років, якби у 2009-му підступна хвороба не забрала його з наших лав.
Моя перша зустріч із ним відбулася в його робочому кабінеті № 238 редакції «Днестровской правды», де він на той час очолював головний ідеологічний відділ – партійного життя. Для вступу на факультет журналістики необхідно було мати публікації в періодичній пресі. Ледве я почав пояснювати суть прохання, як буквально через кілька секунд він мене доброзичливо зупинив: співрозмовник усе зрозумів і дав перше в моєму житті редакційне завдання.
Як і всі початківці, я тоді «страждав» надмірною описовістю. Тому з великого матеріалу, готуючи його до публікації, Масленников залишив лише те, що потрібно було читачеві. Наша друга зустріч була присвячена «розбору творчого польоту». Володимир Серафимович тоді довго, вдумливо, аргументовано, на рівних пояснював мені, чому він виправив матеріал так, а не інакше. Хоча міг просто відмахнутися від новачка. Однак тоді Серафимич не був би Серафимичем. У тому, що я пов’язав життя з журналістикою, є неоціненна заслуга наставника.
З того часу так і вів мене вчитель по життю, немов поводир, навчаючи не тільки азам професії, а й даючи безцінні уроки у школі життя. Та хіба лиш мені одному – десяткам людей він дав путівку в життя. Виробничі практики у Масленникова перетворювалися на справжні лабораторії професійної майстерності.
Після закінчення університету мене прийняли на роботу в «Днестровскую правду». Спочатку було дивно чути від Серафимича «колега». Навіть із дипломом університету в професійному плані ти був практично ніким, поки не пройшов до кінця «школу Масленникова». Спочатку чимало діставалося від нього за допущені помилки й огріхи. У цьому він був безкомпромісний і не терпів байдужого, поверхневого ставлення до справи.
У той час (наприкінці 80-х – початку 90-х років) редакція «Днестровки» нагадувала стривожений вулик. Було таке враження, що «народна стежка» до кабінету «зама» редактора газети Масленникова ніколи не заросте. Люди йшли до нього з питаннями, проблемами, побажаннями, пропозиціями, просто поговорити, тому що у «простого хлопця» з заводу ім. Кірова, та ще й артиста народного театру, завзятого шахіста й грибника, в товаришах і добрих друзях було чи не півміста.
Минуло три з половиною десятиліття, а в пам’яті раз у раз спливають спогади, як «стрекотав» Серафимич на своїй портативній червоній югославській друкарській машинці, як справжній кулеметник. І неспроста, він завжди був творчо плідним, а обличчя «Днестровки» тих часів – це його обличчя. Будучи професіоналом до мозку кісток, він завжди писав без чернеток. І у вичитаних матеріалах було мінімум правок, та й то коректорських. Тому що Масленников завжди працював швидко, і водночас досить якісно. Він був не з тих, хто чекав, коли до нього прийде натхнення. Воно у нього було завжди.
Звичайно, було шкода, що Володимир Серафимович пішов із «Днестровской правды», щоб створити на порожньому місці нову газету. Однак нині у нас є республіканська газета «При-
днестровье», яку всі, і це цілком справедливо, називають «дітищем Масленникова».
Якщо визначати, «якою людиною він був», то, напевно, найбільш доречним і визначальним словом було б «совість». «Люди з чистою совістю» – це про Масленникова. Від нього ніхто не чекав якогось підступу, а тим більше підлості. Якщо він вважав себе правим, за право і справедливість вступав у бій з відкритим забралом. У правді була його сила. Не зважаючи на ранги й звання, завжди був на боці скривджених і пригноблених. Його численні публікації – яскраве тому підтвердження.
Він пішов, залишивши помітний слід на цій землі, в наших душах, у нашій пам’яті. Нам не вистачає і не вистачатиме Серафимича…
P.S. У залі ДУ «Приднестровская газета» зібралися друзі, соратники, колеги відомого журналіста, першого редактора газети «Приднестровье», першого голови Спілки журналістів Масленникова Володимира Серафимовича. 22 січня йому виповнилося б 80 років. Розповіді про легенду придністровської журналістики прийшли послухати майбутні співробітники ЗМІ – студенти ПДУ та учні Школи юного журналіста, що діє при СЖ Придністров’я. Їм було про що дізнатися та чому повчитися.
З перших хвилин чергова зустріч у межах проекту «Незабутні імена» набула неформального характеру та перетворилася на теплий камерний вечір спогадів про небайдужу, неординарну особистість, майстра слова, державника. Ті, кому пощастило крокувати життям разом із Серафимичем, було чим поділитися. Як підтвердила головний редактор нашої газети Аліса Коханова, «у кожного з нас був свій Масленников». Комусь він став другом, комусь – колегою чи наставником. Таких людей є тисячі. І кожному з них (що в актовій залі ДУ «Приднестровская газета», що поза її межами), було що сказати.
Ті, хто знав Володимира Серафимовича, згадували перші зустрічі з ним, риси характеру, які найбільше вражали, відзначали професіоналізм, його чуйність і людяність. Так він поводився у своєму оточенні, такий же принцип намагався прищепити колегам.
Кожен виступ відкривав нову грань характеру Масленникова. Хтось захоплювався його феноменальною пам’яттю, яку він тренував у трупі театру юного глядача «Синій птах»; хтось віддавав належне тому, як він не шкодував свого часу для співрозмовників; хтось дякував не лише за передачу професійного досвіду, а й за життєві уроки; хтось говорив про багатогранність його творчої діяльності (адже він і писав, і редагував, і вів передачу «Пульс» на кабельному телебаченні «Аскет»). А ще був завзятим шахістом, любителем «тихого полювання», городником, колекціонером картин, на яких зображені храми. Загалом, як у відомому радянському фільмі «І це все про нього».
А висновок, який завершив зустріч спогадів, зробили практично всі, і полягав він у простій істині: людина-легенда, яка пішла від нас, залишила помітний слід на цій землі, а її справу продовжили колеги, соратники, друзі, учні.
Олександр ЗАВЕЛЯ.
Фото з архіву автора.